Зрештою, нічого дивного тут нема. Особливо коли згадати, що Західна Європа власне й була колискою цього інтелектуального напряму і мистецького руху, починаючи з другої половини ХVIII ст. Так само добре відомо, що для романтизму властивий не лише культ людських почуттів, але й дух трагедії і містики. Усе це щедро вихлюпнулося у серії публікацій опісля квітневої катастрофи польського президентського літака під Смоленськом
 
ПРОКЛЯТТЯ ІСТОРІЇ

Саме так називає катинські події іспанська ABC: “Це прокляття історії, яке не наважився б вигадати жоден, навіть цілком зіпсутий розум: аби літак з усією делегацією впав, ще й саме біля лісів Катині, (…) коли летів з усією президентською делегацією на вшанування 22 тис. поляків, убитих 1940 р. у тому самому лісі, кожен – пострілом у потилицю”. Аналізуючи трагічну подію, автор статті веде мову про характерний для Польщі культ національної гідності та “визнання своїх великих чоловіків і жінок, які творять цю потугу, котра не ламається навіть через більші трагедії. Дай, Боже, аби ми могли це сказати про інші наші сучасні суспільства [Hermann Tertsch, Tragedia y excelencia de Polonia // АВС, 13.04.2010]. Від себе додамо, що тут мимоволі згадуються слова з Паризьких лекцій А. Міцкевича: “Кожен народ розпочинає своє існування з одкровення”.

Такий публіцистичний сплеск може викликати подив у людей, які надто перейнялися поширеними нині стереотипами про західний світ як надзвичайно меркантильний і прагматичний. Тим паче, що підстав для цього є вдосталь. Ще не встигли були поховати Леха і Марію Качинських під Вежею Срібних Дзвонів у кафедральному соборі краківського королівського замку Вавель, як на аукціоні eBay розпочали активно торгувати лотами з відповідною символікою та сувенірами. Чимало торговців вбачали неабиякий зиск у всьому, що було пов’язане з квітневою авіакатастрофою під російським містом Смоленськ, у якій загинули 97 осіб, включно з представниками політичної та військової еліти країни, духовенства і Президента країни. На продаж йдуть таблички з написом “Зарезервовано. Парковка тільки для сім’ї Качинських”, футболки “За упокій” з портретом Президента та польським державним гербом, відповідні килимки під комп’ютерну мишу, стікери, картки і навіть екземпляри газети New York Post із портретом загиблого президента. Один із польських веб-ресурсів запропонував надсилати і розміщувати на сайті співчуття по 10$ за кожне. Вже не згадуємо, що ціни в багатьох краківських готелях, у зв’язку з похороном в цьому місті першої особи держави та його дружини, злетіли до астрономічних $ 3000 за ніч.

Проте чимало публічних реакцій на цю подію, на щастя, далекі від меркантилізму. Німецька Sűddeutsche Zeitung у статті “Польська трагедія” (Die polnische Tragödie, 12.04.2010), пишучи про трагічну загибель Президента Третьої Польської Республіки, акцентує на словах Александра Квасневського, що “ця Катинь зажди була проклятим місцем”, яке віддзеркалює польську трагедію, трагедію народу-жертви. Оскільки образ розіп’ятого і воскреслого народу з часів Словацького і Міцкевича посідає дуже важливе місце в системі польської національної міфології, то повторення в Катині акту “обезглавлення” набуває рис трагічного символізму. Півсторіччя тому за наказом Сталіна та інших представників вищого політичного і військового керівництва СРСР у катинських лісах розстрілювали польських військовополонених, серед яких були переважно резервісти – вчителі, науковці, літератори, юристи. І ось у квітні 2010 майже сотня поляків, які прагнули віддати данину пам’яті катинській трагедії, віддають натомість свої життя.

