Коли у наш час про соціальні мережі в онлайні говорять як про інструмент журналістської роботи з її збором, обробкою та передачею інформації – це вже справа звична для сьогодення. А от якого масштабу історії пересічний журналіст, який володіє комп’ютером та навичками роботи в онлайні, а також знає мови, може розповісти світу, вплинувши на міжнародне співтовариство, політикум, бізнесове, культурне середовище та соціум – це ще нам належить усвідомити.

Українці у цьому контексті опинилися в авангарді світової громадськості завдяки Революції Гідності та подальшій агресії з боку Росії. Якщо йдеться про Революцію, то тут Україна, її молоде громадянське суспільство та працівники медій засвідчили вправне поводження з соціальними мережами, на що вказують такі дослідники як Pablo Barbera i Megan Metzger зі США. Використання сервісів, що їх пропонують Twitter і Facebook стало одним з інструментів активізації, консолідації та координації дій опозиційних до влади президента Януковича громадян, до яких доєдналися і політики. Тут нові медії випередили традиційні, які, у своїй більшості, зважаючи на належність певним олігархам, не були готові до миттєвих змін в редакційній політиці.

Одразу ж в онлайні кристалізувалися свої ньюзмейкери та лідери думок (на зразок Мустафи Наєма, Арсена Авакова, Дмитра Тимчука, Семена семенченка), які змогли за відносно короткий час зібрати аудиторію у понад 100 тисяч підписників на тлі загального зростання українського сегменту Facebook, що перевищив 3,5 мільйона користувачів. Водночас саме пересічні користувачі виявилися активними творцями новинного контенту для поширення в середині країни і поза її межами: їх фото, відео, текстові трансляції з місця подій стали невід’ємним елементом випусків новин у традиційних медіях та фундаментом мовлення новоствореного “Громадського телебачення”.

Водночас слід наголосити, що саме контент а не соціальні медії як такі, став запорукою успіху соціально-політичних перетворень в державі. Передісторія Революції, дії влади, яскраві кадри, готовність соціуму до опору диктатурі і творча енергія громади у поєднанні з вмілим використанням соціальних мереж та інших засобів, що їх пропонує онлайн, дали вихідний результат. Їм, звісно, протистояли – і в онлайні, і в оффлайні. Але видається, що вміння поводитися в соціальних мережах опонентам Революції таки забракло: провокаторів, штамповані повідомлення і фейкові профілі активісти швидко викривали і вони не встигали заподіяти масштабної шкоди. Так само швидко вдавалося викривати гастролерів з Росії, які робили спроби спровокувати сплеск “незалежницької активності” у південно-східних регіонах України – соціальні мережі допомагали ідентифікувати їх так, як це сталося з підіймачем російського прапора над харківською ОДА 1 березня. Особливого колориту події додало фото російського активіста у нацистській формі у його профілі .

Важчою ситуація виявилася поза межами мережі, коли «зелені і ввічливі чоловічки» окупували Крим, вбиваючи українських військових і місцевих активістів, нищачи військову техніку та виживаючи з рідного краю мешканців з нерабською свідомістю. Проте, й у цьому випадку соціальні мережі стали в нагоді для розуміння того, що відбулося. Вже у вересні – набагато пізніше за події лютнево-березневі події в Криму – стало відомо, хто, для прикладу, грав роль бійців спецпідрозділу «Беркут», частину якого прихистили в себе опозиційні до «Київської хунти» кримчани, і які були задіяні в захопленні влади на півострові перед проросійським псевдо референдумом. Такий собі російський десантник Сергій Козлов «попалився» у власному профілі, позуючи у формі «Беркуту» з коментарями про перебування і виконання специфічних завдань у Криму. Щоправда, на той час його вже знали як каліку, який без обох ніг повернувся на батьківщину після участі у воєнних діях на Донбасі на боці проросійських терористів. Подібними історіями є й профілі Фаніса Хасаншина з Татарстану, росіян Едуарда Шалашова та Едуарда Ібрагімова. Останній, до речі, ніби то, так і загинув на Донбасі.

