Україна була першою з колишніх республік СРСР, яка налагодила контакти з ЄС. 1994 року вона першою з країн СНД приєдналася до програми НАТО “Партнерство заради миру”, а 1997 року підписала з НАТО Хартію про Особливе партнерство. Цього ж року, на початку травня, у Києві відкрито Центр інформації та документації НАТО в Україні.

Роман Ліщинський, перший директор цього Центру, незадовго до своєї трагічної загибелі восени 1997 року в інтерв’ю журналові “Універсум” цілком слушно зазначив, що “Україні бракує правдивої інформації про НАТО”. Розмова з професійним дипломатом, канадійцем українського походження, була присвячена проблемі ліквідації “білих плям” щодо ролі й місця Альянсу на політичній мапі світу, важливості налагодження співпраці НАТО з Україною. “Ми вважаємо справедливим, щоб ті рішення, які приймає політична еліта в Україні щодо НАТО, спирались на правдиву, сучасну інформацію про цю організацію, – наголошував пан Ліщинський. – Вкрай важливо, щоб населення України зрозуміло, чому український уряд пішов на такий крок – створення Центру документації та інформації НАТО”.

Професор кафедри стратегії Національної академії оборони України, доктор військових наук В’ячеслав Косевцев 2002 року повторив цю думку: “Важливим і нагальним завданням є формування позитивного ставлення населення до входження України в НАТО. Відповідна підготовка громадської думки потребує активної і цілеспрямованої інформаційно-пропагандистської діяльності з широким використанням ЗМІ” (Косевцев В. Рух до НАТО – найдоцільніший стратегічний вибір України // Економічний часопис ХХІ. – 2002. – № 7–8. – С. 36).
Результати соціологічного опитування Центру “Соціальний моніторинг” та Українського інституту соціальних досліджень, оприлюдненого в січні 2003 року, засвідчили про зниження рівня довіри української громадськості до НАТО. Експерти Центру Разумкова констатували, що прибічників членства нашої держави в Євроатлантичному альянсі поменшало приблизно на 5%. “На думку аналітиків та експертів, у свідомості “маленького українця” все ще спрацьовує негативний образ НАТО як ворога, створений радянською пропагандою. Для адекватного ставлення українців до натовського питання їм бракує інформованості. Так вважають й українські діячі, й іноземні представники. Зокрема, посол США в Україні Карлос Паскуаль закликав владу підвищити рівень інформованості громадян України про НАТО. Про брак інформаційної кампанії говорив і Валерій Чалий, директор міжнародних програм Українського центру економічних і політичних досліджень ім. Разумкова, наголосивши, що інколи взагалі спостерігається антинатовська пропаганда, особливо на деяких центральних, як відомо, провладних телевізійних каналах” (Дмитренко Н. На шляху до НАТО // Україна молода. 18.02.2003).

“Сьогодні ЗМІ контролюються переважно тими силами, які не надто зацікавлені у здійсненні Україною євроатлантичного вибору. Вони продовжують обробляти населення в протилежному напрямі, що створює неадекватні реакції і відгороджує нас від Європи. А влада свідомо чи несвідомо не поспішає забезпечити громадян усебічною доступною інформацією про діяльність НАТО і перспективи України вступити до нього” (Дергачов О. Україна–НАТО: старт нового етапу співпраці // Економічний часопис ХХІ. – 2002. – № 7–8. – С. 33).

Україна нині перебуває в надзвичайно складній ситуації. Із суб’єкта геополітичних і геоекономічних відносин вона фактично перетворилась на їхній об’єкт. Відсутність чіткої зовнішньої політики – як закономірний наслідок відсутності національно-державницької еліти, спроможної ефективно втілювати й обстоювати національні інтереси України, – призвела до того, що Вадим Гречанінов, президент Атлантичної ради України, був змушений констатувати: “Наша країна впродовж останніх років була, по суті, розмінною монетою між Заходом і Росією. Сьогодні ж, боюся, через непослідовні дії влади українську “монету” Захід віддав у скарбницю Росії з усіма наступними наслідками” (Гречанінов В. Вибір зовнішньої стратегії України в умовах трансформації НАТО на початку ХХІ століття // Економічний часопис ХХІ, – 2002. – № 7–8. – С. 66). А наслідком може бути втрата Україною незалежності: спершу економічної, відтак політичної.

Відколи Україна приєдналася до програми НАТО “Партнерство заради миру”, Москва зосередила увагу на наявних серед членів Північноатлантичного альянсу суперечностях, уміло використовуючи їх на свою користь. Відтак з’являються несподівані, на перший погляд, заяви деяких представників Заходу.