REALPOLITIK В ТУМАНІ

Український дослівний переклад – реальна політика – звучить цілком нейтрально. Тим часом realpolitik останнім часом набуло майже лайливого відтінку, особливо в очах невиправних романтиків та інтелектуалів, які мислять максималістськими етичними категоріями.
“Туман над катинським лісом” у прямому і переносному сенсі стає предметом уваги американської Wall Street Journal [Bret Stephens, The Fog Over Katyn Forest // The Wall Street Journal Europe, 14.04.2010]. “Звісно, цілком мирний туман спричинив катастрофу літака, коли той намагався приземлитися у Смоленську для відзначення 70-х роковин убивства в катинському лісі, – пише Брет Стівенс. – Можна пробачити тим, що ставлять запитання, чи не змовилися два світи в цьому останньому циклі польської трагедії. Туман робить відомий світ невидимим; пробирання крізь нього – це, власне, суть довгого шляху Польщі до свободи, часто доволі безнадійного”. При цьому автор протиставляє романтичний патріотизм у справі відродження польської державності реальній політиці з її конформізмом та компромісами: “Товариш Сталін, який тоді ділив Центральну Європу як союзник Адольфа Гітлера, непокоївся, що в майбутньому польська держава перешкоджатиме йому (…). За однією з найцікавіших іроній історії, нацисти першими виявили масове вбивство 1943 року та надали йому розголосу. Це дало змогу СРСР стверджувати, що це викриття є німецькою пропагандою, щоб приховати власний злочин, а США і Британія поспішили погодитися з цими аргументами, щоб заспокоїти свого військового союзника. Поведінка адміністрації Рузвельта була особливо ганебною. Американське Бюро воєнної пропаганди “непрямо пригрозило позбавити ліцензій польськомовні радіостанції в Детройті і Буффало, якщо вони не припинять транслювати подробиці страт. Так справа вільної Польщі – головна причина, чому Захід розпочав війну з Німеччиною – була продана на вівтарі realpolitik”.

Романтизм і навіть утопізм живуть на сторінках західної преси, ще більше відтінюючи прагматизм міждержавних стосунків: “Схоже, ставки зроблено. Не приписуймо лише жадібності соціаліста Шрьодера те, що за тридцять днів він переїхав із німецької канцелярії до путінської ради директорів “Газпрому”. Дуже сувора Анґела не захотіла – або не змогла – завадити дедалі тіснішим зв’язкам між Берліном і Москвою. Велика група німецьких промисловців задивляється на цей прибутковий “Далекий Схід”, який обіцяє велику модернізацію від Калінінграда до Владивостока”, – пише Андре Ґлюксман у французькій La Figaro [Andrй Glucksmann, Le baptкme d’une Europe germano-russe // Le Figaro, 13.04.2010].

На завершення цього короткого огляду західних публікацій зауважимо, що в Україні важко було відшукати матеріали, написані на такому рівні проникливості й осмислення проблеми. І це в нас, де в аудиторіях сорока університетських факультетів та відділень так багато говоримо про концептуальну, світоглядну журналістику.

УКРАЇНСЬКИЙ ПОГЛЯД:
ПЕСИМІСТИЧНИЙ ЄВРОЦЕНТРИЗМ

Треба визнати, що романтичні уявлення про роль і місію України властиві скоріше початку 90-х років минулого століття і були спричинені ейфорією наново здобутої державної незалежності. “Зважмо на те, – писала тоді у відкритому листі до всіх, хто любить Україну, Оксана Пахльовська, – що світ, утомлений жорстокістю і підступністю досі відомої політики, з цікавістю чекає нашої появи на дипломатичній арені. Україна має унікальний історичний шанс – стати новим типом держави, яка говорить зі світом не мовою зброї, а мовою культури, не мовою страху, а мовою добра. Сьогодні ми маємо перевагу навіть над старими демократіями: над нами поки що не тяжіють фантоми неодмінної корупції, знецінення вартостей, закамуфльованої несправедливості, і тому саме ми маємо змогу запропонувати світові новий принцип державної організації: не людина для держави, а держава для людини”. Це писалось у 1992 році. На жаль, життєві реалії виявилися суворішими. Наступні роки, м’яко кажучи, безжалісно заперечили тезу про відсутність корумпованості чи “закамуфльованої несправедливості”.

Тим часом можна припустити, що такі оптимістичні візії мали під собою ґрунт – традицію українських мрійників і романтиків, починаючи з головного теоретика Кирило-Мефодіївського братства Миколи Костомарова, який писав у “Книзі буття українського народу”: “І встане Україна зі своєї Могили…”. Михайло Грушевський вважав, що не варто робити “ще одну міщанську державу, хоч би й демократичну… Найкращі сини нашого народу – цвіт і надія його – покладали голови і покладатимуть іще для того, щоб дати щось дійсно цінне своєму народові і в нім людству взагалі”. Тема світової місії України глибоко цікавила Ю. Шереха (Шевельова) з його запитанням: “Чи не може Україна запропонувати людству здійснити новий, гуманістичний варіант? Чи не може вона показати людству вищі супроти досі відомих можливості?”

З-поміж написаного на цю тему чи не найбільш химерно виглядала місія України у “Хартії свободи Української Духовної Республіки” Олеся Бердника, який, закликаючи українців до духовної революції світу, цілком заперечує державу: “Вже багато віків національний дух тих чи інших етнічних груп Людства потрапив у полон до абстрактної соціальної химери, названої державою.(…) Держава бездушна, держава антилюдяна, держава – мати армій, поліції, катів, в’язниць, ешафотів… Держава – творець неприродної ритміки життя, пов’язаної з існуванням тисяч і тисяч бюрократичних установ, що вампірують живу душу людей… Держава – брехлива, безперспективна, руйнівна…”. Можна, звісно, частково погодитися з критичною характеристикою держави. Проте це мало допомагає в осмисленні “нової еволюційної реальності – Святої України”.

