Бажання будувати та зміцнювати імперію прослідковується крізь всю російську історію. Після розвалу імперії офіційної постала юридично нова держава, Радянський Союз, проте з такими ж цілями та інструментами. Проте сучасний світ менше толерує такі прагнення, обмежуючи свою співпрацю із диктаторами. Саме це стало причиною появи нових механізмів маскування такого бажання, що яскраво видно на прикладі Російської Федерації.

Сучасна Росія під проводом Владіміра Путіна почала прикривати імперіалістичні цілі пропагандою ще на самому своєму початку, під час Другої чеченської війни. Саме тоді демонізація ічкерських бійців та ототожнення їх із терористами стали головними цілями. Це було першою спробою влади Путіна, своєрідним тестом, який показав ефективність цього методу та готовність населення пострадянської РФ до сприйняття того, що «говорять у новинах».

Попри це, не лише державна пропаганда була потужним важелем впливу. Задля загравання з Європою, яка була важливим джерелом грошей, а також для того, аби виграти час перед установленням авторитарного режиму, Кремль також створював ілюзію демократії. З’являлися різноманітні опозиційні до влади партії (можливо, дійсно опозиційні на початку свого існування, але пізніше тісно пов’язані з керівництвом). Яскравим прикладом раннього періоду можна назвати ЛДПР (Ліберально-демократична партія Росії). Пізніше була створена партія «Яблуко», яка хоч і позиціонувала себе, як опозиційна, проте зовсім скоро показала свою неспроможність та небажання будь-як протистояти режиму. Ці партії  позиціонували себе як «демократичні» або «ліберальні», але відкрито поширювали ксенофобські та імперські наративи. Прикладом для ілюстрації такого підходу Кремля до «демократії» є політична постать Ксєнії Собчак. Її завжди влада називала  опозицією, попри це вона ніколи по суті  не критикувала цю владу.

Активне ж розкладання та смерть опозиції в РФ почалося із невдалих протестів 2011-2013 років та убивства Бориса Нємцова 27 лютого 2015 року.

Росія 2023 року вже давно перетворилася на імперську державу з царьком на чолі. Коли був скинутий російський ставленик в Україні Віктор Янукович, а отже стався провал «м’якого» способу повернути Україну на російську орбіту (як це сталося з сучасною Білоруссю), це підштовхнуло Кремль до радикальних дій. Так, у березні 2014 був анексований Кримський півострів, внаслідок псевдореферендуму.

Алєксєй Навальний, або «демократичний Путін»

Навальний є найпопулярнішим обличчям російської опозиції, який до того ж активно заграє із Європою. Для багатьох не лише у Росії, але й у світі та навіть в Україні, він залишається обличчям «демократичної Росії майбутнього». Чи справді це так та чи дійсно він такий «борець з імперськістю», як усі думають?

Історія Навального темна й сповнена всіх притаманних російським політикам рис: націоналізму, імперіалізму та ксенофобії. У ранній кар’єрі політик відзначався ультраправими поглядами. Так він зняв серію відеороликів, серед яких було кілька таких,  де він у досить агресивній формі пропагує депортацію та навіть фізичне знищення іноземців у Росії.

Згодом він почав демонструвати опозицію до влади. При цьому, основними цілями його критики були корупція та порушення прав росіян, а не політика Кремля в цілому. Хоча Навальний і не писав гасел у стилі «рідної гавані», проте досить прозоро заявив, що «Крим – не бутерброд», зазначаючи, що повертати його ніхто не збирається. На жаль, європейці закрили очі на це висловлювання й надалі підтримують політика, виставляючи його головною «жертвою режиму Путіна».

Також досить примітним були коментарі Навального щодо того факту, що путінська влада повністю провалила свої імперські цілі та знищила всі «надбання» культурної дипломатії, маючи на увазі неможливість діяти «м’якими» методами та втрату глобального впливу російської мови та культури на навколишні країни.

Маючи всі ці факти важко уявити, що хтось такий, як Алєксєй зможе перетворити глибоко імперську та авторитарну РФ на демократичну країну, врахуючи, що сам він ці метаморфози не пережив. Попри це, він досі популярний в Європі «російський опозиціонер», про якого навіть нещодавно зняли фільм із історією його отруєння.

# МаксімКац  у погоні за популярністю та на службі Кремля

Хоч і не такий яскравий (особливо поза межами Росії), проте не менш впливовий на пострадянському просторі, Максім Кац є ще одним обличчя «активної російської опозиції». Незважаючи на вибудований образ «борця з режимом», він активно просуває потрібні Кремлю ідеї, що наводить на думку про певний зв’язок між ними.

