Якщо для західної медіакритики конкуренція з боку соціальних медіа – загроза й виклик, то для української – шанс на життя.

 Стрімке поширення соціальних медіа змінює стандарти спілкування та обміну інформацією, накладаючи величезний відбиток на функціонування засобів масової комунікації – як традиційних, так і тих, які в минулі десятиліття було заведено називати «новими». Медійні практики змінюються, адаптуючись до нових реалій. Медіакритика як напрямок журналістики (публіцистики), спрямований на аналіз та критичне осмислення медійного продукту, а також медіа як явища і процесу, не є винятком. Однією з домінантних тем для дискусії в медіаекспертному середовищі країн Заходу сьогодні є виклики, які кидає медіакритикам панування соціальних онлайн-сервісів.

Twitter і Facebook – загальнодоступні, масові аж до тотальності (у Європі та Північній Америці користувачами Facebook уже є більшість дорослого населення), значно оперативніші за будь-які професійні текстові чи аудіовізуальні ЗМІ, – дозволяють споживачам медіапродукту самим ставати його «критиками», миттєво висловлюючи свою думку та обмінюючись враженнями. «Кожен тепер критик» (Everyone’s a critic now) – такий заголовок має матеріал Ніла Ґеблера в британській газеті The Observer. «Я не кажу, що традиційна критика завжди хибна, а народна – правильна, – пише Ґеблер. – Дуже часто це не так. Я говорю про те, що авторитет перейшов від критиків до звичайних людей, і традиційні критики нічого з цим не вдіють. Їхня монополія узурпована сотнями мільйонами людей, озброєних технологіями передавання повідомлення з уст в уста».

Sharing experience (можливість переживати разом певний досвід), оперативність, полілогічність, персоналізованість і відсутність обмежень дає соціальним медіа переваги, яким важко щось протиставити. Водночас вони змінюють культуру споживання критичних меседжів, значно скорочуючи прийнятний обсяг тексту, адже більшість онлайн-аудиторії читає мало й надає перевагу коротким повідомленням та картинкам-демотиваторам. Тож сивочолі медіакритики, що зробили кар’єру на шпальтах консервативних видань, вимушені брати в руки смартфони й опановувати Twitter, щоб долучатись до багатоголосся своєї вчорашньої аудиторії. І визнавати, що споживачі, навіть ті, які досі читають їхні колонки і рецензії на шпальтах паперових видань, змінились.

  Зафрендити свою аудиторію

Нова аудиторія є надзвичайно медіатизованою – вона живе у світі медіа, активно споживає їхній продукт і не мислить себе окремо від них. Для сучасного читача/глядача/слухача (у мультимедійному середовищі межі між цими категоріями споживачів стираються) вже практично не існує медійних (та й будь-яких) авторитетів на високих п’єдесталах. Нормою для нього є ситуація, коли  зірки екрану чи газетних шпальт у соціальних мережах перебувають «на відстані одного кліка». Він звик до двосторонньої комунікації з джерелами інформації та миттєвого зворотного зв’язку (наприклад, висловлює свої враження на сторінці програми, яку в цей час переглядає) і розраховує на реакцію. Монологічна форма комунікації, коли немає змоги вступити в дискусію, висловити свою думку або хоча б «лайкнути», цю аудиторію не цікавить. Завоювати її можна, лише зафрендившись із нею.

Інформаційний порядок денний сучасного споживача медійного продукту формують не традиційні ЗМІ, такі як ефірні телеканали чи популярні газети, а френдстрічка – сукупність дописів та рекомендацій тих людей, брендів і організацій, із якими він перебуває у постійному контакті та взаємодії. Це зумовлює існування механізму фільтрації та посилення інформаційних сигналів, що його російський медіадослідник Андрій Мірошниченко називає «вірусним редактором» (дивіться у матеріалі «Существо интернета…»). Відтак, ефективність повідомлення або популярність медійного продукту в нової аудиторії не визначається потужністю та пропускною здатністю каналу поширення. Наприклад, посилання на вдалу злободенну карикатуру, що висміює владу, може бути поширене у Facebook десятки тисяч разів, тоді як майстерно розроблений піарниками тієї ж влади меседж, призначений для мас, має нульові шанси повторити цей успіх.

