Нові медії не лише відображають культурні явища, але й формують, зумовлюють їх. Чи то окремий індивід, чи спільнота або ж навіть ціле суспільство – в онлайні будь-які соціальні одиниці певним чином змінюють свої риси та поведінку.

Цю тезу регулярно підтверджуємо всі ми – користувачі Інтернету. Особистий блог, тематичний форум, мережева комп’ютерна гра, соціальна спільнота, інтерактивний додаток… чи поводимося ми в усіх цих вимірах так само, як у реальному житті? Більшість чесних відповідей мали би звучати «ні».

Кожна віртуальна платформа з її засадами та особливостями змушує своїх користувачів надягати різноманітні маски. Ми стаємо представниками субкультури Facebook, субкультури Instagram, субкультури Twitter, на базі яких виникають ще дрібніші культурні феномени, втілюючись у публічних сторінках, закритих групах, приватних бесідах.

Одним із найцікавіших таких феноменів із погляду творення культури є віртуальний флешмоб у соціальних мережах. Віртуальний флешмоб без жодних ресурсів залучає величезну кількість персоналізованих акторів, стаючи таким чином інструментом просування смислів і перекодування культурних матриць.

Оскільки влітку 2016 року відбувся абсолютно унікальний для українського web-сегменту Facebook-флешмоб #Я не боюсь сказати з наслідками на всіх суспільних рівнях, дослідження потенціалу та способів використання віртуальних флешмобів видається нам важливим і своєчасним.

Трохи історії. Одним із перших серед науковців про флешмоб заговорив американський соціолог Говард Рейнґольд, зокрема у своїй книзі «Smart Mob: The Next Social Revolution» (2002) («Розумна юрба: наступна соціальна революція»). Він пов’язує виникнення флешмобів із розвитком Інтернету та мобільної телефонії, що на початку XXI століття дозволили «групі людей організувати пряму колективну дію, яку вони не здатні були зробити раніше». Рейнгольд вважає, що в найближчому майбутньому флешмоби матимуть серйозний вплив на всі сфери людського життя, при чому як позитивний, так і негативний.

Уже на наступний рік після виходу книги з’являються перші приклади по-справжньому глобальних акцій, головним персонажем яких стає юрба. Через видовищність масових перфомансів їх охоче висвітлюють візуальні медії. Флешмоби стають вірусом (поки що не віртуальним) і паралельно відбуваються в різних куточках світу.

У Нью-Йорку 150 осіб одночасно увійшли до відділу меблів магазину «Macy`s» і попросили за десять тисяч доларів «любовний килим». Близько 300 молодиків завітали до книгарні в Римі та почали вимагати неіснуючу книжку. Стільки ж приблизно людей заполонили меблевий салон у Лондоні. Схожі акції відбулися в Берліні, Москві, Києві, Дніпрі, Львові. Найбільш масштабним серед перших став флешмоб, у рамках якого майже 1500 човнів із роздягнутими людьми пропливли озером Норман у США.

Як бачимо, темою перших флешмобів був сам флешмоб. Зазвичай акції проводилися без жодної мети, скоріш задля розваги, ніж для будь-яких соціально-культурних наслідків. Ініціаторами флешмобів передусім виступали молоді люди, часто представники субкультур. Можливо, тому на початках явище виглядало вуличним, нахабним і бунтівним.

Як і будь-який інший культурний феномен, дещо примітивний флешмоб двотисячних мав пройти апробацію в різних суспільствах, пережити пік популярності та розпочати перехід від кількості до якості. Ігноруючи питання змісту, організатори перших флешмобів намагалися емпірично дослідити структурні параметри швидкої юрби: скільки людей можна об’єднати для конкретної акції? наскільки це важко? як це виглядатиме? які будуть наслідки?

Флешмоб, який дав би відповіді на ці формальні, але важливі запитання, мав не відлякувати потенційних учасників, а, отже, бути загальнодоступним, масовим, примітивним. Такі риси перших флешмобів дали їм можливість вирости та набути сучасних ознак, але водночас скептично налаштували низку науковців, які, на нашу думку, дещо поспішають із висновками щодо сутності та потенціалу цього явища.

Так, наприклад, аспірантка кафедри міжнародної інформації Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка Ольга Матвєєва у своїй статті «Віртуальні спільноти як чинник політичної комунікації» (2011) зазначає, що «молодіжний рух (флешмоб – авт.) свідомо ставить себе поза політикою, комерцією, екологією та будь-якими цілями, що їх можна осмислено сформулювати. Безглуздість проголошується єдиною і найвищою метою флешмобів».

