Кожного року в Україні проходять журналістські конференції, які привертають увагу не тільки теоретиків, але й практиків. Формат таких зустрічей включає пленарне засідання, секційну роботу, круглі столи, обмін думками та досвідом, публікацію цікавих матеріалів та презентацію нової наукової літератури.

Як змінилися українські конференції з журналістикознавства за останні роки? Які питання визнаються дискусійними, які тренди привертають увагу науковців більш за все? Чи впливають зусилля теоретиків на стан практичної журналістики?

Відповіді саме на ці питання – від постійних учасників наукових журналістських конференцій.

Богдан Сергійович Тихолоз – кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник, доцент кафедри теорії і практики журналістики, заступник декана факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка

Б.С.: Я не думаю, що відбулися якість революційні зміни, на жаль. Але еволюційні таки відбулися. Загалом, журналістика така наука, яка не може дозволити собі залишатися на одному місці. А навіть, якби захотіла, то їй би це не вдалося, тому що вона як своєрідний дублікат суспільного життя, переживає разом з ним всі його хвороби, кризи, всі його видужування. А отже, якщо ми говоримо про певні зміни взагалі у соціальних комунікаціях де-факто, то журналістика як дзеркало цих процесів також мусить мінятися. Тому змінюється й журналістикознавство, а його зміни завжди є трохи із запізненням. Конференції – це дуже корисний формат для стимулювання наукових пошуків у цій царині, тому що його принципом є діалогічність. І, мені здається, що конференції мусять прагнути цього діалогічного характеру. Особисто мені не подобається формат пленарного засідання (це моя суб’єктивна думка), тому що після виголошення доповіді завжди не вистачає часу на дискусію, а секційні засідання дають можливість розширити цей простір. Очевидно, що треба шукати такі нові формати, прагнути діалогізації конференцій, але й не забувати про мультимедійний супровід під час виголошення доповідей, під час дискусій. Бо, по-перше, сама журналістика мультимедійна, і вона не може дозволити собі зосередитися тільки на вербальному рівні, а по-друге, наші колеги з інших дисциплін  (біологи, географи, комп’ютерні дисципліни) будують свої конференції вже таким чином. Тобто, якщо говорити про зміни в журналістикознавстві, то слід зазначити, що ми використовуємо пострадянський формат, а в Європі, США, інших країнах давно вже використовуються нові методи. Оскільки український інформаційний простір за останні 20 років став значно відкритіший, то зараз є можливість використовувати інтернет-технології, проводити дистанційні конференції. Але, я думаю, що певні зміни ще відбудуться, ми будемо з часом надолужувати. Проте, я вважаю, що головним є не нові технології, а особисте спілкування.

 – Наприклад, проведення круглих столів у рамках наукових конференцій. Вони ж почали входити до регламенту журналістських конференцій тільки останнім часом?

Б.С.: Так, дійсно. Це дуже вдала можливість для спілкування діючих журналістів із журналістами-теоретиками.

 – Скажіть, а що Ви думаєте з приводу наукових журналів зі списку ВАК? Чи діють вони на користь так званого проекту Ukrainian media studies? Чи мають вплив ці публікації на журналістську освіту?

Б.С.: Ну от, я так і знав, що доведеться висловлювати якість крамольні думки (посміхається – авт.). З цього приводу існує дві позиції: офіційна – існують видання схвалені колись ВАК, які мусять показувати певний академічний рівень науки і репрезентувати високу якість, і бути свідчення того, що є певні інститути, які контролюють цю якість (рецензування, редакційні колегії…). Але за парадоксальність ми маємо таку ситуацію, що ці видання виходять накладом у 100 примірників, які розповсюджуються між авторами, у кращому випадку лежать у бібліотеках, у найкращому випадку їх розміщують онлайн. А видання, які всі читають, всі шанують і використовують у власних дослідженнях не мають цього статусу, бо їм цього непотрібно. Тобто, на жаль, оця так звана «ВАКівська наука» перетворюється на псевдонауку, де формальні критерії важать значно більше ніж контент. Журналістика – це така справа, де форма дуже важлива, але все одно контент є визначальним. Так само і з журналістикознавством – спочатку контент, а потім формальні вимоги. Зрештою, журналістика також сфера творча, і все вкласти в певні догми і вимоги не завжди вдається. Наприклад, я вважаю, що дуже важливою формою апробації діяльності журналіста і журналістикознавця, як двох сторін – викладача і журналіста-практика – є його праці науково-публіцистичного характеру. Якщо філолог або біолог можуть вдовольнитися лише дослідницькими працями, то журналіст, щоб не втратити своєї професійної кваліфікації та засвідчити її, мусить працювати і в цьому жанрі. А якщо статті не відповідають цим вимогам, то вони ніби «випадають» з науки і вже нікому непотрібні, хоча ці статті можуть мати набагато  ширшу аудиторію. Мені здається, що оця «ВАКівська наука» мала б «вийти» до людей. Тобто, наука важлива тоді, коли вона має безпосередній вплив на зміни в житті. А коли йдеться про журналістикознавство, то цей «вихід» не такий вже складний, не треба чекати тисячу років. Але в той же час ми маємо гарні прецеденти, коли журналісти-практики і деякі престижні видання (скажімо, газета «День») дуже багато роблять для розвитку журналістики як науки. Певні серії публікацій не мали ніякого ВАКівського грифу, але вони дали дуже багато для студентів, викладачів. Вони є у кожній книгарні, і всі охочі можуть їх придбати.

Ігор Леонідович Михайлін,  доктор філологічних наук, професор кафедри журналістики філологічного факультету Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна.

 І.Л.: Наукове життя завжди було трошки відокремлено від того, що ми звикли вважати практичною журналістикою. Якось сталося так, що за 90-ті роки сфера журналістики у нас була захоплена дилетантами, вона опинилася на деякій відстані від навчальної, наукової журналістики. Журналісти неохоче читають наукові праці, вважають, що вони написані виключно для внутрішніх потреб науки. Я з цим не погоджуюся. Щиро радію, що на круглому столі (круглий стіл «Чи много важить слово, або Яка інформація потрібна суспільству?», 25.10.2012, Львів, ЛНУ – авт.), який відбувся на дуже високому професійному рівні, журналісти-практики виступали з високим рівнем усвідомленості своїх професійних обов′язків, професійних проблем, з цікавими ідеями, судженнями про свою професію, становищем сучасної новинарної журналістики. Наука про журналістику має на меті узагальнення досвіду, який є у журналістів – дослідження текстів, персонажів, новітніх явищ. Чекати на негайні зміни в політиці редакцій, негайному підвищенні рівня журналістської майстерності неможливо. Це складний процес, який потребує певного часу. Тому я вважаю, що журналістикознавчі конференції є дуже корисними, вони дають змогу поговорити та обговорити, обмінятися думками та ідеями, бути почутими зі своїми науковими проблемами.

Якщо говорити про зміни парадигм наукових конференцій, то можу із сумом сказати, що, мені здається, після віднесення журналістики до соціальних комунікацій розпочався процес трансформації галузі, який не сприяє розвитку. Науці потрібен певний спокій та усталеність. Мені здається, не треба руйнувати старого, а варто розвивати галузь.

З науковцями спілкувалася  Анастасія Магазова

Публікація написана в рамках ПРОЕКТУ  Майстерні громадської критики SUP 30012GR040  за підтримки ФОНДУ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКИХ ЗМІ

Comments are closed.