До речі, останнє інтерв’ю вже згаданої Оксани Пахльовської в “Дзеркалі тижня” (№ 13 (793), 3–9 квітня 2010), засвідчує доволі радикальний відхід від романтично-утопійних поглядів п’ятнадцятилітньої давності. Про це говорить вже заголовок газетного матеріалу: “Нас очікує євроінтеграція” українських чингіcханів в альпійські курорти та швейцарські банки”. Професор україністики в Римському університеті “Ла Сап’єнца”, культуролог і публіцист, лауреатка цьогорічної Національної премії ім. Т. Шевченка за студію “Ave, Еuropa!” сьогодні дотримується дещо песимістичних поглядів: “П’ять років тому я була переконана, що європейський культурний код України спрацював потужно, а отже, почався відлік європейського часу в нових умовах. Але сьогодні скажу: “Ні, не почався. Колесо української історії знову захрясло в євразійській трясовині. Надто глибокий рівень структурних патологій”. Судячи з усього Оксана Пахльовська змінила чи змінює свій євроцентризм з оптимістичного на песимістичний.

Та все ж – євроцентризм. Адже зовсім не обов’язково висловлювати свою впевненість у завтрашньому приєднанні України до Європейської Унії. Можна навіть лаяти європейців і все ж залишатися євроцентристом. Саме так робить в одному зі своїх найбільш яскравих есеїв Мирослав Маринович (“Домашнє завдання для сходу і заходу Європи: “вгору піднести серця” http://zgroup.com.ua/print.php?articleid=3693). Спершу цей текст, як пише автор, мав характер протесту проти п. 20 резолюції Європарламенту щодо України (від 25.02.2010), де нам дорікають присвоєнням звання Героя України Степану Бандері: “Постать Степана Бандери – це лише вершечок “айсберга”, якого треба буде зрушити з місця, щоб покінчити з пост-ялтинською аберацією зору. Адже саме ця аберація дала право найбільшому колаборантові з нацистським режимом – Радянському Союзові, який вступив у Другу світову війну на боці нацистів, – роздавати своїм ідеологічним ворогам ярлики “колаборантів з гітлерівцями” за мовчазної згоди (а далі й за активної підтримки) Західної Європи”. На цьому претензії до Заходу не закінчуються. Далі йдеться про розчарування в теперішній Європі, яка, на думку автора, становить помітний контраст до Європи вимріяної: “Чи є нинішня Європа й далі тією Європою, куди ми хочемо увійти? Все своє життя я і мої друзі несли в серці любов і пошану до Європи як до втілення засадничих принципів цивілізації – пошани до прав людини, визнання суб’єктності народів і їхнього права на самовизначення, пошанування гідності людини й окремішньої ідентичності народів. Ці принципи є тими цінностями, на яких можна будувати спільний європейський дім. Що залишається від тих цінностей, якщо європейські парламентарі з очевидною байдужістю голосують за те, щоб безцеремонно вказати українцям, кого вони можуть вважати національним героєм, а кого ні? Чи вдалися б вони до такого кроку, скажімо, щодо Франції чи Об’єднаного Королівства? А якщо ні (що очевидно), то чи не чекатиме на українців в Європейському Союзі до болю знайома ситуація, коли серед усіх рівних будуть “більш рівні” і “менш рівні”?”

Автор вкотре нагадує Європейському парламенту про необхідність ініціювати загальноєвропейську дискусію: “Як бути з тими, хто колаборував з режимом комуністичним?”. А також стосовно “інших державних європейських народів, які були союзниками гітлерівської Німеччини” і про що мало хто згадує: “Бо інакше вважатиметься допустимим промовчати, коли газовий шантажист Європи величає героєм ката мільйонів невинних людей – Йосифа Сталіна, і засудити як зречення європейських цінностей спробу українців віддати шану в’язневі нацистських концтаборів і борцю зі сталінським режимом”.

І хоча Маринович нарікає на те, що дух Європи останнім часом “по-бюрґерськи дрібніє”, щораз більше поринаючи “у пастки національних егоїзмів та життєвого комформізму”, все ж його віра в можливість “духовного перезавантаження усього континенту” виказує автора як невиправного євро-романтика. Романтика в найкращому розумінні цього слова.

Цитуючи закордонні джерела, ми частково скористалися перекладами і рефератами, вміщеними на ресурсі Західної аналітичної групи http://zgroup.com.ua/

Відгуки (1)

Анонім,