Однак ще задовго до 2011 (року написання цитованої статті) уже були відомі численні приклади флешмобів, які можна порівняти з тематичними мирними зібраннями, що як і мітинги чи вуличні демонстрації, переслідували конкретні цілі. Учасники таких флешмобів мовою культури виражали свою незгоду з певними суспільно-політичними явищами. Так, наприклад, серія танцювальних мобів проти забудови одного з житлових районів Маямі, знайшла відображення в молодіжній художній стрічці «Step Up Revolution» (2012) («Крок уперед-4»). Сьогодні організацію флешмобів задля комерційних, передусім, рекламних потреб, пропонують SMM-компанії в усьому світі. Бренд флешмобу регулярно використовують і з політичними мотивами; як приклад, агітаційний флешмоб КПРФ «Селфі з Леніним» (2015) на знак протесту проти демонтажу пам’ятників Леніну в Україні.

Отже, як бачимо, після освоєння перших, суто «технічних» флешмобів-репетицій, суспільство почало розглядати флешмоб як інструмент для досягнення певних цілей.

Такий самий шлях, але значно швидше, пройшов і віртуальний флешмоб. Окрім кітчевих і дійсно безглуздих акцій, на кшталт «Harlem Shake» або «Gangnam Style», паралельно почали з’являтися флешмоби, що допомагали збирати гроші для вирішення певних глобальних проблем, наприклад «Ice Bucket Challenge» (із його локальними версіями в різних країнах). Флешмоби ставали все менше залежними від офлайну і на сьогодні дуже часто обмежуються лише віртуальною складовою. При цьому віртуальний флешмоб, як переконаємося далі, має набагато більший вплив на формування культури в сучасному світі, аніж його очний попередник.

Реальний vs. віртуальний флешмоби

Закономірно, що реальний і віртуальний флешмоби мають багато спільного. В обох випадках їх об’єднує наявність або відсутність певної мети. Коли говоримо про ідейні акції, за основу вони переважно мають проблемне питання, назрілий конфлікт, що спровокує аудиторію до участі або спостереження. Проте частіше трапляються флешмоби без конкретної мотивації (і реальні, і віртуальні). Люди беруть у них участь задля розваги, відпочинку, задоволення комунікаційних потреб. Як очний, так і віртуальний варіанти такого типу акцій, як правило, залишаються непоміченими та не викликають суспільного резонансу.

Серед інших спільних рис реального і віртуального флешмобів – наявність правил гри (алгоритму конкретних дій, які мають виконувати учасники флешмобу, аби асоціюватися з рештою членів групи); формат перфомансу (який би власне акт не відбувався у реальному чи віртуальному середовищі, він у кінцевому результаті має щось показати / донести / сформулювати / залишити); будь-який флешмоб формально завжди має організатора / організаторів. Звичайно, у деяких випадках флешмоби ретельно плануються та штучно запускаються на вулицях чи у мережі. Інші ж акції «народжуються» знизу, наприклад, після спонтанного посту людини, яка не очікувала, що її ідею підхоплять і розмножать під хештеґом. Однак і в першому, і в другому випадку флешмоби отримують свідомо чи несвідомо задані імпульси, після яких розвиваються з непередбаченою динамікою або не розвиваються взагалі (не розглядаємо тут «псевдофлешмоби», від початку й до кінця симульовані Інтернет-тролями).

Незважаючи на схожість концепцій реального і віртуального флешмобів, вони мають глибинні структурні відмінності, пов’язані з можливістю впливати на культуру. Ось, принаймні, деякі з них:

• одна з привабливих рис традиційного флешмобу – розмитість і невизначеність дійових осіб. Що більшим є натовп, то меншою – індивідуальна відповідальність. Тобто, традиційний флешмоб ми розглядаємо через протиставлення Я особистого і Я колективного, при чому Я колективне не дорівнює сумі Я особистих (підхід, запропонований ще Ортеґою-і-Ґассетом). Натомість, коли йдеться про віртуальний флешмоб, зокрема флешмоб у соціальних мережах, кожен учасник діє персоналізовано, зі свого індивідуального акаунту. Неможливість прикритися натовпом (інших текстів) або розчинитися в ньому, незважаючи на те, що натовп існує, є виявом концепції «індивідуалізованого суспільства» британсько-польського філософа Зигмунта Баумана;
• із попереднього пункту випливає важливий для усвідомлення парадокс, пов’язаний із віртуальним флешмобом, а саме: коли окрема особа приєднується до реальної масової акції, чим більшим є натовп, тим меншою – ймовірність, що цю окрему особу ідентифікують. У випадку з віртуальним флешмобом діє зворотний принцип. Якщо акцію в Фейсбуці влаштують троє користувачів, її помітять хіба що «друзі». Якщо ж віртуальний флешмоб набуває ознак вірусу, кожний новий пост може стати предметом прискіпливого вивчення, аналізу, коментування. Іноді через об’єктивні причини, іноді просто так. Шанси бути ідентифікованим зростають разом зі збільшенням віртуального натовпу;
• задокументувати традиційний флешмоб доволі складно. Його необхідно відзняти з багатьох ракурсів. Для цього треба опинитися в потрібний момент у потрібному місці, із необхідним обладнанням та людським ресурсом. Ситуація ускладнюється ще й тим, що ані про традиційні, ані про віртуальні флешмоби, як правило, не попереджають завчасно. Знайти всіх учасників традиційного флешмобу майже неможливо, а намагання зробити це можуть не безпідставно трактуватися як певного роду тиск. У свою чергу, результатом віртуального флешмобу є хронологічно відсортована мультимедійна картотека, яка під хештеґом чекатиме на наукове осмислення або, принаймні, висвітлення в медіях;
• на відміну від традиційного, віртуальний флешмоб не має географічних меж, а також може бути сильно розтягнутим у часі, не втрачаючи при цьому популярність. Через свою плинну природу віртуальний флешмоб змушує як учасників, так і глядачів поринати в певні емоційні стани (рефлексія, сумнів, подив, роздратування…), тривалість яких залежатиме від індивідуальних психоемоційних особливостей окремих осіб. Перебування в таких станах є сприятливим ґрунтом для культурних трансформацій на різних рівнях;
• віртуальний флешмоб також має певні переваги порівняно з традиційною рекламою, яку можуть транслювати лише з однієї або декількох сторінок соціальної мережі. Така «централізована» трансляція блокуватиметься відповідно до стандартного алгоритму Facebook: чим більша аудиторія користувача X, тим менший її відсоток отримає повідомлення користувача X у свою стрічку новин. Натомість, пости віртуального флешмобу розповсюджуються від імені багатьох користувачів, а значить відбувається диверсифікація трафіку.
• віртуальний флешмоб, який не запущено штучно, не потребує жодних фінансових ресурсів.

У більшості випадків віртуальний флешмоб підтримується з офлайну. Він провокує конференції, дискусії, створення культурних об’єктів. Якщо говорити про ідейні віртуальні флешмоби, то зміни в реальному світі, як правило, і є їхньою основною метою. Точно передбачити, до яких саме змін призведе той чи інший флешмоб, на сьогодні видається неможливим. Слова професора Бориса Потятиника – «Гра (процеси в мережі – авт.) більшою мірою стає суб’єктом, ніж самі гравці» – точно та образно змальовує принцип роботи віртуальних флешмобів.

Культуротворчий потенціал віртуальних флешмобів на прикладі #Я не боюсь сказати #Я не боюсь сказать

В Україні флешмобом із найсерйознішими наслідками, безперечно, став рух #Я не боюсь сказати, #Я не боюсь сказать – флешмоб проти замовчування насильства. Російське видавництво «ЕКСМО» навіть заявляло, що збирається видати книгу за матеріалами акції. Тут ми не ставимо за мету перелічити всі культурні трансформації, які спровокував флешмоб, а розглянемо лише декотрі з них.

Про моделювання культурної матриці в рамках цієї акції можна говорити вже починаючи з назви. Флешмоб запустили під двомовним хештеґом, що символізує бажання учасників інтегрувати всіх жінок, які пережили фізичне або психологічне насильство, незалежно від мови, якою вони розмовляють. У результаті, серед різноманітних коментарів, що супроводжували флешмоб (від слів співчуття до відвертої агресії) вкрай рідко можна було натрапити на сварки, пов’язані з мовою дописів, хоча, як правило, це є однією з основних причин для Інтернет-лайки в українському webі. У цьому випадку спостерігаємо виняток із правила, нав’язаного українцям політиками та журналістами, які регулярно спекулюють на темі мови. Отож, флешмоб розвиває культуру толерантності та солідарності.