За словами постійного представника США в НАТО Ніколаса Бернза (середина січня 2003 року), Україна разом із Росією та країнами Центральної Азії і Кавказького регіону не мають перспектив стати членами Альянсу в передбачуваному майбутньому. Отож НАТО співпрацюватиме з Києвом не на найвищому рівні, а лише на рівні міністрів – це наслідок дій Президента України, який підірвав до себе довіру й самоізолювався. Водночас, за словами американського посла Паскуаля, “Захід стверджує, що для України саме настав час активніше діяти на шляху приєднання до НАТО”. Імовірно, за певних обставин Київ таки запросять до Організації Північноатлантичного договору разом із третьою хвилею розширення – хоча б під час саміту НАТО у 2008 році (Дмитренко Н. На шляху до НАТО // Україна молода. – 18.02.2003). Тим часом впливовий американський журнал FORBES (17.03.2003) надрукував карту планети із зазначенням місць, де можуть виникнути воєнні конфлікти. Автори журналу Emily Lambert та Chana R. Schoenberger безапеляційно констатували: “Білорусія та Україна – нестабільні держави, які межують з НАТО та можуть нести загрозу регіонові” (“Україна в “атласі зла” – наступний Ірак” // www.pravda.com.ua 19.03.2003).
Та вже на початку жовтня 2004 року перший заступник міністра оборони США Пол Вулфовіц під час свого візиту до Польщі заявив, що Україна повинна вступити до НАТО: “Наша мета створення єдиної Європи не буде повною доти, поки Україна не вступить у НАТО. Тому ми повинні зосередити наші зусилля на Україні” (www.strategy.org.ua/ua/events/news/563/). Виступаючи у Варшавському університеті, Пол Вулфовіц наголосив, що Північноатлантичний альянс має простягти руку Україні і в підсумку зробити її своїм повноправним членом. За його словами, зараз “особливо важливо поширити цінності НАТО на всю Європу”. У цей же час висловив свою думку і Роберт Хантер, колишній посол США в НАТО: “Приєднуватися до НАТО чи ні – це ваше рішення, і його ніхто, крім вас, не прийме. Зараз майже всі країни Європи, крім Білорусі, вирішили приєднатися до НАТО. Якщо ви хочете більш тісних відносин із Заходом – двері відчинені, якщо ж зі Сходом – ніхто також не повинен скаржитися з цього приводу. Україна має вирішувати своє майбутнє так, як хоче її народ”.

У круговерті думок і заяв представників західної політичної еліти зорієнтуватися складно. Багатьом українським громадянам (політикам також) непросто зрозуміти, що нашій державі, як ніколи, потрібен надійний європейський союзник, який би сприяв зміцненню національної безпеки України – починаючи від конкретної допомоги в належному облаштуванні північно-східного кордону, стимулюванні процесу творення демократичних, громадянських інституцій, а також підтримки в розбудові професійної армії. Звісно, сам собою вступ до НАТО не розв’язує всіх українських проблем, однак цілком може слугувати своєрідним локомотивом, який допоможе витягнути Україну з болота корупції, покінчити з командно-бюрократичною, авторитарною системою.

Безумовно, “кольчужний скандал”, “касетний скандал”, розбіжності всередині табору “помаранчевих”, неузгодженості всередині самого Альянсу й ефективні протидії Москви не могли не позначитися на рівні довіри до НАТО серед громадян України. Скажімо, українські ЗМІ не зуміли провести в стислі терміни ефективної інформаційної роботи серед читачів, слухачів і телеглядачів, аби допомогти їм осягнути демократичні цінності, котрі сповідують члени Північноатлантичної організації, відтак переконати (доказово, наочно, зрозуміло) аудиторію в конечній потребі рухатися до привабливих світових життєвих стандартів – економічних, політичних, військових. Брак політичної волі Києва, відсутність конкретних кроків керівництва Української держави в західному напрямі великою мірою ослабив шанси створення позитивного іміджу НАТО серед українських громадян. Не обійшлося, звісно, і без маніпулювання громадською думкою офіційного Кремля, його креатури в Україні. Так, приміром, російський посол в Україні Віктор Черномирдін під час розмови з журналістами в Києві 23 січня 2003 року вагаючись заявив: “Ми знаємо, коли НАТО створювалося, і для чого воно створювалося – на противагу Варшавському пактові. Варшавського договору немає, СРСР теж немає, і вважаємо, що ми вже демократичні держави або хочемо бути такими. А в НАТО все як було, так і залишилося, нічого не змінилося”.

