«Я вам не завидую!», «Коли почалася Друга світова війна?», «І прийшов людині-Шкіряку повний Катманду» – кепкування над політиками і в політиці сьогодні стає повсякденним явищем. Цей феномен комунікації зі сфери розваг (телевізійних та онлайнових) перейшов і у політику: іронія і сарказм  все частіше замінюють традиційні форми спілкування.

Політики іронізують

Активне протистояння серед політиків змушує їх озброюватися все новими комунікаційними прийомами. Кепкування стало чи не обов’язковим атрибутом сучасних політичних комунікацій. Демонстрація почуття гумору та вміння іронізувати дає політикам можливість відзначитися оригінальністю та засвітитися у ЗМІ, збільшивши свою впізнаваність та популярність. Чим дотепнішим та в’їдливішим буде підтрунювання, стьоб, тим більша ймовірність успіху політика.

Головне для політика – своєчасно і відповідно до ситуації застосувати цей метод. До прикладу, кепкування стає у пригоді, щоб увернутися від питання та залучити аудиторію на свій бік, коли треба утриматися на плаву та зберегти репутацію.

Стьоб у політиці також може бути способом самоутвердження за рахунок інтелектуального возвеличення над жертвою. Все частіше такі методи стать засобами комунікації та підтримання іміджу політиками, на них ґрунтується їх популістська риторика, особливо при спробах розважити публіку чи саркастично когось засудити. Іронія та сарказм також використовуються як засіб боротьби із конкурентами – це свого роду приниження співбесідника у дозволених межах. Політики не рідко використовують цей метод, коли аргументи закінчилися, позірно намагаючись возвеличити себе над опонентом або ж коли варто просто висміяти та показати з невигідної сторони свого візаві. Чимало прикладів подібної поведінки супроводжуються використанням «заниженої лексики».

Прикладом постійного використання кепкування в комунікації зі ЗМІ та з колегами є народний депутат України, кандидат в президенти Олег Ляшко. Увагу медій неодноразово привертала його епатажна поведінка, гострі підколи Коломойського, Азарова та інших. «Бонусами» такої провокативної тактики ставало і рукоприкладство щодо нього.

Часом політики вдаються до певного перекривлювання, намагання імітувати певні журналістські прийоми. Прикладом може бути «президентське розслідування» про підозріло дороге житло журналіста.

Кепкування як журналістський метод.

Коли офіційні форми комунікації між журналістами та політиками не дають результатів і є формальними, їх інформативна значущість зводиться нанівець. Якщо журналіст хоче отримати цікаву відповідь чи реакцію політика, він часом вдається до кпинів над політиками. Це є спроба спровокувати природню реакцію на питання, відповіді на які, зазвичай, підготовлені і завчені.  «Журналіст не може висловити свою громадянську позицію і назвати політика гадом, але можна використовувати елементи стьобу, тролінгу», — вважає блогер Роман Шрайк. На його думку, журналіст може своїми діями спровокувати політика поводитись, як дурень, щоб глядачі та читачі з цього могли зробити власні висновки.

Гуру «інтелектуального расизму» можна вважати Романа Скрипіна. Його манера спілкування з політиками іронічна, з насмішкою часто допомагає вивести на чисту воду співбесідників, що за награним пафосом ховають елементарне невігластво. Не меншого успіху тут досяг Майкл Щур (Роман Вінтонів), який починав в образі малотямущого журналіста з діаспори Канади та дійшов до власного телешоу, виводячи політиків на чисту воду.

Пересічний українець краще сприймає гумористичну подачу інформацію, аніж пафосну та формалізовану мову політиків. Ті, над ким жартують, перестають бути страшними, а тому легше критично оцінювати їх дії. Гумор підвищує опірність суспільства фальшу та маніпуляціям, викликає посмішку. Це впливає на те, що образи політиків стають менш пафосними. Це великий плюс для суспільства, бо чим менше лицемірства в політиці, тим більше там реальних та відкритих дій. В умовах постійної інформаційної напруги кепкування залишається психологічним запобіжним заходом проти загальної апатії. Важливо говорити на серйозні теми зі значною часткою гумору чи іронії.

Руслан Герасименко, магістерська програма з медіакомунікацій Українського католицького університету

Відгуки (1)

Анонім,