Окремою у сучасній історії України є історія з роллю соціальних мереж у розслідуванні обставин катастрофи пасажирського літака Боінг-777 Малазійських авіаліній рейсу МН17, який виконував переліт з Амстердама до Куала-Лумпура, але 17 липня 2014 року не долетів до місця призначення. Експертна комісія ще не подала остаточних висновків про обставини загибелі сотень невинних людей у небі над Донеччиною, але саме соціальні мережі подали журналістам оперативні дані про можливих винуватців трагедії. Тодішній головнокомандувач військ проросійських терористів Ігор Гіркін (він же Стрєлков) впродовж години після зникнення літака з радарів розкрив таємницю, написавши у своєму профілі у «Вконтакті»: «В районе Тореза только что сбили самолет Ан-26, валяется где-то за шахтой «Прогресс». Предупреждали же – не летать в «нашем небе»…Птичка упала за террикон, жилой сектор не зацепила». Звісно, цей допис оперативно зник з профіля – після того, як стало зрозуміло, яку саме “птичку” збили терористи, але слід в онлайні залишився. Далі цю версію підтвердили широко розтиражовані переговори терористів між собою, що їх записали українські спецслужби, і в яких йшлося про нові докази причетності саме озброєних Росією загонів на Донбасі.

Окремою історією, яка пов’язана з долею рейсу МН17 у небі над східною Україною, видається добірка дописів у Twitter такої собі Екатерины Пархоменко з Тореза, яка на весь світ гордо заявила про те, що їй дещо перепало від мародерів, які грабували речі безневинних пасажирів та членів екіпажу у полі, куди впали рештки літака. Фотографії туші для вій, отриманої таким чином, і абсолютно аморальні підписи до них тоді розкрили світові усю суть принаймні частини мешканців регіону, “який ніхто не чує”. Екатерина фактично миттєво стала героїнею розслідувань: в онлайні з’явилися інші її фото завдяки її ж профілям в різних соціальних мережах, а російські медії спробували навіть подати цю історію як вигадку української пропаганди – надто неприємним поставав у ній весь “русский мир”. На що насправді сподівалася Екатерина Пархоменко, відкрито публікуючи свої світлини та дописи, важко пояснити, але потрібно віддати належне її відвертості. Річ інша, чим керуються російські військовослужбовці, які оприлюднюють в соціальних мережах документальні свідчення агресії проти України.

Для прикладу користувач на ім’я «sanya_sotkin» написав: «сидим, работаем на буке…», забувши відімкнути геолокацію для доданих світлин. А вона розкриває розташування і «бука», і «сані» поблизу україно-російського кордону. Очевидно, слідчі в Нідерландах, які досліджують рештки борту, крил, двигуна та пасажирів літака, пробитих елементами бойової частини ракети, повинні звернути увагу на такі дописи при формуванні своїх висновків про винуватців трагедії.

Інший відомий герой соціальних мереж та навіть телебачення – Вадим Григор’єв. Цей артилерист без лапок пише «всю ночь долбили по Украине», додаючи фото батареї та снарядів. Показово, що він також «забув» відімкнути прив’язку світлин до місцевості, у якій вони були зроблені. А це територія поблизу населеного пункту Матвіїв Курган в РФ, що розташований за лічені кілометри від кордону з Україною. Звісно, на тлі заяв української сторони про регулярні обстріли території незалежної держави з боку «братньої країни», російські журналісти поспішили взяти інтерв’ю у солдата, який армійськими штампами  заявив, що він не може нічого знати про дописи у профілі, давно у нього не заходив, його, мабуть, зламали і постили від його імені.