Зовнішні і внутрішні чинники призвели до того, що влітку 2006 року в Криму, зокрема у Феодосії, були інспіровані протести проти НАТО. Почалися тертя між адміністрацією Президента Ющенка та урядом Януковича з приводу зовнішньополітичного курсу України.

Вулицями Києва дедалі частіше почали крокувати молоді “прогресивні соціалісти”, скандуючи російською: “НАТО хуже, чем гестапо”. Листівка опозиційного блоку “Не ТАК!” закликає: “Голосуй проти НАТО”. І далі розтлумачує: “Членство в НАТО – втрата можливості самостійно вирішувати долю країни”, “Членство в НАТО – принесення наших дітей у жертву інтересів інших держав”, “Членство в НАТО остаточно посварить нас із Росією, спровокує підвищення цін на газ та інші товари”, “Вступ до НАТО покладе край можливості безперешкодно відвідувати родичів і близьких у Росії”, “Членство в НАТО – руйнування нашої економіки, втрата сотень тисяч робочих місць”…
Атавізми й фобії радянської доби, агресивність із боку червоних, малинових, біло-блакитних, ревних захисників “істинного православ’я” та інших виявилися живучишіми, ніж можна було уявити. Рецидиви таких болячок цивілізації, як більшовизм, комунізм, російський імперіалізм даються взнаки й донині. На жаль, ні українська влада, ні українські ЗМІ не виявили достатньої волі аби за роки незалежності зробити громадянам України щеплення проти рецидиву тоталітарної радянської пропаганди. Свідомість українців виявилась неспроможною протистояти сучасній російській машині/технології маніпулювання свідомістю.

Тим часом багаторазове ознайомлення суспільства з логікою фактів, історичними реаліями (об’єктивними, не спотвореними на догоду Кремлю) могли б суттєво збільшити кількість прихильників Північноатлантичного альянсу в Україні. Витоки нинішньої агресивності до Північноатлантичного альянсу слід шукати в далекому минулому.

Звернімося до фактів. 5 березня 1946 року в невеличкому американському містечку Фултоні, що в штаті Міссурі, у тамтешньому Вестмінстерському коледжі відбулася подія, яка вплинула на долі мільйонів людей.

Саме того дня Вінстон Черчилль виступив зі знаменитою промовою, у якій попереджав “про небезпеку російської агресії й тиранії”. Він наголошував, що комуністичні партії намагаються встановити тотальний контроль скрізь, що зросла небезпека поширення комунізму в усьому світі за винятком США та Великобританії.

Коментувати щось тут зайве. Черчілль мав неабиякий талант не лише політика, він володів дивовижним умінням передбачати розвиток подій на десятиліття вперед. Він влучно зауважив, що Сполученим Штатам протистоять два головні вороги – “війна і тиранія”.

Цей виступ і досі вважають мало не офіційним оголошенням “холодної війни” СРСР, забуваючи, що застереженню Черчілля передувала (місяцем раніше) промова Сталіна, сповнена неприхованої ворожості до “капіталістичного оточення”.

Реакція американської преси на промову англійського гостя була вкрай стриманою, навіть негативною. Тільки New Yourk Herald Tribune схарактеризувала британського екс-прем’єра як “видатного лідера всієї нашої цивілізації в її найтемніші часи”. Проте офіційна реакція американських урядовців була дипломатично стриманою, позбавленою емоцій. Це пояснювали тим, що американці були напрочуд приязно налаштовані до СРСР. У 1945–1947 рр. навіть бойовий генерал Двайт Айзенговер був переконаний, що Радянський Союз не становить жодної загрози для США.

Перелом у ставленні американців до нещодавніх союзників відбувся у 1948–1949 рр. США нарешті зрозуміли, що радянський вояк добровільно з тієї землі, де ступив його чобіт, нізащо не піде (виняток – Фінляндія та Іран). Ба більше, Кремль готується до війни з нещодавніми союзниками. “Дядечко Джо”, зрештою, не приховував своїх агресивних намірів.

Іран, Німеччина, Австрія, Трієст (порт на Адріатиці), питання розподілу сфер впливу в Південно-Східній Азії, Північній Африці, на Далекому Сході, у Центральній і Південній Європі – це не повний перелік зон конфліктів між США і СРСР. Врешті-решт, ідеологічне протистояння вилилося у тривалу війну між прокомуністичною маріонетковою Північною Кореєю і демократичною Південною.

