Відколи бутафорська машина інформаційної пропаганди в уособленні телемарафону «Єдині новини» остаточно знялася зі змагань за прихильність глядача, українці враз пожвавили самостійний пошук медійних продуктів, гідних уваги. Гаряче й заповзято тамувати спрагу вибагливих реципієнтів тоді взявся народжений у місті Лева, але широко впізнаваний і за його межами «24 канал». Якісна картинка, манливі заголовки, гострі на язик ведучі та загальна атмосфера переможного піднесення — ось що, здавалось би, пропонує переведений на воєнні рейки перший цілодобовий. І все начебто так, проте чи не приховує ефектний неймінг передач не менш разючих куп клікбейтного телемотлоху, а безупинне вправляння тутешніх презентерів у сатиричній комедії — спекулятивної профанації журналістської праці?

Хай там що, а справи в найласішого шматка медіахолдингу Кіт-Садової наразі справді кепські. Певна річ, якщо перебувати в орбіті стандартів Бі-Бі-Сі, стояти на засадах професійної етики та брати до уваги національно-громадянський компонент, а не сліпо молитися на статистику переглядів та лік безладних соцмережевих уподобань.

Невідомо, чи то негласний мораторій на критику влади під час повномасштабної війни з Росією, чи то несхитний внутрішній сентимент до образу хорошого ворога, але щось таки спонукає команду «24 каналу» планомірно знекровлювати українське в щоденних новинних етерах, натомість даючи зелену вулицю «русскому» духові, від якого «Русью» аж тхне. Звучить нісенітно, однак суспільно-політичний порядок денний українського телеканалу дедалі більше скидається на чергову спробу адекватної меншості наших північних сусідів виправдати своє пустослівʼя, убравши його в шати інформаційної боротьби на базі опозиційної платформи. І вимушені констатувати, що таким оплотом російського лібералізму нині стає саме «24 канал».

Водночас для розвитку та увиразнення національної ідеї хронометраж вітчизняної ТБ-трансляції стає справді затісний. Акустику патріотичного голосу поглинають добросердно пригріті та вигодувані за нашого сприяння «медіабройлери» на кшталт Марка Фейгіна, Андрія Піонтковського та Майкла Накі, які, утім, плоть від плоті інфернального російського народу.

Окремого душевного болю завдає організація гостьових студій за участі наших конʼюнктурних союзників у межах передач «Узлова Live», «Гаврищак Live», «Овдієнко Live», «Норіцина Live» тощо. Ці прямі етери пропонують загалові, зокрема, такі вигоди: стабільно високий відсоток російськомовних спікерів, ситуативну москворотість медійників, низькосортну іронізацію з давно зачахлих контекстів, постійне навʼязування внутрішньої російської адженди як невідʼємного елемента загального воєнного дискурсу та створення штучного ажіотажу навколо інформації, якою живуть і переймаються суто запрошені експерти. Так уже фактично ендеміками екосистеми «24 каналу» стали росіяни Геннадій Гудков, Сергій Асланян, Ігор Яковенко та Ростислав Мурзагулов. Останній, приміром, звеличував російський порух кволим протестним мʼязом «Полдень против Путина», називаючи цю ініціативу «оптимізацією активу для майбутнього бунту, що призведе до зміни влади». І, певно, таке захоплення навіть має право на життя, але точно не в масштабах української «цифри» і аж ніяк не тоді, коли той самий нешановний Мурзагулов остаточно пускається берега, тавруючи майданчик «24-го» «нашим опозіционним россійскім СМІ».

Поруч із тим не пасе задніх у демонстрації свого загарбницького єства на українському екрані й інший сумнівний персонаж — Євген Чичваркін. Спілкуючись із журналістом Владиславом Соловйовим, цей політичний емігрант серед іншого називає звільнення українського Криму «умозрітєльной плоскостью», а ще оцінює майбутні бойові звитяги, що передуватимуть поверненню півострова під синьо-жовтий стяг, як події, близькі за своєю ймовірністю до статистичного нуля.

Та сіль цієї історії навіть не у відверто українофобських висловлюваннях «хорошого русского» мільйонера, а в безхарактерності представника питомо галицького телевізійного осередку. Жодних заперечень або зауважень. Словом, усе, як пасує істинній «підставці під мікрофон». Утім, хтозна, може, із плином війни молода генерація працівників «24 каналу» все ж утямить фатальність потурання окупантові.

