Журналіст, особливо телевізійник, щодня має справу з камерою, знімаючи сюжети. А от як його бачить кінокамера і як показують медійників на великих екранах, у фільмах? Чи сценаристи і режисери уповні розуміють усі тонкощі роботи у медіасфері, чи коректно висвітлюють роботу журналіста? Вирішили розібратися у цьому, проаналізувавши три кінострічки, де розповідають про функціонування конкретних редакцій ЗМІ.

«Секретне досьє»

Один із найновіших фільмів про журналістів, який вийшов на великі екрани 22 лютого цього року. У стрічці описують роботу газети «Washington Post» у розпал В’єтнамської війни у 1971 році. Журналісти видання стоять перед складним вибором: публікувати чи ні секретні документи Пентагону, які стосуються війни і можуть завдати суттєвої шкоди політичній верхівці країни.

Стереотипи про роботу журналіста:

• кореспондентам інформація падає з неба.

Найперше, що мене здивувало як журналістку – спосіб отримання засекреченої інформації. Один із новинарів намагається видобути якісь відомості від свого інформатора, але частину матеріалів у редакцію просто приносить якась жінка і кладе на стіл одному з журналістів. Це дивно, адже вхід до офісу видання мав би бути обмеженим (наприклад, здійснюватися за перепустками), та й хто б отак просто приносив засекречені документи.

• люди спраглі новин.

Ще одна особливість діяльності ЗМІ загалом, і редакції «Washington Post» зокрема, це увага громадян до інформації. Вважаю, це можна пояснити періодом, який змальований у картині – початок 70-тих років минулого століття. Тоді відомості, які друкували газети, мали неабияку вагу, кожного випуску чекали з нетерпінням, видання розкуповували з самого ранку, газети читали практично усі. Відчувалася спрага за інформацією, до журналістів дослухалися. У наш час, у ХХІ столітті, ситуація кардинально інша. Бракує уваги читачів, чи то радше уже споживачів, на ринку дуже багато ЗМІ, люди перенасичені інформаційним шумом, не так часто читають великі за обсягом аналітичні матеріали. Справді важлива і суспільно значуща інформація легко може загубитися у потоці щоденних новин. Яскравий приклад – оприлюднення «Райських паперів», розслідування про зловживання політиків у різних куточках світу. Хоч у цих документах були й українські можновладці, але у суспільстві ця інформація не викликала резонансу, багато ЗМІ обмежилося скупими замітками.

• читачі довіряють медіа.

Ще один стереотип, який у фільмі змальовано як характерну рису для газет – довіра людей до них. Вони вірять журналістам і ті, у свою чергу, відчувають обов’язок перед читачами донести правду. Бачимо, як важливо для працівників «Washington Post» пересвідчитися, чи оприлюднена інформація не завдасть шкоди американським військовим. Тобто зобов’язання перед суспільством для них понад усе. Зараз на українському медіаринку складно виокремити ЗМІ, яким би так само довіряли читачі. Найчастіше про вітчизняних журналістів відгукуються як про «продажних писак», для яких найважливіше – догодити власникові. Безперечно, є й незалежні проекти, але їх поки що не критична кількість, щоб змінити загальну ситуацію.

«Диявол носить Prada»

Популярна комедія про світ модного глянцю «Подіум». Глядач пізнає усі інтриги та підводні течії фешн-журналу крізь призму сприйняття асистентки головної редакторки. Міранда Прістлі – справжня «диявол у спідниці», яку бояться усі у редакції. Ми бачимо насичений ритм життя журналу, постійну погоню за ексклюзивом, пошук рекламодавців, перегляд нових колекцій дизайнерів, проведення фотосесій, а також – певні вимоги до зовнішнього вигляду працівників. Тобто мова йде не про їхню компетенцію, а про потребу відповідати стилю журналу (якщо це модний глянець, то й виглядати потрібно відповідно). Головна героїня цього потрохи вчиться.

Стереотипи про роботу журналіста:

• працівник ЗМІ – заклопотана людина, яка думає про свою роботу цілодобово.