5 червня 1947 року державний секретар Дж. Маршалл виступив у Гарвардському університеті з ініціативою запровадження економічних і політичних заходів для реконструкції повоєнної Європи (“план Маршалла”) – насамперед відродження економіки, яка  забезпечила б нормальні умови для функціонування “вільного світу”.

СРСР відмовився від участі в цьому плані. Тим часом Західна Європа отримала близько 17 мільярдів доларів, що дало їй незабаром змогу стати економічно незалежною від США. Утім потрібні були ще й вагомі гарантії військової безпеки проти поширення комунізму. 17 березня 1948 року в Брюсселі представники Великобританії, Франції, Бельгії, Голландії та Люксембургу підписали Угоду про економічну, соціальну, культурну співпрацю та колективну самооборону.
11 червня 1948 року американський сенат ухвалив “резолюцію Ванденберга”, завдяки якій США отримали змогу очолити процес створення військово-політичних блоків у всьому світі. Навесні наступного року – 4 квітня – представники Великобританії, Франції, США, Канади, Бельгії, Італії, Данії, Ісландії, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Люксембургу підписали у Вашингтоні Північноатлантичний пакт.

Його копією став Варшавський договір, який уклали країни східного блоку – по суті, черговий акт залякування Заходу, який призвів до ще більшої конфронтації (вже у глобальному масштабі) в ідеології, економіці, військовій сфері. Світ став біполярним…

На жаль, мислення більшості депутатів Верховної Ради України та членів уряду не позбулося атавізмів радянської доби. На початку вересня 2006 року в українській владі почалися нові тертя щодо НАТО. Бі-Бі-Сі негайно прокоментувало ситуацію: “Уряд повідомив, що на засіданні міністрів було ухвалено заяву про підтримку позиції пана Януковича, який минулого тижня у Брюсселі оголосив, що Україна сповільнить євроатлантичну інтеграцію. У вівторок подібну заяву підтримки позиції пана Януковича було ухвалено у Верховній Раді, де домінує коаліція Партії регіонів, соціалістів і комуністів. Президент Ющенко, коментуючи заяви прем’єра, наголошував, що зовнішньополітичний курс України залишається незмінним. Міністр закордонних справ Борис Тарасюк та міністр оборони Анатолій Гриценко, які призначені до уряду за квотою Президента, скритикували заяву прем’єр-міністра про неготовність України до процесу вступу до НАТО” (www.bbc.co.uk/ukrainian/domestic/story/2006/09/060920_nato_ukr_divisions_sp.shtml).
Річ у тім, що під час візиту до Брюсселя Віктор Янукович заявив високопосадовцям ЄС і НАТО, що частина українського суспільства не підтримує ідеї вступу України до альянсу, а тому це питання вирішуватиметься шляхом референдуму.

Натомість міністр оборони України Анатолій Гриценко під час засідання Ради міністрів оборони країн Південно-Східної Європи в столиці Албанії Тирані запевнив свого американського колегу Дональда Рамсфельда в тому, що курс України на шляху до НАТО буде незмінним (www.bbc.co.uk/ukrainian/domestic/story/2006/09/060927_hrytsenko_nato_kk.shtml).
Рік потому (за цей час Партія регіонів зібрала підписи громадян для оголошення референдуму, одне з питань якого звучить: “Чи згодні Ви, щоб Україна була державою, що не бере участі у військових блоках?”), 24 жовтня 2007 року, новий міністр оборони США Роберт Гейтс в інтерв’ю радіо “Свобода” заявив, що вступ України до НАТО є питанням не найближчої перспективи. “Гадаю, це є питанням не найближчої перспективи. Так, в Україні справді є деякий інтерес до вступу в НАТО, але, наскільки я розумію, так само є і дуже суттєва антинатовська опозиція. Тож, я думаю, треба дивитись, як там розвиватимуться справи” (www.unian.net/ukr/news/news-218503.html). Тоді ж керівник Пентагону пояснив, чому США вважають Росію своїм стратегічним партнером. “Гадаю, що ми маємо вважати Росію стратегічним партнером – доки не буде підстав вважати навпаки. Було багато риторики, але, якщо говорити про конкретні дії, то росіяни не ухвалили жодних незворотних рішень. І в деяких галузях вони відіграють конструктивну роль. Тож, на мій погляд, ми маємо й далі вважати їх стратегічними партнерами, співпрацювати з ними, де тільки можна, і намагатися переконати їх у тих питаннях, в яких ми з ними маємо розбіжності”. На думку Роберта Гейтса, не можна порівнювати протистояння між США і СРСР під час “холодної” війни з сьогоднішніми відносинами США та Росії. Мовляв, зараз ніхто у світі не хоче нової “холодної” війни, і росіяни також її не хочуть.