Профіль у соціальній мережі “ВКонтакте” Дмитра Тлюстангелова, мешканця російського селища Гуково, розташованого поблизу українського кордону, ймовірно теж хтось зламав, оскільки, відпочиваючи на місцевому озері, він зняв відео обстрілу ракетними установками БМ-21 “Град” території України і навіть прокоментував побачене, ніби цілковито усвідомлюючи, що стріляють росіяни по сусідній державі. З часом автор видалив відео, але його на той час вже встигли скопіювати українські активісти, які наклали кадри з відео на мапу місцевості і довели, що це були явно не навчання, а бойовий обстріл з порушенням міжнародного права. Подібний доказ для майбутнього суду виклав і російський митник на ім’я Артем, який у сервісі Instagram опублікував фото двох БТР, які Держприкордонслужба РФ вільно пропускала через прикордонний пункт в бік України. В такі моменти стає зрозуміло, як легко російським бойовикам та солдатам потрапити зі зброєю (російською чи викраденою в України в анексованому Криму) на терени Донбасу і вихвалятися цим у профілях в соціальних мережах, як це робили такі «герої» як Андрей Степанчук, Ванек Жеребцов, Дмитрий Грицюк, Руслан Гарафиев та інші.

Річ інша, що не всі історії цих героїв закінчуються для них щасливо і доля безногого Сергія Козлова виявилася не найгіршим варіантом. Чого варті хоча би профілі десантників 76-ої псковської дивізії повітряно-десантних військ Російської Федерації. За даними групи «Груз 200 из Украины в Россию», яку створили небайдужі активісти та родичі загиблих, під час бойових дій на території України практично цілковито була знищена 1-а рота цієї дивізії.

Масштаби трагедії сучасності, в якій людські життя та долі нічого не важать для тих, хто віддає накази, розумієш не лише тоді, коли читаєш про принаймні 4500 загиблих росіян під час “громадянської війни в Україні”. Чіткішим це усвідомлення стає тоді, коли перед тобою живі профілі мертвих людей, які за кілька хвилин спецслужби (чи рідні за порадою спецслужб) зітруть за лічені хвилини чи години. Але в кеші, на жорстких дисках активістів, у блогосфері та новинних сайтах ще залишаться згадки про Олега Храмченка, Олександра Нохрина, Олексія Карпенка, Павла Семакина, Івана Климова, Славика Хартукова, Олександра Тимофєєва, Віталія Сілкіна, Миколи Кригіна, Костянтина Таборовця, Віктора Толстих, Руслана Бичкова, Олексія Максимова. На батьківщині когось ховають як жертву військових навчань, вибуху газу та автомобільної аварії, а коли межі брехні перейдено – як свідомого борця за “русский мир”, звісно, у вільний від роботи час. Іншим воякам на чужій землі але з російською зброєю в руках та на армійській техніці доводиться знаходити спочинок іншого формату: викопана екскаватором яма та напис на хресті “Солдат №9”. Чи дізнається українська і російська громадськість імена людей, закопаних під цими номерами – це питання до мешканців обох країн, їх бажання знати правду, спецслужб з їх вмінням переконувати родини загиблих та медій, які зумисне чи вимушено займаються не відображенням дійсності, а її інтерпретацією та навіть творенням альтернативної реальності.

Такої реальності, в якій відомий російський актор може в оточенні бойовиків і в захисних обладунках з написом “Преса” дозволити собі постріляти поблизу донецького аеропорту бронебійно-запальними набоями з кулемета і називати це постановкою з холостими пострілами. Реальності, в якій організаторами так званого бунту української Нацгвардії, коли кілька сотень солдатів-строковиків пікетували Адміністрацію Президента, вимагаючи повернення додому у час фактичної війни, були російські спецслужби. В обох випадках соціальні мережі використовували обидві сторони конфлікту: хтось для поширення унікального контенту, підняття бойового духу серед “ополченців”, пошуком незадоволених політикою українського керівництва і підбурюванням до безладів, а хтось – для викриття зацікавлених сторін та їх справжніх завдань і облич.

Бо специфіка всесвітньої мережі з її навіть відносною анонімністю вимагає від користувача залишати бодай соту частину відсотка на сумнів у достовірності того, що видає йому пошуковик, пропонують новинні сайти, блоги щирих та активних людей і їх профілі у соціальних мережах. Все це може бути засобом, інструментом боротьби за свідомість людей, сукупність думок індивідів та їх співучасть у творенні історії сучасності. Проте в мережі триває війна – не менше гаряча та запекла, аніж на Донбасі. А на війні всі засоби доречні. Особливо коли йдеться про дотримання основного правила – вижити!

Comments are closed.