Важливим чинником, що формує інформаційне середовище кожного медіаспоживача, є феномен егокастингу. Він полягає в тому, що людина свідомо чи несвідомо добирає саме ті джерела інформації (людей, медіа), які поділяють або пропагують близькі та комфортні для неї цінності або погляди (докладніше дивіться в матеріалі «Егокастинг: як чути лише приємне»). Таким чином, утворюється своєрідний захисний кокон, що уможливлює перебування людини в зоні інформаційного та емоційного комфорту. Пробити цей захист мають змогу лише медіа з високим рівнем персоналізації та адаптивності.

 Виклик прийнятий

Перехід західних медіа від луддитського буркотіння, що, мовляв, інтернет ніколи не дорівняється старим добрим телебаченню, радіо й газетам, до активного опанування та використання новомедійних технологій розпочався вже давно. Спостерігши, що дедалі більше людей дивиться телебачення із смартфоном, планшетом або ноутбуком у руках (це явище отримало серед медійників назву second screen, «другого екрану»), американські телеканали почали запускати спеціальні програми-додатки, що дозволяють під час перегляду серіалів або шоу дізнаватись більше про їх створення, переглядати фото або навіть відеозаписи дублів і додаткових сцен, а також, звісно ж, коментувати і «лайкати». Під час трансляції на екран виводять хештеґи, за допомогою яких можна долучитись до обговорення телепродукту в мікроблогах Twitter, знайти думки незнайомих людей на цю тему.

Газети, інформагенції чи канали новин, розвиваючи свої онлайн-представництва, приділяють чимало уваги взаємодії зі своєю аудиторією, рухаючись у напрямку «відкритої журналістики» (докладніше читайте в матеріалі «На підтримку відкритої журналістики»). Зокрема, в багатьох редакціях з’явилась посада community editor (редактора спільноти), який відповідає за поширення матеріалів у соціальних мережах, спілкування з читачами та аналіз зворотного зв’язку. Інтернет-видання, для яких життєво важливим показником є кількість переглядів сторінок, вирішують проблему перенесення дискусій у соцмережі, інтегруючи коментарі з Facebook. Від усвідомлення того, що коментарі є невід’ємною частиною матеріалу, яка доповнює або навіть повністю змінює його,  онлайн-медіа просунулись далі, залучаючи спеціальні інструменти, – наприклад, Storify, –  для об’єднання різнорідного контенту (текст, коментарі, твіти, відео- та аудіоролики) у єдині сюжети. Ці сюжети, на відміну від журналістських текстів, не є завершеними, й кожен читач має змогу долучитись до їх творення, лишень написавши повідомлення у Twitter.

Водночас у багатих країнах із розвиненим медіаринком традиційним медіа ще довго не загрожуватиме втрата їхньої головної функції – джерел якісного та професійного контенту. Серед найвідвідуваніших і найбільш цитованих онлайн-джерел абсолютну більшість становлять сайти традиційних, у минулому суто офлайнових ЗМІ. «Користувачі соціальних медіа виконують роль листонош, що розносять онлайн-газети, – пише колишній журналіст The Financial Times Том Форемскі. – Це не зовсім те, що нам обіцяв бум соціальних медіа. Це виклик для традиційної медіаіндустрії, і вона його успішно прийняла. І не збирається на заслужений відпочинок. Тож, може, дамо спокій терміну “cоціальні медіа”? Називаймо це тим, чим воно є: соціальним поширенням засобів масової інформації».

Медіакритика у резервації

В Україну тенденція взаємодії традиційних і новітніх медіа також приходить, хоч і з певним запізненням: телеканал ТВі збирає запитання до гостей ток-шоу за допомогою Facebook, канал новин NewsOne включає коментарі з блогів і соціальних мереж у свої сюжети, чимало ЗМІ проводять конкурси та опитування в соцмережах, а також реагують на дописи в коментарях. Щоправда, у більшості випадків представництва традиційних ЗМІ в соцмережах досі являють собою односпрямований канал трансляції повідомлень. Одначе ситуація швидко змінюється.