За три дні, 27 жовтня 2007 року, після церемонії покладання квітів до могили Невідомого солдата з нагоди 63-ї річниці звільнення України від фашистських загарбників Президент Віктор Ющенко заявив журналістам, що питання про членство України в НАТО не виноситиметься на референдум у найближчі роки, хоча раніше заявляв, що питання про членство України в НАТО буде вирішуватися саме через референдум. “Говорячи про формальне членство або нечлество, це тема, яка буде адресована нації, і нація дасть акцепт (згоду), тільки це буде не через один, не через два, а через багато років, тоді, коли Україна дозріє до такої відповіді і такого питання” (www.pravda.com.ua/news/2007/10/27/65964.htm).

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

27 лютого 2002 року на міжнародній конференції “Імплементація державних рішень із проблем євроатлантичної інтеграції України” радник Генерального секретаря НАТО Кріс Доннелі заявив, що “вже створено механізм, створено двигун для просування до НАТО, який повинен потягти Україну. Для того, щоб розпочати роботу цього двигуна, треба залити пальне в баки. Тепер потрібна політична воля”.

За словами Доннелі, схвалення Україною Плану дій Україна–НАТО означає, що майбутнє членство в альянсі має серйозні наслідки. За словами радника генсекретаря НАТО, Україна взяла зобов’язання, і всі зараз спостерігають, як вона їх виконує (Щоб Україні потрапити у НАТО, парламент повинен залити “пальне у баки” // www.ПРАВДА.com.ua. 27.02.2003).

На жаль, саме брак політичної волі в державного керівництва на Банковій і на Грушевського унеможливив реалізацію плану вступу України до НАТО в найближчі роки. “Воля – це трагічний дефіцит незалежної України. Воля – це вміння поставити перед собою мету, відтак спроможність досягти її тим чи іншим способом”, – так узагальнює соціально-політичну ситуацію в Україні Юрій Саєнко. Відомий демограф, доктор медицини Володимир Войтенко вважає, що найголовнішою бідою, яка не дає нам вирватись із кризи, є відсутність спільної віри – релігійної, національної, державної (Українське суспільство 2002 // Універсум. – 2003. – №1–2. – С. 33).

Цікаво простежити за еволюцією повідомлень ЗМІ про перспективи вступу України до НАТО упродовж 2006–2007 років. Так, 1 лютого 2006 року на інтернет-сторінці РroUA (ua.proua.com/news/2006/02/01/134936.html) можна було прочитати, що Україна планує вступити до НАТО 2008 року. Про це повідомив на прес-конференції заступник міністра закордонних справ Володимир Хандогій.

За його словами, 2008 року відбудеться саміт країн НАТО, після якого очікується нова хвиля розширення НАТО. Відтак це питання вирішуватиметься наприкінці квітня в Софії. Саме там пройде неформальна зустріч міністрів закордонних справ НАТО, у рамках якої Україна планує провести засідання комісії “Україна–НАТО”. За словами Хандогія, потрібно, щоб саме тоді прийняли рішення про залучення України до програми членства. Після цього ж потрібно буде розробити національну програму членства України в НАТО. І вже 2008 року Україна сподівається вступити до НАТО.

Хандогій також повідомив, що в грудні було проведено тендер щодо інформаційно-роз’яснювальної роботи з населенням України з питань пріоритетів вступу нашої держави до цієї організації, переможців цього тендеру визначено. За словами заступника міністра, саме брак інформації не дає громадянам України зрозуміти переваги вступу держави до НАТО. Хандогій сказав, що він не вірить в об’єктивність результатів опитування громадян із цього питання. На його думку, потрібно, щоб рівень позитивного ставлення українців до вступу України в НАТО сягнув 60–80%.

