“Хоча “Медіакритика”, зазвичай, не подає рецензій на літературні твори, роман “Дитя епохи ” (Оксана Думанська: Дитя епохи. – Львів: ЛА “Піраміда”, 2009. – 118с.) став винятком. Адже у ньому авторка порушує і таку актуальну сьогодні проблему як журналістська відповідальність. Разом з головою героїнею журналісти-початківці мають можливість з’ясувати як потрібно, а як не слід “ступати” дорогою комунікацій, аби згодом не розчаруватись в обраній професії.

Яке воно, дитя епохи? Загублене там, де час міряють гіга – та кілобайтами, а принцип особистого вже давно “без рамок”? Опанувавши найсучасніші відкриття, безболісно скасовуючи норми, закони та й усе, що підходить під “так прийнято”, що створить дитя епохи? І чи є у нього те життєдайне зерно? Розв’язати сплетіння сумнівів взялась письменниця Оксана Думанська. Її “Дитя епохи” – це не засудження та нарікання, яким традиційно, інколи навіть не замислюючись, таврують сучасну молодь. На прикладі однієї галицької родини авторка вималювала образ епохального дитяти, що живе нескореним духом та силою опору як до буденних труднощів, так і до себе самого. Можливо, така життєборність та неспокій добряче “приперчені” молодечим запалом, та що з того, коли пошуки йдуть на втамування спраглого до знань та справедливості духу.

Шістнадцятирічна Любомира – третя дитина у сім’ї. Вона завжди відзначалась твердим характером та вмінням робити несподіванки. Здавалося б, після захоплення дівчини гірськими підйомами та спусками в підземелля її батьків уже здивувати нелегко. Та в останній навчальний рік гімназійна парта стає затісною для Люби. Вона вирішує взятись за журналістське перо, а навчання закінчувати екстерном. Вперте бажання панянки працювати (чи доречно вважати їй це за провину у такому віці) не могло не стривожити батьків. Та їм довелось поступитись переконанням дівчини. Зробити це мимоволі, а чи може навмисно, адже ж “у житті кожен повинен робити власні помилки”… “Моя мала доросла доня” не раз думатиме про Любомиру матір: “Світ, такий привабливий для них своїми спокусами, звичайно “обдарує” і розчаруванями” та “хіба можна їх обмежити заборонами чи опікою, чи залякуванням?…Моя Люба упорається з усім, бо перед нею брама відчиниться без спротиву: заходь і пануй!”.

Коли мати, дбаючи про долю дітей, оберігає їх подекуди навіть від своїх повчань, то батько ставиться до виховання нащадків традиційніше. Герой говорить: “Моя дружина лібералка, а я – деспот. Хоча й мене можна вмовити…Та ні, деспотизму мого надовго не вистачає. Я ж розумію, що моя донечка молодша за мене на тридцять літ, а це майже вічність, бо в тому проміжку все змінилося: спосіб життя, спосіб заробітку, спосіб мислення ”. У сім’ї Любомири мати є оберегом моралі та духовних цінностей, тоді як батько “стоїть на сторожі” сьогоднішнього дня. У його душі постійне змагання між тим, як звик, як прийнято і тим, що диктує епоха. Щоправда, частіше тут перемагає батьківський прагматизм. І чоловік щоразу дивуватиметься і насторожуватиметься від доньчиної впертості: “ “Хочу мати те, що хочу.” – Слава Богу, що це не діаманти і не вілла в Каліфорнії”.