Якщо ще кілька років тому вихід в інтернет був майже елітарною послугою, доступною переважно багатіям та представникам середнього класу, то сьогодні завдяки здешевленню комп’ютерів та поширенню мобільних технологій мережа стає ближчою до мас.  Водночас, із огляду на цензурні обмеження, що їх накладає на традиційні медіа загального інтересу олігархічна система медіавласності, інтернет стає чи не єдиним середовищем вільного поширення важливої для суспільства політичної та  економічної інформації. Квазіекономічна ж «цензура ринку», яка обмежує поле інтересів комерційних ЗМІ поверховим шаром найлегше засвоюваних масовою аудиторією тем, заганяє в інтернет великий спектр «неформатних» тематичних сфер – культурних, мистецьких, соціальних, наукових тощо.

До цієї категорії належить і медіакритика. На противагу країнам Заходу, де середовищем існування та розвитку основної частини популярної (орієнтованої на пересічного споживача) медіакритики є ЗМІ загального інтересу, в Україні її ареал обмежений «резервацією» кількох профільних видань. (Детальніше про це читайте у матеріалі «Нам потрібна різна критика».) На сторінках більшості друкованих та онлайн-видань медіакритика не з’являється ніколи, і лише в деяких («Дзеркало тижня», «День», «Обозреватель») нерегулярно публікуються тексти, присвячені медійному контенту або взаєминам медіа і влади. Після припинення виходу журналу «Телекритика» на початку 2011 року зорієнтованими на медіакритичну тематику є лише група інтернет-видань «Телекритика» та сайт «Медіакритика» (детальніше про це читайте у матеріалі «Медіакритика в Україні: недоросла й недооцінена»). На сторінках цих видань представлені всі типи медіакритики – наукова (академічна), спеціалізована (цехова) і популярна (масова). За таких умов медіакритичному дискурсові  відчайдушно бракує простору й повітря. Реалії та напрямок розвитку медійного ринку України не дають жодних підстав для оптимістичних прогнозів щодо зміни цієї ситуації на краще в найближче десятиліття.

140-символьна критика

Поки що в Україні немає життєздатної бізнес-моделі, яка б зробила медіакритичний контент привабливим для медіа загального інтересу або уможливила існування масового видання популярної медійної критики. Проте, попри цю гадану відсутність ринкового попиту, потужний соціальний запит на критичне осмислення якості медіапродукту та медіапросвітництво можна побачити неозброєним оком.

Однією з визначних особливостей соціальних медіа є те, що вони, являючи собою поживне середовище творення й поширення інформації, ідей та контенту, за умов дефіциту або цілковитої відсутності певного медійного продукту здатні заповнювати порожнечу, пропонуючи власні замінники для задоволення попиту суспільства. У країнах, де панують авторитарні чи тоталітарні режими, а відтак немає вільної преси, соціальні медіа подекуди повністю перебирають її функції. А отже, й виникнення стихійної громадянської медіакритики в соціальних мережах є закономірним, так само, як літературної або мистецької критики, для якої не знаходиться достатньо місця на шпальтах друкованих видань  і в телеефірі.

Перш ніж розглядати соціальні мережі як середовище громадянської медіакритики, слід визначитися із суперечливим питанням: чи коректно поширювати термін «медіакритика» на такі текстові формати, як твіт, статус у Facebook або блоговий пост. Близько десяти років у західних медіа точиться дискусія про те, чи слід уважати дописи в блогах і соціальних медіа новим родом журналістики. Представників традиційної журналістики та медіазнавчих шкіл, які не поспішають прирівнювати 140-символьні повідомлення у Twitter до нарисів і репортажів, можна зрозуміти. «Прогресисти», натомість, наголошують на тому, що повідомлення в соціальних медіа виконують ті самі функції, що й традиційні журналістські матеріали, відмінності ж у формі є логічним наслідком специфіки нових засобів комунікації (the medium is the message). Так, російська дослідниця Марія Конюкова у книзі «Журналистика для всех» застосовує до блогових дописів традиційну пострадянську жанрову класифікацію, стверджуючи, що найпоширеніші жанри у блогах – коментар і есе.