Джерело: ютуб «24 каналу»

А поки що доводиться з каменем на грудях слухати, як журналістка Ірина Узлова добрих 40 хвилин натхненно обговорює з російським політологом Ігорем Ейдманом настрої антипутіністів у росії, підсумки псевдоволевиявлення населення квазіфедерації, обіцянки й істинні наміри патологічного кремлівського брехуна та реакцію колективного Заходу на путінські виборчі перегони з власною тінню. Водночас, якщо й обирати до перегляду журналістський витвір «Узлова Live», важливо завчасно щепитися проти маніпуляцій, адже не гребує медійниця й замилюванням ока глядачеві. Зокрема, філігранно проштовхує тезу про те, що її гість ніякий не росіянин, а просто політолог із Німеччини.

Отож усе ясно: російського на «24 каналі» хоч греблю гати. Подекуди здається, що концентрація цієї отрути навіть вища, ніж до розриву дипломатичних звʼязків із країною-агресоркою на рівні МЗС. А що ж українці? Якого ґатунку співгромадян долучає відомий новинний мовник до сучасного пантеону суспільних авторитетів?

Світан, Жданов, Тізенгаузен — ці прізвища не мають шансу оминути поле зору жодного з тих, хто, беручи пульт до рук, автопілотом тисне кнопку «24-го». Ролі у вказаних експертів різні: перший щоденно презентує авторські воєнні зведення, другого знаємо як прогнозиста театру бойових дій, останній коментує російсько-українське протистояння з позиції політтехнології. Усі троє органічні та неповторні у власних нішах, однак є фактор,  що таки дозволяє записати цих фахівців через кому. Цей фактор — принципова російськомовність. Жоден із названих спікерів не обтяжує себе практикою державної мови в широкому телеетері, і ця недбалість, на жаль, нещадно затирає всі контури їхньої, безумовно, місійної справи. Бо чого ж нарікати на всіляких башкортостанців, які вже неприкрито таврують «24 канал» російським опозиційним ресурсом, якщо від тутешнього засилля ворожої мови пересічному українцеві аж у вухах дзвенить? Самі ж цю біду й накликаємо.

Однак, можливо, хоча б у руслі професійних стандартів колеги рухаються, як належить? Дзуськи! Самі тільки назви випусків недвозначно натякають на те, що за обʼєктивним, достовірним і точним викладом інформації вам варто звернутися до будь-якого іншого засобу масової інформації, окрім «24 каналу». Його новинна служба не просто дихає в спину таблоїдам а вже навіть перехоплює естафету в «жовтої  преси», даруючи масам такі творчі перли:

• «Випливло! Ось, що ПРИХОВАВ Путін про ЯДЕРКУ. Доленосне РІШЕННЯ СКОРО»
• «Вперше в історії! Путін при всіх назвав імʼя…Журналісти ахнули в залі»
• «ЛУКАШЕНКО уже не в собі! ЛЯПНУВ ЗАЙВЕ і налажав ПРИ ВСІХ. Слухайте, що видав»
• «Пʼяна Захарова вилізла із ПРИСТУПОМ! Гляньте, її АЖ ТРЯСЕ через план Зеленського. НАЧУДИЛА в ефірі».

І нехай вищезгадану заголовкову вакханалію ще можна сприйняти за невдатний вияв контрпропаганди, однак пробачити журналістам свавілля на кшталт «Увага! Розкрили, що ГОТУЄ Путін для України: буде ТРИ УДАРИ? В Кремлі дістали НЕБЕЗПЕЧНУ ракету» або ж «Терміново! Путін НАВАЖИТЬСЯ, ВГАТИТЬ по Україні ракетою РУБІЖ» уже, звісно, зась! Особливо, коли поміж десятків згадок російського узурпатора в стрічці вигулькує: «В Україні раптові проблеми! У бюджеті велика дірка. Що чекати українцям?» і «Увага! РФ  запустила РІЙ ШАХЕДІВ на Україну. Куди ВПАЛИ уламки?». Миттю спрацьовує логіка: на кого розраховані ці зразки мислетворчості? Чиї інтереси вони задовольняють в умовах гібридної війни? І чи можна врешті-решт довірити залишки свого ментального здоровʼя їхнім авторам?

Усе ж нікуди не подітися від висновку, що в теперішній своїй іпостасі «24 канал» невблаганно втрачає потенціал агрегатора смислів і все дужче нагадує сміттєпереробний завод, який намагається вичавити живильні соки із явно токсичної сировини. Архітекторам телеетеру цього всеукраїнського інформаційно-аналітичного мовника не вдається віднайти балансу між рекламно-атрактивним аспектом та серйозною експертною личиною, і, як наслідок, колись презентабельний журналістський продукт зрікається будь-якої надії повернути собі колишню марку якості.

Поліна Гулій, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка

Comments are closed.