Впродовж року Любомира працює у редакції газети. У боротьбі за журналістське перо вона швидко з “дітвака” стає панною Любомирою. Не зважаючи на свою молодість та неосвіченість, дівчинка не женеться за примарною “славою”, не вишукує скандальних тем, а відповідально та з трепетом ставиться до своєї роботи. Найперший урок дітвака – говорити правду навіть тоді, коли на терезах коливається виплекана мрія. Чорно-біла копія Любомири – випускник журфаку. У редакції він здобував собі славу недоречними та неграмотними публікаціями, банальними висловами – “багаторічною коханою” та “ефектом розірваної вибухівки”… А коли у рядах газетярів “таланту” стало затісно, вирушив підкорювати телевізійний Еверест. Тут, ніби й мимоволі, авторка порушує таку важливу проблему, як журналістська відповідальність. Чи можна її навчити, а чи вона повинна йти від серця? Не декілька виведених кимось норм, а любов та повага до ближніх повинна керувати журналістом. Людина, що взялась за перо не може коритись власному егоїзмові та з легковажністю ставитись до свого найціннішого дару, до слова…

Треба сказати, що слово в творі Оксани Думанської є окремим героєм. Воно осуджує мовне невігластво: пацієнтам показаний сон після обіду, тупикова ситуація, перша прем’єра, мацати поглядом, студенти вибиратимуть собі предмети (хворим призначений пообідній сон, безвихідь чи глухий кут, прем’єра, оглядати, студенти обиратимуть собі навчальні дисципліни) тощо. Слово авторки також чутливе до плину часу: шарити в інтернеті, занурилася в інтернет, пошурши в інтернеті, в темпі клацала інформацію, молоді бітли, зачісує волосся в хаєр і прицьому корчить звірську міну, сідала за компа, колихати гривою, який прикол, стала якоюсь фьолою, менеесний інститут, старшим куди пошлють. Такий майстерно вписаний молодіжний сленг не тільки не “ріже вухо”, а й додає творові відповідного колориту. Та найголовніше у слові – його повчальність, тому чимало тут і корисних сентенцій (позичених із збірки “2008 прикольних афоризмів”): як не маєш, що казати – кажи правду; щастя усміхається сміливим, а потім довго з них ірже; добре жартує той, кому не смішно; сміх – річ серйозна; так треба, бо так заведено і всі з цим погодилися; не гнатись за кількістю, а прагнути глибини.

Молодечий запал та спраглий дух не обмежиш редакційними завданнями. Шукаючи теми для матеріалів, Любомира встигає складати іспити в гімназії та захопитись фотографією. А ще – закохатись – спочатку вперше, а потім, можливо, й “по-справжньому”, розчаруватись – у силі молодого кохання, в обраному фахові, в ідеальності навчальної системи, засумувати за звичними для юнацтва забавами та проблемами, а, ймовірно, і засумніватись у правильності своїх рішень…Та не зупинитись, не припинити опиратись таким багатьом “так треба”, “так прийнято”. А свої переживання “заховати” в історію дівчинки із волоссям, вифарбуваним у фіолет.

Поряд з Любомирою вчаться підкорювати світ й інші молоді герої. Брат Любомири – юнак із “екстремізмом у душі”, який, шукаючи справедливість, наважився проміняти кар’єру науковця на акустичну гітару. Випускник журфаку – легковажний сердега, попри чиї вуха повчання та настанови викладачів просто “пролетіли” . А ще – романтичний звабник Юрко, який ще не навчився приймати власні рішення, та рішучий Денис, що знайшов себе у темних підземеллях. Усі вони різні, та є відображенням цієї ж таки епохи – у чомусь скандальної, амбітної та, безумовно, сміливої.

Не так легко було б “малій дорослій доні”, якби не її родина. Батьки Любомири завжди підтримували своїх дітей, а ті платили їм за це любов’ю та повагою. Чи не найважливішим у сім’ї Любомири є взаєморозуміння, яке стирає вікові перепони та допомагає, не втрачаючи здоровий глузд, дати пораду або ж вчасно стримати її: “Сину мій, сину, не вимагай від людей більше, ніж вони можуть виявити реально!”. У час інформаційних провокацій, коли ЗМІ все частіше засівають комунікативне поле матеріальними цінностями, а християнськість просто не вписується в поняття “формат” та “рейтинг” , дуже важливо показати сім’ю, де панує любов, взаєморозуміння та повага до старших. На щастя, така родина – це не вигадка авторки, а реальна історія Віри та Олександра Ремажевських, чиї розповіді і надихнули Оксану Думанську написати історію про вічне – про батьків та дітей. Щоправда, письменниці довелося збільшити сім’ю на ще одну конфліктну одиницю – сина-рокера, поклавшись у цьому на власний материнський досвід.