Згідно з дослідником Дейвісом Фолджером із Бруклінського коледжу, медіакритика – це «низка методів, що розглядають можливості, способи застосування, впливи та практики, пов’язані з різними медіа; змістовні характеристики, сприйняття, упередження та цілі, пов’язані з повідомленнями, які ці медіа продукують; культуру споживання та виробництва цих повідомлень; ідеології, які впливають на формулювання цих повідомлень; і людей, які створюють ці повідомлення та формуються під їх впливом». Усе перелічене вище може бути, – й часто буває, – предметом дописів і дискусій у соціальних мережах. До того ж, якщо говорити про дискусію як полілогічну форму критичного осмислення – наприклад, допис і сукупність коментарів до нього, – мінімалізм, який найбільше насторожує консерваторів, перестає бути проблемою. Якщо ж спробувати застосувати до соцмережної медіакритики систему функцій традиційної, запропоновану російським дослідником медіа Олександром Короченським, бачимо, що «твіт-критика» виконує більшість із них, але, так би мовити, на мікрорівні.

Тож у подальшому аналізі я виходитиму з того, що медіакритика є явищем, що виходить за межі професійної журналістики, і її поширення у соціальних мережах є поки що не до кінця вивченим та осмисленим, але об’єктивним процесом.

Казус Усова

2 квітня в ефірі телеканалу ТВі вийшов документальний фільм-розслідування Костянтина Усова «Лук’янівка. Тюрма №1», що викриває корупцію у столичному слідчому ізоляторі. Стрічка мала великий резонанс, спричинила низку відставок та гучних заяв, а згодом була відзначена спеціальним призом галузевого конкурсу «Честь професії». Деякі обставини проведення цього розслідування видались низці журналістів і експертів сумнівними з погляду професійної етики, ба, навіть генеральний директор каналу ТВі Микола Княжицький публічно «покритикував» свого підлеглого, поєднавши це з компліментом: «У мене є деякі етичні питання до Кості Усова, але загалом він зробив унікальну і блискучу роботу, яку не можна не подивитися. Ось справжнє обличчя нашої країни і нашої поваги до себе». Одначе загалом громадська думка була радше схильна виправдовувати не надто етичні дії Костянтина, зважаючи на суспільну вагу зробленої ним роботи.

У день виходу в ефір посилання на фільм, викладений на сайті ТВі, було поширене тисячами користувачів Facebook. Лейтмотивом цієї першої хвилі поширення було усвідомлення величезної суспільної та політичної ваги розслідування Костянтина Усова та, не в останню чергу, унікального потенціалу соціальної мережі як каналу поширення тієї інформації, яка не може з’явитись у більшості традиційних ЗМІ. Зважаючи на час появи цих дописів-рекомендацій (likes, shares) та зміст коментарів, що їх супроводжували, можна з упевненістю стверджувати, що значна частина їх авторів не дивилась фільм повністю, склавши уявлення про його важливість та необхідність поширення із анотації та коментарів інших користувачів соціальної мережі. Це типовий приклад дії «вірусного редактора» – соціального механізму, що виокремлює з інформаційного потоку та масово поширює повідомлення, яке певна критична маса членів спільноти визнала за важливе (часом керуючись не власними враженнями, а чужими рекомендаціями).