Флешмоб також в черговий раз показав поляризацію українського суспільства. По-перше, ґендерну. Про свій травматичний досвід розповідали передусім жінки. Дописи чоловіків траплялися рідко, проте важко сказати, наскільки збільшилася би їхня кількість, якби флешмоб від початку заохочував або, принаймні, припускав чоловічу активність. Організаторка #Я не боюсь сказати Анастасія Мельниченко сформулювала заклик взяти участь у флешмобі таким чином: «Я хочу, аби сьогодні говорили ми, жінки. Аби ми говорили про насильство, яке пережила більшість з нас. Я хочу, аби ми не оправдувалися “я йшла у спортивках серед дня, а мене все одно схопили”. Бо нам не треба оправдуватися. Ми не винні, винен ЗАВЖДИ насильник».

Таким чином, чоловіки були відсторонені від участі у флешмобі «правилами гри», про які ми писали вище. Жінки – це «ми», чоловіки – «вони». Чоловіки опинилися поза клубом. Більше того, маскулінна форма «насильник», написана великими літерами, має звинувачувальний характер і, по суті, називає ворога жіноцтва – узагальнений образ Чоловіка. Припускаємо, що таке формулювання в ядровому дописі флешмобу цілком могло вплинути на загальну картину, особливо на початковому етапі акції.

Варто, однак, наголосити, що відносно невелика частина чоловіків усе-таки поділилися власними історіями, де вони ставали жертвами насильства або сексуальних домагань. Це свідчить про те, що конкретний флешмоб, незважаючи на свої формальні правила гри, інтегрував тих членів спільноти, які ідентифікують себе із певними проблемами. Віртуальний флешмоб формує в учасників культуру соціальної участі та соціальної відповідальності, стимулює глобальну дискусію з великим ступенем залучення.

Флешмоб продемонстрував також ціннісну поляризацію українців. Як жінки, так і чоловіки поділилися на п’ять умовних таборів, які можна характеризувати граничною протилежністю поглядів (див. 3 і 4 пункти):

1) не чули про флешмоб – не мають власної думки щодо акції;

2) утрималися від активної участі у флешмобі – пасивно споглядали – відмовляються висловлювати власну точку зору;

3) виявляли довіру до автора посту про травматичний досвід – виявили вдячність авторові посту за його участь у флешмобі – виразили емпатію, солідарність, підтримку;

4) виявили недовіру до автора посту – скептично поставилися до його історії – виявили різний рівень агресії по відношенню до автора, часом вдалися до звинувачень, засудження, образливої лексики, погроз.

5) взяли участь у флешмобі, залишивши пост (правдивий, частково правдивий або неправдивий).

Наведені приклади демонструють лише деякі з аспектів культури, на які мав вплив флешмоб #Я не боюсь сказати. Окремого дослідження варті безліч офлайнових проявів флешмобу (статті в українських та світових медіях, покази фільмів, приурочені до флешмобу, записи конференцій і тексти законопроектів, пов’язані з акцією), не кажучи вже про матеріали його віртуальної частини. На сьогодні ясно лише те, що основна частина культурних наслідків, пов’язаних із #Я не боюсь сказати, дасть знати про себе значно пізніше.

Література

1. Бауман З. Индивидуализированное общество / Зигмунт Бауман. – Москва: Логос, 2005. – 390 с.
2. Матвєєва О. Віртуальні спільноти як чинник політичної комунікації / Ольга Матвєєва. // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – 2011. – С. 119–120.
3. Рейнгольд Г. Умная толпа: новая социальная революция / Говард Рейнгольд. – Москва: Фаир Пресс, 2006. – 416 с.
4. Українки запустили в мережі… [Електронний ресурс] // Media Sapiens. – 2016. – Режим доступу до ресурсу: http://osvita.mediasapiens.ua/web/social/ukrainki_zapustili_v_sotsmerezhakh_noviy_kheshteg_yaneboyusskazati_fleshmob_proti_zamovchuvannya_nasilstva/.
5. Я не боюсь сказать: что общего у тысяч постов флешмоба о насилии [Електронний ресурс] // Meduza. – 2016. – Режим доступу до ресурсу: https://meduza.io/feature/2016/07/08/ya-ne-boyus-skazat-chto-obschego-u-tysyach-postov-fleshmoba-o-nasilii.

Comments are closed.