14 вересня 2006 року під час переговорів із керівництвом ЄС і НАТО в Брюсселі прем’єр-міністр України Віктор Янукович заявив про неготовність Києва вступити до НАТО: “Ідея членства України в НАТО користується підтримкою невеликої кількості українських громадян”. Відтак повідомив, що новий український уряд “має намір розширювати співробітництво з НАТО”, не беручи на себе при цьому ніяких зобов’язань у рамках реалізації “Плану дій про членство”. Нагадаємо, що попередній український уряд ставив завдання домогтися вступу України до НАТО до 2008 року. Отож у Брюсселі Віктор Янукович, по суті, поховав ідею Президента Віктора Ющенко про вступ України до НАТО” (Коммерсантъ. www.korrespondent.net/main/57074).

У березні 2007 року Віктор Янукович висловив думку про недоцільність проведення найближчим часом референдуму про членство України в НАТО. “Поки що соціологічні дослідження показують, що вступ до НАТО підтримує 15-20% населення. Який сенс його проводити? Ніхто не збирається цього робити, тому що Україна не планує вступати в НАТО зараз” (www.unian.net/ukr/news/news-186332.html).

Але тільки-но стартувала передвиборча кампанія дочасних виборів до Верховної Ради, як “Партія регіонів” на початку вересня 2007 року взялася за підготовку до Всеукраїнського референдуму з приводу надання державного статусу російській мові і щодо позаблокового статусу України. Президент Ющенко якихось особливих заперечень щодо референдуму про доцільність вступу України до НАТО тоді не мав.

І ось 27 жовтня 2007 року під іронічним заголовком (“Ющенко: питання йти у НАТО чи не йти – все одно що у городі бузина, а в Києві дядько”) на інтернет-сторінці УНІАН (www.unian.net/ukr/news/news-219001.html) з’явився матеріал про перспективи вступу України до НАТО. Президент України Віктор ЮЩЕНКО наголошує, що референдум відносно вступу України до НАТО є перспективою не найближчих років. Як повідомляє кореспондент УНІАН, про це він сказав в інтерв’ю журналістам сьогодні у Києві. “Як на мене, ставити питання: йти у НАТО чи не йти, все одно що говорити, що в городі бузина, а в Києві дядько. Поки що не про ті речі нам потрібно говорити”, – сказав Президент, додавши, що питання формального членства у НАТО буде виноситись на всеукраїнський референдум: “Тільки це буде не через один, не через два, а через багато років. Тоді, коли Україна визріє до постановки такого питання”.
У цьому ж матеріалі УНІАН оприлюднено думку Президента, що питання вступу чи не вступу до НАТО сьогодні штучно нагнітається в суспільстві. За словами Віктора Ющенка, ставити питання сьогоднішнього вступу або невступу у НАТО є безглуздям. На переконання українського Президента, потрібно ставити питання, яку модель національної безпекової політики має виробити Україна і взяти собі на озброєння: “Той європейський світ, який нас оточує, на сьогодні глобально визнав одну безпекову модель – модель колективної безпеки, ідея якої полягає в тому, що не армією національною ми сильні, а колективною домовленістю, що кожен, хто є біля нас, буде боронити нашу соборність, нашу територіальну цілісність”.
Нагадаймо, що раніше Президент заявляв, що питання про членство України в НАТО вирішуватиметься на референдумі. Що ж трапилося? Що примусило Віктора Ющенка так несподівано змінити позицію щодо перспективи вступу України до НАТО у 2008 році? Вельми сумнівно, що категорична заява Президента є наслідком природної еволюції його політичних поглядів.

Реакції українських ЗМІ з цього приводу практично нема. Принаймні на 30 жовтня аргументованих коментарів на цю тему нам знайти не вдалося.

P.S.

І насамкінець прецікава інформація з сайту Майдан від 30 жовтня 2007 року (www.maidan.org.ua/static/news/2007/1193741730.html):

“У відносинах Фінляндії та РФ назріває черговий скандал. Не встигли влягтися пристрасті довкола спільного газогону РФ та Німеччини “Нордстрім”, який збираються тягнути дном Фінської затоки, як співробітник Посольства РФ у Фінляндії шокував своїми висловами фінських телеглядачів. Працівник амбасади РФ Владімір Козін у телевізійному інтерв’ю на всю Фінляндію заявив, що фінам треба тричі подумати, перш ніж вступати в НАТО. За словами чиновника, Фінляндія повинна відкласти ці плани принаймні років на п’ятнадцять. Применшенням реакції фінів було б говорити, що глядачі здивувались та обурились начальницьким тонам кремлівського чиновника. Європейські експерти прокоментували вислів Козіна як провокацію, яка швидше підштовхне фінів до вступу у НАТО”.

Чи не тут криється розгадка української епопеї з вступом/не вступом до НАТО?

Comments are closed.