У наших медіа здавна існує проблема інклюзивності. Правильно та коректно висвітлювати проблеми та особливості людей з інвалідністю вміють далеко не всі. Найчастіше журналісти хочуть викликати таким матеріалом у читача співчуття. У таких сюжетах розповідають історію того, як людина отримала інвалідність і як вона з нею живе, або радше «виживає». Саме розповідаючи історії військових, журналісти зловживають тиском на жалість, спонукаючи суспільство до хибної реакції, яка часто дратує військовослужбовців. Більшість не знає, як правильно реагувати на людину з протезом або ж у кріслі колісному.

Один із учасників програми з протезування. Фото: фонд “BGV”

Найчастіше ця проблема виникає внаслідок того, що в медіа увага акцентується на інвалідності, а не на персоні. Адже насамперед важливо говорити саме про людину, сприймати її з її ж інвалідністю як особистість, а не окремі речі.

До того ж у медіа іноді виникає проблема формулювань. Ніна Мацюк, експертка з питань з інклюзивності та безбар’єрності каже про це так:

«Не інвалід, а людина з інвалідністю. Не даун, а людина з синдромом Дауна. Не алкоголік чи наркоман, а людина, яка має нарко- чи алкозалежність. Сутність цього правила — підкреслювати, що людина не зводиться до лише однієї ознаки. Будь-хто з нас має безліч ознак: наприклад, жінка з інвалідністю у той самий час є і дружиною, матір’ю, донькою, активісткою, архітекторкою тощо».

Також важливо дізнатись у героя сюжету його думку про те, як сюжет повинен розвиватись. Можливо, людині з інвалідністю хочеться, щоб її історію героїзували. Проте, не усім це подобається, декого навіть дратує.

Ось що про це каже журналістка Центру інформації про права людини Марія Виртосу у коментарі «Mediasapiens» :

«Статус героя – це не завжди те, що треба цій людині. Йому треба повернутися на роботу. Такій людині не завжди потрібні лаври і медалі, вона прагне жити активним, цікавим життям, відвідувати розважальні заклади, відпочивати – тобто займатися тим же, що до війни. Я закликаю журналістів запитувати героя матеріалу, що він би хотів сказати, а не те, що лягає в ваш стандартний сценарій. Ставте людину наперед».

За останні декілька років українські ЗМІ сильно виросли у плані роботи з людьми з інвалідністю. Проблема людей з протезами гостро стоїть в українському суспільстві, адже лише під час повномасштабного вторгнення на момент 2023 року понад 50 тисяч українців втратили кінцівку. Цифра може виявитись ще більшою, адже базується вона на кількості виготовлених протезів, про що пише Wall Street Journal. Ці цифри можна порівняти із Першою світовою війною, коли 67 тисяч жителів Німеччини та 41 тисяча жителів Великої Британії втратили кінцівки. Тому українські ЗМІ повинні бути «передовиками» у вмінні писати про людей з інвалідністю, які складають значну частину нашого суспільства.

Досі можна легко знайти порушення нормативної лексики у ЗМІ. Розглянемо декілька характерних прикладів ненормативних термінів та слів у виданні «Варта1».

Тут слово «інвалід» фігурує у багатьох новинах про людей з особливими потребами.

«Інвалідний візок», напевно, займає 2 місце серед неінклюзивних термінів.

Часто «Варта1» використовує слова «сліпий» та «глухий». Люди можуть бути з порушеннями зору/слуху, проте аж ніяк не глухими чи сліпими.

Як бачимо, деякі ЗМІ досі нехтують інклюзивною лексикою. Варто пам’ятати, що слова журналіста комусь можуть здаватися цілком нормальними, а для інших можуть стати особистою образою. То ж слідкуймо за нашими медіа та робімо зауваження!

Борис Єрохін, студент факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка

Comments are closed.