Серед дописів цієї хвилі є доволі розгорнуті, які можна назвати медіакритичними навіть у класичному розумінні цього слова. «Костянтин Усов із командою зробили геніальне кіно… Геніальність кіно від ТВі – не тільки в репортерській, але й у сценарній роботі. Воно змонтоване так, що не можна відвести подих. Воно годиться і для фестивалів, і для вуличних показів. Вуличний показ – саме те, чим можна зайнятися депутатам від опозиції. Показати це в райцентрах, у селах. Техніка дозволяє. Показувати вранці для черги з передачами прямо під СІЗО, роздавати диски. Це ж сотні людей з усього регіону – яка аудиторія!» (Павло Солодько). Одначе більшість являє собою емоційну констатацію важливості та високої якості роботи: «Костянтин Усов – це сильно!», «Чудова журналістська робота Костянтина Усова», «Костянтин Усов відкрив правду про те місце, де гинули в тому числі Холодноярські отамани, дисиденти… Про Лук’янівське СІЗО! В мене до тепер мурахи по шкірі! Всім дивитись і поширювати!», «Костянтин Усов и команда сделали невозможное. Ради таких моментов и хочется работать», «Надзвичайне спецрозслідування “Лук’янівка. Тюрма №1”. Приклад того, якою має бути справжня журналістика! За відвагу та настирливість вдячні маємо бути Костянтину Усову», «…справжнє журналістське розслідування, яке не може не зачепити. аргументовано, фахово, ризиково, і до жаху правдиво» тощо. Чимало користувачів додатково мотивували своїх читачів, наголошуючи, що відео є «обов’язковим до перегляду та поширення».

Загальний потік похвал урізноманітнювали хіба що дописи в дусі «а чому ви так здивовані, хіба ви не знали?». Наприклад, Дмитро Павлюк пише: «За пророблену роботу Костянтину Усову, звичайно ж, респект і уважуха. І окремо – ТВІ і Знаку оклику – за сміливість випустити це в ефір! Особисто я був не надто шокований наведеними жахіттями лише тому, що чув про подібне ще років 12 тому від людини, що працювала в колонії, а потім і в СІЗО :(( ».

Загалом на тому самому – важливості журналістських знахідок, відвазі та самовідданості автора, неоднозначних, але виправданих методах збирання інформації, цинізмі влади та величезній цінності зробленої роботи, – наголошували й автори традиційних медіакритичних матеріалів на цю тему: «Як і чому журналіст ТВі Костянтин Усов викликає вогонь на себе» (Андрій Кокотюха) і «Пройти крізь тюремні мури» (Аркадій Сидорук), а також кількох оглядових матеріалів, що поєднували оцінки самого фільму з фактами і коментарями, пов’язаними з його створенням та наслідками оприлюднення. Це не можна назвати ані дискусією, ані різнобічним осмисленням та аналізом, адже загалом усі автори сходяться в оцінках.

Тим часом із 6 квітня розпочалася нова хвиля реакції на фільм у соціальних мережах і блогах, спричинена дописом у блозі Ігоря Гаркавенка (згодом повідомлення було видалене, одначе його копія збереглася у дайджесті сайту «Телекритика»). Гаркавенко, колишній в’язень, який тепер називає себе правозахисником, не лише розкритикував дії Костянтина Усова, але й звинуватив його у виконанні замовлення та цілеспрямованому прагненні нашкодити в’язням СІЗО.

Поширення цього тексту не було таким масовим, як поширення посилання на фільм, одначе дискусія, яку воно викликало, мала безперечну медіакритичну природу. В ній фігурує вже на порядок більше аргументів «за» і «проти», вони складніші, менш однозначні та поверхові. «Методы он не те выбрал. Надо было начинать с самых жестких зон, а не с Лукьяновки. Тем более это только СИЗО»; «Усов сделал то, что он очень хорошо умеет делать, страшилки с картинками и угрожающим аудиорядом, примешано доказанными фактами, бьющими в центр мозга среднестатистического законопослушного глядача. Его сюжет прорезонировал. Он везде.  Что смог сделать такого этот Гаркавенко?» «Хай так, але навіть того, що зробив Усов, ніхто не робить» – ось деякі коментарі з обговорення у блозі журналіста Дмитра Різниченка, який рекомендує своїм читачам ознайомитись із текстом Гаркавенка.

