На перший погляд здається, що до 2025 року – небагато часу. Але через величезну кількість інформації час настільки ущільнився, що здається, наче ми за рік пережили два «доінформаційні» роки. Спробуймо пофантазувати, якими будуть медіа та соцмережі за шість років.

Фото: pexels.com

Медіа

1) плата за контент. Ця тенденція потрохи починає вимальовуватися зараз, і, я певна, стане ще помітнішою і поширенішою у 2025 році. Але це зовсім не означає, що усі українські медіа закриють свої публікації «під замок» і будуть дозволяти їх читати лише після купівлі. Адже існує три варіанти підтримки медіа: кнопка «підтримати» на сайті, яка, фактично, ні до чого не зобов’язує читачів, адже можна не підтримувати і все ж читати. Зараз такі кнопки є на сайті Громадського, The Ukrainians, Читомо.

Другий варіант – підписка на видання, коли ви щомісяця платите медіа певну суму. Звісно, можна і не підписуватися, але саме для підписників є ексклюзивні матеріали, офлайн-зустрічі. Зараз таку модель має сайт «Критика», скоро її впроваджуватиме The Ukrainians. Мені здається, що у 2025 році цей варіант стане одним із найпопулярніших в українських ЗМІ.

Третій варіант – це плата за конкретний матеріал. На мою думку, це не найкращий варіант, адже кожне медіа працює для людей, тому обмежувати доступ до текстів, якщо читач не має грошей – не надто гуманно. Ще є варіант проведення кампаній зі збору коштів, але його найчастіше застосовують для одномоментних цілей, приміром, оновлення сайту, тому для забезпечення постійної стабільної роботи ЗМІ це не надто підходить.

2) зміна каналів комунікації. З наступного року «Дзеркало тижня» припинить випуск паперової газети і сфокусується на сайті. Думаю, що до 2025 року може припинити випуск паперових примірників ще один титан української журналістики – газета «День». Але чи відіграватимуть велику роль сайти традиційних друкованих ЗМІ? Користувачі усе менше заходять туди, не шукають медіа у пошуковику, не бувають на головних сторінках видань, а найчастіше переходять на сайт після того, як побачать цікавий заголовок у своїй стрічці у Фейсбуці. Але тут виникає ще одна проблема – часто сайт довго вантажиться і читачу бракує терпцю дочекатися. Google уже повідомив, що «тавруватиме» сайти, які грішать повільним завантаженням. Адже час – це гроші. За той час, поки користувач дивиться на пустий екран та чекає завантаження, він міг переглянути три рекламні пропозиції. Тож, мабуть, до 2025 року стануть популярнішими інтеграції медійних текстів у миттєві новини від Фейсбуку.

3) особистий бренд журналіста – понад усе. У майбутньому, прогнозую, велику роль відіграватиме не так авторитет конкретного медіа, як особистий бренд журналіста. Медійники створюватимуть власні сторінки у ФБ (а не лише особисті профілі), мігруватимуть поміж різними медіа. Прізвище журналіста уже не асоціюватиметься із певним ЗМІ (як колись було: Мостова, Рахманін – «Дзеркало тижня»; Івшина, Капсамун – «День»; Гуменюк, Кутєпов – «Громадське»). Журналісти працюватимуть на особистий бренд, а не на бренд видання. А це відкриватиме нові можливості, приміром, рекламні.

4) реклама – лише за особистими рекомендаціями. Продовжуючи останній пункт, думаю, що у 2025 році успішна реклама = особиста реклама. Адже пропозицій ставатиме дедалі більше, водночас посилюватиметься недовіра та конкуренція. Тому найбільший успіх матимуть ті бренди, які зможуть просувати свій бренд через інфлюенсерів. А в майбутньому ними будуть не лише блогери в Інстаграмі, але й журналісти.

Соцмережі

1) зростання популярності ТіkTok. Уже зараз цей додаток завантажують частіше, ніж Інстаграм, тому, мабуть, до 2025 року він стане доволі популярним в Україні. 15-секундні відео під музику українці поки не дуже звикли знімати, але колись і розмовні «сторіс» на вулиці були дикістю. Але все змінюється. А ще саме музичні відео можуть ставати вірусними, слова пісень можуть постійно крутитися у голові. Тому це – чудовий простір для інтеграції реклами. Ви ж досі пам’ятаєте мелодію «О, Palmolive, мій ніжний гель, даруєш запах орхідей» J;

2) мій гаджет = я. Як би мені цього не хотілося, але, прогнозую, у майбутньому технології усе дужче звужуватимуть приватний простір користувачів та позбавлятимуть їх конфіденційності. У Китаї для пасажирів метро уже запустили програму сканування облич. У Франції схожу систему збираються запустити. У кількох магазинах у Дніпрі уже можна розрахуватися за допомогою сканування обличчя – таку новацію впровадив ПриватБанк. Уже кілька разів за останній час підіймали питання необхідності продажу SIM-карток після пред’явлення паспорта. Людина все більше «зростатиметься» із власним телефоном, який знатиме про неї все, і загубити гаджет стане страшніше, аніж паспорт чи ID-картку.

3) чи можливе майбутнє без Фейсбуку? Як без торгової марки – цілком. Особливо реальним це здається, якщо згадати, що до 2025 року на нас чекають дві президентські кампанії в США (у 2020 році та 2024), а Фейсбук, на відміну від Твіттера, не відмовляється від політичної реклами. Тому цілком ймовірно, що Марк знову «зашквариться» і його тягатимуть до Конгресу «на килим». Але, здається, майбутнє неможливе без тих функцій, які виконує Фейсбук. Проте його цілком може замінити інша соцмережа, яка набере популярність через позиціонування себе як більш прозора та захищена.

4) намагання урядів локалізувати інтернет та впливати на соціальні мережі. З 1 листопада у Росії став «суверенним» Рунет, а в Китаї уже давно є власні пошуковики та соцмережі. Думаю, до 2025 року такі тенденції посилюватимуться, особливо у авторитарних країнах, де владні режими прагнуть зберегти свій вплив. Тут хочеться згадати протести у Гонконзі. Боюся, що влада материкового Китаю «переїде їх катком». Але вони залишать яскравий слід в історії. І саме з них можуть початися демократичні перетворення.

Наприкінці 2019 року точно сказати, яким буде 2025, практично неможливо. У 2014 році ніхто не міг повірити, що наступним президентом України стане Володимир Зеленський (окрім Віктора Бобиренка, який написав про це у грудні 2015 року). Тому поки ми можемо хіба прогнозувати та передбачати можливий хід подій, уважно стежити за новинами та робити власні висновки.

Ірина Ладика, магістрантка факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка

Comments are closed.