Однією з причин популярності Каца є те, що він говорить саме те, що російські псевдоопозиціонери хочуть почути. Так, дійсно, багато росіян не дуже задоволені тим, що внаслідок дій путінської влади їхній рівень життя невблаганно падає. Водночас вони абсолютно не готові попрощатися з думками про «велич Росії» або імперсько-шовіністськими наративами. Унаслідок цього вони підтримують того, хто не має абсолютно ніякої сталої позиції – Максіма Каца. Саме він активно поширює будь-яку популярну (або потрібну Кремлю тезу), проте гарно її замасковуючи, а потім може спокійно видалити пост чи виправдовуватися, що «він цього не казав. Сьогодні він є тим, хто найактивніше заперечує винуватість росіян у війні, звалюючи все на путінську владу та підігруючи наративам про те, що винна лише керівна верхівка. Однією з останніх скандальних заяв Каца була фраза «рускіє нікому нічого не винні», що активно насаджує імперський наратив. Загалом він, як і багато інших російських «опозиціонерів» та «лібералів», просуває ідеї «спільної мови» та «братських народів», що аж ніяк не є правдивим, а лише підіграє російському імперіалізму. Так, його ютуб-канал має багато роликів на історичну тематику, проте панування російської мови на пострадянському просторі Кац називає «історичним фактом», а не наслідком багаторічного геноциду корінних жителів та знищення їхньої культури.

«Опозиційні» видання. «Дождь», «Медуза», «Медиазона»

Унаслідок того, що частина російського населення мала бажання дистанціюватися від російської влади, або будучи незадоволеним її діями, в РФ з’явилася затребувана, але порожня ніша опозиційних медіа. На це місце прийшли багато медіа, одними з найпопулярніших стали «Дождь», «Медуза» та «Медиазона».

«Дождь» хоч і постійно позиціонувався як опозиційний, проте завжди мав якісь нюанси. Так одним із  постійних питань до телеканалу була активна участь у ньому Ксєнії Собчак як авторки ряду програм. Ця персона є однією з основних представників «маріонеткової» опозиції, вона активно транслювала кремлівські наративи або ж «розмивала» інформаційний фон, заявляючи, що «все не так однозначно». Найгучнішим скандалом, пов’язаним із «Дождем», стала заява одного із ведучих вже після початку повномасштабного вторгнення, де він заявив про «наших хлопчиків» (оригінал видалений з ютубу), маючи на увазі російських мобілізованих, що потім повторила засновниця каналу Наталья Сіндєєва.

«Медуза» є чи не найпопулярнішим російським ліберальним медіа. І саме вона є ідеальним представником «не таких росіян». Видання активно займається розмиванням інформаційного поля та легітимізацією державної російської пропаганди. У матеріалах часто з’являються новини, які транслює Кремль (як от про знищення HIMARSів, також вони повторюють слова окупаційної влади «ДНР» та приховують злочини РФ).

«Медиазона» є виданням, що активно критикує дії Кремля. Попри це, представники медіа потрапляють у скандали, пов’язані з імперськістю. Так один зі представників «Медиазоны» використав принизливе прізвисько щодо жителів Казахстану, виявляючи свою «першосортність». Окрім того видання активно використовує у своїх картах та звітах півострів Крим як частину Росії, ігноруючи міжнародне право.

Демократична імперія?

Отже, як видно з цих прикладів (і це — далебі неповний список), російська опозиція, що критикує Путіна, не дуже від нього відрізняється. Ті самі імперські мотиви, той самий закоренілий шовінізм, що витають у стінах Кремля, наповнюють також і будь-який офіс так званої опозиції.

Анексія Криму стала лакмусовим папірцем імперськості для багатьох сучасних російських «опозиціонерів», оскільки вони не проминули можливості прокоментувати «повернення Криму в рідну гавань». Постійні імперські скандали та зверхність цих «лібералів», карти РФ, які подають анексовані регіони як російські, байки про те, що винен лише Путін, підтримка російських мобілізованих, бо ж хоч вони і йдуть на війну знищувати чужі домівки та вбивати невинних, проте ж — рідні, свої. Це свідчить лише про одне – за масками так званих «демократів» ховаються ті ж самі імперці, яким просто не подобається дискомфорт, що його створює путінська влада. І що якби вторгнення вдалося, то ніхто з них би й не згадав про те, що колись була Україна. Усі вони досі активно підтримують тези про «братські народи», а головною причиною невдоволення владою є неефективність її дій та дискомфорт через накладені на РФ санкції.

Владислав Білозеров, магістрант факультету журналістики ЛНУ ім. І.Франка

Comments are closed.