Якщо говорити про образ журналіста, то тут ми бачимо неймовірно завантажену людину, яка змушена бути включена у свою роботу 24/7. Головній героїні Андреа бракує часу на особисте життя, зустрічі з друзями, хобі. Власне, такий погляд кінотворців на ритм роботи журналіста відповідає дійсності, адже зараз медійна сфера дійсно працює цілодобово, нова інформація надходить буквально щохвилини і часу катастрофічно бракує навіть на перевірку банальних новин, не те що близьких людей. Проте, з іншого боку, чи можна порівнювати ритм роботи журналіста в інформагенції та у модному глянці, який виходить раз на місяць? Сумніваюся.

• робота журналіста не має бути «пеклом».

Врешті-решт, Андреа йде з «Подіуму», вирішуючи, що «нормальне» життя без постійних авралів і деспотизму Міранди їй важливіше. Отже, таким чином режисери стрічки намагаються показати, що баланс у житті є важливим, а робота журналіста не обов’язково має бути нестерпною чи втомливою. Праця у модному журналі не означає автоматично недосип і виснаження, багато чого залежить від організації роботи редакції та колективу. Якщо працівникові щось не подобається – він вільний у своєму виборі. Не потрібно погоджуватися на умови, які тобі не подобаються, і терпіти лише через те, що видання вважають престижним.

«Зізнання шопоголіка»

Головна героїня фільму – журналістка Ребекка Блумвуд, яка страждає на шопоголізм. Вона пише тексти про садівництво, але в душі мріє працювати у модному журналі «Алетт», бо обожнює моду. Вакансія у виданні її мрії уже зайнята, але дівчині пропонують роботу у журналі «Успішна економія». Ребекка пише два тексти у два видання геть різного спрямування – модний глянець та фінансовий журнал, але сплутує адреси на конвертах. Редакторові останнього її стаття про модні речі подобається і він бере її на роботу.

Стереотипи про роботу журналіста:

• щоб бути працівником медіасфери, не обов’язково мати спеціалізовану освіту.

Тут режисери обіграли стереотип про те, що журналістові не обов’язково розбиратися у темі, на яку він пише («Ну нас же усіх у школі навчили писати!») Ребекка не розуміється на фінансах, проте працює у фінансовому виданні. Спершу вона копіює тексти з інтернету, гуглить «моє бачення покупок у кредит». Її перевага – це любов до шопінгу й уміння пояснювати на прикладах речей. Але дівчині бракує «скелету» теоретичних знань.

• журналісти ставлять гострі та незручні запитання.

У фільмі цікаво виглядає сцена на прес-конференції, коли журналістка поставила спікерові гостре запитання у той час, як решта залу мовчала. Вважаю, таким чином висловлюють запит суспільства до медійників бути четвертою владою і контролювати можновладців, ставити їм незручні запитання і вимагати відповіді. Хоча «різкість журналістського пера» – явище доволі абстрактне, не завжди кореспонденти ставлять своїх співрозмовників у незручне становище і до останнього вимагають чіткої відповіді на власне запитання.

• медійники повинні писати про те, чим живуть.

Найбільша претензія до головної героїні – вона пише на тему економії у той час, коли сама економити не вміє. Тобто від журналістки вимагають щирості і певної моральності. Проте, чи говорила Ребекка неправду? Чи зобов’язана вона буквально «жити» тим, що пише, втілювати власні поради з текстів у життя? Переконана, що ні. Найперше журналіст має намагатися бути об’єктивним та безстороннім. Якби кореспонденти щоразу відмовлялися писати про те, що не притаманно їм у повсякденному житті, то ЗМІ перестали б існувати.

Крізь призму кінокамер журналіст постає надзвичайно зайнятим та заклопотаним, ледь не єдиним джерелом інформації, до якого усі дослухаються і якому беззаперечно довіряють, тому він повинен бути щиро переконаним у тому, про що пише. Такі стереотипи тепер частково вичерпали себе і не відповідають дійсності. А пересічні споживачі таких кінопродуктів формують дещо викривлене уявлення про працівників медіа.

Ірина Ладика, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка

Comments are closed.