Повага до тих, хто подарував життя, особливе ставлення до своїх предків, свого роду – це те, що притаманне українському серцю. Навчає цьому і Біблія: “Діти, слухайтеся в Господі батьків ваших, бо це справедливо. Шануй батька свого і матір – це перша заповідь з обітницею: щоб тобі було добре і щоб ти на землі був довголітнім” ( Еф.6:1 – 3). Натомість, завдання батьків створити сімейне середовище оживлене любов’ю і пошаною до Бога і людей, яке сприяло б повноцінному індивідуальному і соціальному вихованню нащадків: “Мій сину, коли серце твоє буду мудре, то й моє серце буде радіти. Все нутро моє буде веселитись, коли уста твої говоритимуть правду. Не заздри в серці ледачим; нехай повсякчас перебуває воно в страху Господнім. Бо є майбуття, й надія твоя не буде даремною. Слухай, сину мій, і будь мудрим та справляй серце твоє на дорогу правди”( Пр.23:13 – 19).

“Дитя епохи” дарує нам приклад багатогранного і змістовного сімейного спілкування. У сім’ї Любомири вміють підбадьорити та підтримати, зробити зауваження, попрохати чи застерегти. Таке спілкування надихає наймолодших, вселяє в їх серця надію та мужність, а старшим за нагороду – пошана та любов від вдячних і щирих дитячих сердець. Такі стійкі сімейні цінності допомагають подолати життєві труднощі. Тим більше, що герої роману – це не вигадка автора, а реальні люди.

Вперше ж випробувати свої сили батькам Любомири довелось, коли народилась їхня перша донька – Віра. Вже саме ім’я дівчинки сповнене сподівання та натхнення, з якими батьки боролись за долю незрячої дитини. Їхнє терпіння, праця, нескореність безнадії допомогли Вірі вирости освіченою, повноцінною особистістю та допомагати таким же незрячим. Долям слабозорих у творі Оксани Думанської відведено окреме місце. Відгукуючись на чуже горе своїм досвідом, мати Любомири засновує школу для незрячих дітей. Для жінки її робота стає щоденною боротьбою за право дітей з обмеженими можливостями відчувати себе такими, як усі: жити в сім’ї, отримувати любов та підтримку рідних, мати можливість навчатись та розвиватись. Її донька Віра – це виклик тим батькам, що схилили голову і лише розводять руками: “Ви не розумієте, як нам важко!”, або ж соромляться неповносправних дітей, хоча найбільший сором тут – безпорадність батьківська.

Чимало проблем вдалось висвітлити авторці на сторінках свого роману. Цікавою є й сама структура твору. Кожен розділ із життя Любиної родини Оксана Думанська підсумовує невеликим повчанням у вигляді роздумів рідних дівчини, а чи то її самої. Така привідкрита завіса особистісних переживань героїв додає їм життєвості. Відтак, чимало читачів можуть упізнати у Любі, її батькові, матері, братові чи сестрі себе та знайти відповіді на наболілі запитання, адже “треба бути розумним, щоб допомогти самому собі”. Передують таким одкровенням героїв сентенції для роздумів, як-от: “Навіть якщо всі притримуються однієї думки, – вони можуть помилятись”.

Отже, “дитя епохи” Оксани Думанської – це не “заколихана” мінімальним комфортом людина, а особистість, що у буденних справах вирішує важливі протиріччя, живе не в світі, а світом. “Острів втрачених ілюзій” для епохального дитяти не перешкода, а тільки виклик для нескореного духу. Кожен, хто не побоїться переступити через власне “мені вистачить”, – дитя своєї епохи.

Відгуки 2 коментарі

Анонім,

Анонім,