Звісно, значна частина цих відгуків була далека від цивілізованих журналістських стандартів –  нецензурна лексика, переходи на особистості, підміна понять, неглибока аргументація та інші «недоліки», притаманні спілкуванню у web 2.0. Одначе в підсумку колективне осмислення стрічки Костянтина Усова у блогах і соціальних мережах виявилось значно змістовнішим, багатограннішим і глибшим за сукупність медіакритичних матеріалів у традиційних виданнях.

Шанс на іншу думку

Окрім додаткових вимірів, які обговорення в соціальних мережах додало до дискусії навколо фільму «Лук’янівка. В’язниця №1», не можна не зауважити той факт, що соцмережна критика з’явилась першою: повідомлення із рефлексіями на фільм почали публікувати під час його демонстрації в ефірі, а з посиланням – щойно запис з’явився на сторінці ТВі. Тоді як перший класичний медіакритичний матеріал вийшов за понад дві доби, коли перша хвиля онлайн-дискусії вже вщухла. А збалансоване журналістське осмислення позицій Усова й Гаркавенка з’явилось у газеті «День» (матеріал Віталія Княжанського «Лук’янівська Бастилія» 18 квітня, два тижні по тому, як ця тема була актуальною для Facebook-спільноти. Та й цей матеріал навряд чи міг з’явитись, якби не розголос у соціальних медіа, адже аргументація Гаркавенка не вийшла б за межі його власного онлайн-щоденника.

Ще однією кардинальною відмінністю соцмережної громадської медіакритики від традиційної є можливість та велика ймовірність участі в дискусії автора(ів) обговорюваного контенту. Так, Костянтин Усов після появи звинувачень Гаркавенка не лише відразу вступив у відкриту полеміку, але й стимулював її, публікуючи на своїй сторінці у Facebook коментарі в’язнів, які висловлювались на його користь, та інші аргументи. У форматі традиційної медіакритики можливості залучення автора контенту доволі обмежені, і всі вони передбачають монологічну, а не діалогічну (полілогічну) форму висловлювання. А позаяк серед українських журналістів користування соціальними мережами (в першу чергу Facebook) на сьогодні вже є нормою, ймовірність того, що автор контенту відреагує на критичний допис читача/глядача/слухача, є досить великою.

Описана вище ситуація в різних, але схожих між собою формах повторюється практично щоразу, коли у світі українських медіа (особливо на тому його краю, що дотикається до політики) стається щось екстраординарне. Так, на вихід 13 квітня на сайті «Українська правда» репортажу Мустафи Найєма та Сергія Лещенка «Новий КПК народився у парламентській вакханалії», в якому міститься текст і фото приватних смс-повідомлень народного депутата Олексія Кунченка, традиційна медіакритика не відреагувала взагалі. Так само, як раніше на публікацію приватного смс-спілкування народних депутатів Віталія Чудновського та Юлії Льовочкіної. В обох цих випадках повідомлення на мобільних телефонах були сфотографовані потужною фототехнікою з ложі преси та поширені як свідчення того, «чим народні обранці займаються на робочих місцях».

Закономірні зауваги щодо неетичності й недоречності такого втручання ЗМІ в особисте життя були сформульовані в соціальних мережах та блогах-колонках із коментарями до них. Зокрема, до таких висловлювань належить допис у блозі Бориса Кушнірука на «Українській правді»; разом із відповіддю, даною засновником сайту «Дурдом» Романом Шрайком у найдоступнішій для аудиторії формі демотиватора (картинки із написом), цей допис поширився в соціальних мережах за принципом снігової кулі, нагромаджуючи відгуки «за» і «проти» фотографування та публікації приватних смс-повідомлень.

Наведені приклади стосуються конфліктних ситуацій із політичним, соціальним і морально-етичним бекґраундом. Розважальний контент також є предметом значного масиву повідомлень, які тут названо соцмережною медіакритикою. Їхні автори часто виходять за межі буденного «подобається / не подобається», аналізуючи недоліки й переваги контенту. А також роблять те, на що не завжди спроможна традиційна медіакритика – безпосередньо спонукають або відохочують людей, із якими перебувають у соціальному контакті, долучатись до споживання цього контенту.

