Офіційно студенти журфаку — майбутні аналітики, репортери й ведучі. Неофіційно — креативники, що самі опановують відеомонтаж, блоги й сторітелінг. Українська журналістська освіта стоїть перед викликом: або зламати шаблони, або залишитись на узбіччі професії.

На думку Олександра Мартиненка, генерального директора агентства «Інтерфакс-Україна», у коментарі для Громадське радіо, класична журналістська освіта не є критично необхідною: «Журналіст має бути фахівцем у тій сфері, про яку пише. Якщо нам потрібен економічний журналіст, я з радістю візьму людину з якогось банку. Якщо мені потрібен суспільно-політичний журналіст, я шукаю серед політологів. Навчити писати ми зможемо за місяці два. Стандарти журналістики люди вивчають за кілька днів. Потім ми вчимо писати за цими стандартами – і все. Для нас головне – ерудиція. Журфаки ерудиції не дають. Для мене загадка, чому вони вчать всі ці роки студентів».

Діана Дуцик, виконавча директорка Українського інституту медіа та комунікації, членкиня Комісії журналістської етики, у своєму коментарі для Громадське радіо зазначає навпаки ж: “Я вважаю, що журналістська освіта потрібна. Дуже часто, коли людина приходить з іншої професії працювати в медіа, вона не розуміє базових журналістських стандартів, Кодексу етики й так далі. Ці речі хтось має розповісти. В ідеалі було б добре, якби людина отримала базову бакалаврську освіту (наприклад, політолог, історик), але потім два роки вчилась саме професії. Так це працює в Могилянській школі журналістики й Школі журналістики УКУ. У них така модель. Як на мене, вона оптимальна. Адже люди вже мають базову освіту. Я думаю, сьогодні настав час говорити про реформу журналістської освіти”.

То ж що не так із навчальними програмами?

Я перечитала десятки текстів — від популярних на “Громадському” до фахових у наукових вісниках за останні роки. І дивним було не те, що проблеми там серйозні, а тому, що вони… ті самі. З року в рік. Публікації минулих років стали для мене не просто джерелом фактів, а своєрідним дзеркалом — через них можна побачити, наскільки (і чи взагалі) змінилася ситуація. І хоча тексти уже не нові, вони актуальні. А отже — зміни або надто повільні, або здебільшого декларативні. Перегляд статтей останнього десятиліття дав змогу побачити сталу картину: основні виклики для журналістських факультетів майже не змінюються.

Часом здається, що читаєш свіжий аналітичний матеріал про журносвіту — хоча перед тобою текст п’ятирічної давності. Така “закільцьованість” проблем — ще одне підтвердження потреби в реальному оновленні підходів. Те, що більшість зауважень до журналістської освіти зразка 2016-го чи 2018-го року залишаються актуальними у 2025-му, — тривожний сигнал. У своїй роботі я свідомо звернулися до попередніх досліджень і публікацій, аби зрозуміти: чи змінилась ситуація? Висновок очевидний — у кращому разі вона лише частково зрушила з місця.

Основними проблемами журналістської освіти, що залишаються незмінними є:

• Застарілі програми – багато курсів не оновлювалися десятиліттями.
• Мало практики – на навчаннях бракує реальних кейсів, польової роботи, сучасних медіаінструментів.
• Слабка технічна база – студенти часто не мають доступу до сучасного обладнання та програмного забезпечення.
• Відсутність міжнародного досвіду – академічна мобільність обмежена.

Доцент кафедри Української преси ЛНУ ім. І. Франка І. Паславський у своїй статті зазначає: “Журналістська освіта переживає кризу. Глибоку й затяжну, оскільки, як і вся освіта в державі, втратила системність і перестала орієнтуватися на потреби інформаційного ринку».

Професорка Національного університету «Одеська юридична академія» Тетяна Кузнєцова розповіла, що її студенти питають, навіщо їм політологія та історія. І додає : «Але мене вже зараз лякає необізнаність не лише студентів, а й уже працюючих журналістів. Я переконана, що з першого курсу ми маємо поставити студентам свідомість, навчити читати, аналізувати й критично осмислювати. А знімати й монтувати можна навчитися за півроку».

А Любов Василик уважає, що необхідно, аби Міністерство освіти та науки України дозволило викладачам вільніше обирати предмети, а кафедрам викидати з програми предмети на кшталт фізкультури та безпеки життєдіяльності. І каже, що “…загалом в часи війни  треба медіаіндустрію фінансувати більше, ніж оборонпром. Адже це робота з душами та мізками людей” (стаття, до речі, за 2018 рік).

Свого часу покійний професор ЛНУ ім. І.Франка Володимир Здоровега писав: проблема журналістської освіти полягає в тому, що «з напівграмотного випускника школи ми повинні за п’ять років викувати журналіста, на всі руки майстра». Із сьогоднішнім бурхливим розвитком цифрових комунікаційних технологій слова Володимира Йосиповича стають ще актуальнішими.

Що змінюється?

Через критику традиційної університетської підготовки з’являються альтернативні освітні ініціативи. В Україні діють такі програми:

• 1+1 media school — освітній проєкт 1+1 media, головною метою якого є підвищення якості медіаосвіти в Україні та її доступність.
• Вища школа Media & Production – навчання медіафахівців на базі практики;
• Школа журналістики УКУ – поєднання теоретичної та практичної підготовки;
• Могилянська школа журналістики – орієнтація на міжнародні стандарти освіти;
• Курси та тренінги від громадських організацій – короткострокові, але прикладні навчальні програми.

Варто також згадати іноземну практику навчання журналістів. Там ця спеціальність часто є додатковою освітою до основної, що дозволяє журналістам мати ґрунтовні знання у певній сфері (економіці, медицині, культурі), що підвищує якість їхніх матеріалів. Така модель могла б стати перспективною і для України.

Попри складнощі, деякі університети впроваджують зміни:

• Школа журналістики УКУ робить ставку на практику та роботу в сучасних форматах.
• Могилянська школа журналістики запровадила модульну систему навчання за міжнародними стандартами.
• Деякі кафедри починають співпрацю з медіа. Наприклад, студенти кафедри нових медіа факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка мають більше можливостей для стажування та реальних практик, через налагодження зв’язків та співпраці з фахівцями медіа сфери.

Однак масштабних змін поки немає, а тому більшість випускників досі стикаються з труднощами працевлаштування.

Українські університети намагаються реформувати журналістську освіту, але поки що ці зміни точкові. Без модернізації навчальних програм, залучення практиків і технологічного оновлення журналістика в Україні ризикує залишитися в минулому. Головне питання – коли реформи стануть не винятком, а правилом?

Діана Бізюк, магістрантка факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка

Comments are closed.