«Соціальна vs традиційна» або «соціальна + традиційна»?

Позаяк учасники соціальної мережі не лише транслюють свій контент, а й активно взаємодіють між собою, соцмережна медіакритика має потужний мотиваційний потенціал. Залученню до споживання певного рекомендованого контенту, як передумови (втім, визнаймо, не завжди обов’язкової) його обговорення, сприяє й публікація медіакритичних твітів і Facebook-статусів у процесі трансляції. Часто такі дописи починаються із констатації того, що їх автор перебуває в процесі перегляду: «Дивлюся “Україна має талант”…», «Слухаю “Львівську хвилю”…» тощо, або ж містять заклик «вмикайте швидше 5 канал!», «хто зараз удома, послухайте, хто в ефірі “Ери”!». Це може спонукати читачів увімкнути вказаний теле- чи радіоканал та скласти (а згодом, якщо буде бажання, висловити) своє враження про запропонований контент, таким чином, у свою чергу, мотивуючи своїх читачів. Таке «вірусне» залучення обмежене лише часовими рамками трансляції програми (воно може, втім, починатись і перед її початком), а у разі, якщо контент є доступним онлайн, обмежень немає.

Традиційна медіакритика так не може – їй потрібен час на пошук інформації, проведення моніторингу, осмислення контенту та створення публіцистичного матеріалу. Цей матеріал, безперечно, багатократно перевершить будь-який обивательський пост у Facebook за глибиною, ґрунтовністю та фаховістю, одначе безнадійно прогрáє за оперативністю, а відтак майже не має шансів утрапити у тренд. Швидкоплинний потік інформації у френдстрічці нав’язує користувачам соцмереж ритм життя та комунікації, за якого навіть найгостріша проблема може бути актуальною темою для обговорення не довше кількох годин.

Комунікаційний та мотиваційний потенціал соціальних медіа також зумовлює функцію організації прямої громадянської дії, притаманну соцмережній медіакритиці. Так, довідавшись, що ICTV має намір продемонструвати російську стрічку «Ми з майбутнього – 2», яка, на думку багатьох, ображає національні почуття українців, користувачі Facebook використали інструмент Causes для поширення звернення до керівництва каналу із закликом зняти фільм із ефіру. Посилання на це звернення поширювалось із повідомленнями на кшталт: «ICTV не здається, вони таки хочуть показати українофобський фільм “Мі із будущєва 2” у суботу та неділю. Тиснемо далі! Надсилаємо листи». До групи «Припиніть засилля російської телеіндустрії на українських телеканалах!» у Causes долучились понад сім тисяч користувачів Facebook. Зауважмо, що її творцем є рядовий користувач на ім’я Alex Ivanov.

Деякі з цих ініціатив примушують медіа ретельніше дотримуватись стандартів. Львів’янин Роман Голубовський, зауваживши, як поширені в соціальних мережах жартівливі колажі перетворюються на новини в традиційних ЗМІ (зокрема, фото актора Чака Норріса із підручником української мови), створив сайт фіктивних новин http://uareview.com/, який водночас розважає публіку й нагадує журналістам, що інформацію треба перевіряти.

Стрімкий розвиток медіакритичного дискурсу в соціальних мережах стимулює не лише висловлювання з позиції «пересічного глядача», але й фахову дискусію та цехову критику.  В матеріалі «Twitter убив медіакритику» (Twitter Killed Media Criticism) на сайті The Daily Beast Бен Крер стверджує, що мікроблогінг «перетворює журналістів на дешевих клоунів». «Twitter є передусім загрозою конкретному різновиду журналістики – медійній критиці, – пише Крер. –  У Twitter кожен журналіст є медіакритиком. Звучить непогано: журналістика навіть більше, ніж будь-яка інша сфера, мала б виграти від самокритики. Але, повірте, не виграє. Twitter дозволяє побачити, що коїться в головах журналістів, і видовище це не з найприємніших».

Справді, гостра критика праці колег у соцмережах часто провокує конфлікти. Наприклад, журналіст групи видань «Телекритика» Богдан Кутєпов у своєму Facebook демонструє скриншот, який засвідчує, що скандальне відео із непристойною лексикою на адресу Сергія Лещенка набрало на кілька порядків більше переглядів на сайті «Відеотека», аніж відеоінтерв’ю журналіста Андрія Цаплієнка. Кутєпов коментує: «Насправді це дуже сумно. І пишатися тут нічим. А для тих, хто не знав, я також розповім, що найбільш якісними новинами (точними, об’єктивними, повними, оперативними, такими, де представлені різні точки зору і де не замовчуються суспільно важливі теми) в ході опитування інтернет-користувачі назвали… (!УВАГА!) ТСН на «1+1», «Факти» на ICTV, «Подробности» на «Інтері» і «Час новин» на 5-му каналі. Жесть. Так що, колеги з ТВі, не плекайте надії, що вас дивиться інтернет-спільнота, серед якої нібито більше освічених, свідомих людей, котрі бачать, що насправді робить команда Януковича. Це ж ІНТЕРНЕТ-користувачі назвали расчлєньонку на 1+1 і “главниє новості страни” на Інтері, або ж гнусну підстилку Дарку Оліфер із її хвалебними сюжетами про президентські ініціативи – найякіснішими новинами. І цей скриншот – тому підтвердження». Не просто критикуючи, а провокуючи й ображаючи телеканали та конкретних журналістів, автор допису спонукає до обговорення чи не найголовніших проблем українських медіа. Йому відповідає журналіст ICTV Мирослав Ганущак: «Там вся проблема в тому, що питання поставлене дуже загально. Якби питали конкретно про політику, результати були б іншими імхо І крім того оце запитання, яке ти витягнув, у величезному списку інших “телевізорних” питань. Людина не зосереджується на ньому».

Такі відкриті дискусії за участю двох або декількох, рідко кількох десятків, користувачів соціальної мережі  – як медійників, так і людей із-поза світу медіа, – допомагають журналістській спільноті осмислювати свої проблеми та цінності, усвідомлювати помилки, очищатися й удосконалюватись, а також взаємодіяти із своєю аудиторією. Для представників традиційної медіакритики, – яких в Україні, втім, можна злічити на пальцях, – соцмережний дискурс є середовищем формування думок та аргументації, що згодом кристалізується у глибшу, збалансованішу, багатограннішу публіцистику. Він примушує критиків до вищого рівня узагальнення матеріалу, глибшого пошуку та рефлексії, адже ніша швидких коментарів на злобу дня вже, як висловлюється Ніл Ґеблер, узурпована.

З часом, якщо українська медіакритика в традиційних ЗМІ все-таки розвиватиметься, ймовірно, ці функції будуть розведені: те, що можна вкласти у 140-символьний твіт або в один абзац статусу на Facebook, не потребуватиме розсусолювання на десять тисяч знаків. Натомість «повнометражні» публіцистичні тексти залишаться для розкриття комплексних проблем або ґрунтовних досліджень. Ці «крила» медіакритики взаємно доповнюватимуться й збагачуватимуться, їхня аудиторія буде почасти спільною, почасти окремою, одначе функції та цілі загалом збігатимуться. Тож і ці «крила» можуть поєднуватись у рамках мультимедійних медіакритичних платформ, де критиками виступатимуть як фахівці, так і пересічні читачі/глядачі/слухачі.

Проте гармонійний і взаємовигідний спільний розвиток традиційної та соцмережної критики можливий лише за умови покращення ситуації із свободою слова в Україні. За нинішньої ж ситуації численні цензурні обмеження, що існують у традиційних медіа, створюють передумови для значної диспропорції на користь критики в соціальних мережах.

 Публікація написана в рамках ПРОЕКТУ  Майстерні громадської критики SUP 30012GR040    за підтримки ФОНДУ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКИХ ЗМІ

Comments are closed.