Коли ми чуємо словосполучення “журналістика соціальних мереж”, в певної частини аудиторії виникає підозра, що йдеться про щось аматорського рівня, щось таке, яке не може претендувати на серйозність трактувань та довіру. Це не цілком так, бо, як я вже написав, лише в частини аудиторії нині виникають подібні сумніви.

Якщо колись до інтернету як до джерела інформації ставилися з упередженням, вважаючи, що йому не дасться з часом захопити поважну частину ринку, на якому панує преса, телебачення та радіо – під “патронатом” інформаційних агенцій, то нині всесвітня павутина подекуди веде перед.

Інтернет-канали поширення інформації дозволяють не лише оперативно отримати доступ до безлічі фактів, а й перевірити їх достовірність – завдяки можливості онлайн пошуку. До речі, саме можливість пошуку інформації, тобто самостійного виокремлення того масиву даних, який потрібний користувачеві, дозволяє економити час і концентруватися на важливому, не витрачаючи зайвої уваги не інформаційний непотріб.

Що ж стосується соціальних мереж і можливостей їх використання в журналістській діяльності, то вони, очевидно, доволі гармонійно вписалися в процес пошуку, обробки і поширення інформації. Соціальна мережа – це структура, що ґрунтується на контактах індивідів поміж собою або ж не їх взаємних інтересах. Ключовим поняттям цього об’єднання окремих суб’єктів є діадність зв’язків поміж ними, яка передбачає постійну взаємодію, взаємовплив. Коли ми називаємо журналістику соціальним інститутом, який працює на забезпечення усебічного й об’єктивного інформування всіх суб’єктів суспільного життя про соціальну дійсність, без чого неможливе оптимальне функціонування всіх інших соціальних інститутів і суспільства в цілому як саморегульованої системи, то соціальні мережі, здається, істотно доповнюють цю місію.

Тому, якщо журналіст цілеспрямовано приєднується до обраних кіл в певній соціальній мережі, розбудовує свою спільноту “друзів”, відслідковує активність і дописи певних користувачів, перевіряє викладені ними факти і поширює їх за посередництва традиційних медій, це доводить конкурентоздатність соціальних мереж як джерел інформації – порівняно з інформаційними агенціями, їх передплатниками – телерадіокомпаніями і друкованими виданнями, що також можуть похвалитися наявністю власних кореспондентів.

Водночас соціальні мережі залишаються і активною платформою для поширення інформації про результати журналістської діяльності, викладені в традиційній аудіовізуальній формі (телесюжет, радіорепортаж, стаття). Завдяки тому, що більшість традиційних медій мають своє віртуальне віддзеркалення в мережі, журналістські доробки теж можна доволі просто (у більшості випадків і якщо вміти правильно шукати) знайти. А автору матеріалу не так уже й складно поширити посилання на сторінку зі своїм творінням у власному профілі на Facebook, Twitter чи YouTube. Потім, за кількістю і характером оцінок користувачів та обговоренням викладеної проблеми є змога відстежити якість зробленої роботи. Саме в цьому і полягає ще одна цінність взаємодії журналістики і соціальних мереж: навіть на відміну від коментарів на сайтах, тут можна отримати персональну думку від людини, чиє обличчя ти можеш побачити і чиї думки підписані реальним іменем. Саме такою є взаємодія в соціальних мережах – персоналізованою, відкритою і схильною спонукати автора журналістського тексту до постійного самовдосконалення у праці – щоби перед колом читачів-глядачів-слухачів не було соромно. Вони ж бо і поділяться первинними даними, і допоможуть їх уточнити й перевірити, не полінуються прочитати результат і, якщо він гідний того, навіть поширять його далі – у своїх “дружніх колах”.

Тим часом, традиційні медіа здебільшого вже не належать до цих «дружніх кіл». На це вплинули роки недовіри до медіа-холдингів, що об’єднують пресу, телебачення та радіостанції у «портфелі» певної групи впливу чи конкретної особи. Поняття «темники» та «джинса» міцно вкоренилися в свідомості «колишньої аудиторії» (за Джеєм Розеном), тим більше, що колишньою вона стала саме завдяки інтернету і соціальним мережам. Саме в них баланс поміж довірою і недовірою до контенту визначається ступенем готовності індивіда до власного пошуку правди – коли за посередництва всесвітньої мережі можна підтвердити правдивість певного факту, або зруйнувати кимось сконструйовану містифікацію. Щоправда, й містифікації бувають різні – залежно від майстерності їх творців, тому і рівень підготовки борців за правду має бути відповідним.

Таким чином, відбуваються і суспільні трансформації в добу розквіту соціальних мереж як каналів поширення суспільно цінної інформації. Бо нові способи комунікації зробили її справді двосторонньою – дедалі більше людей в Україні не просто «хаває» слова і образи з екрану, динаміка чи друкованої сторінки, а, в разі потреби, знайде «цифрове дзеркало» цього ЗМК в мережі і там висловить свою думку, з якої почнеться дискусія, що перекочує до соціальних мереж і знову повернеться на екран, шпальту чи в радіоефір – але вже в іншому, зміненому вигляді.

Звісно, професійні журналісти і їх доробок далі дають поживу для багажу знань та рефлексій широкого загалу, але на основі здобутих фактів саме в соціальних мережах громада об’єднується проти спільних ворогів, пише петиції, збирає підписи, домовляється про час і місце пікетування та інші акції задля забезпечення громадського інтересу. Саме з соціальних мереж журналісти дізнаються про інформаційні приводи, де можна буде записати кадри вияву суспільної активності людей. Ці кадри потім розійдуться не лише на телебаченні, а й мережею – з відповідними коментарями і закликами до нових акцій.

Водночас мають соціальні мережі і два фактори, які можуть звести нанівець усі передумови для їх інформаційного використання з метою соціальних трансформацій. Перш за все, йдеться про кнопки «Подобається» (Like) і «Поділитись» (Share), через які може відбуватися банальна каналізація праведного гніву індивіда, емпатії та готовності до дій. Таким чином, ряди активістів на вулицях не примножуються, бо жодна кнопка поки що не може замінити фізичної присутності індивіда на вулиці. Другим фактором є ймовірність простого «вбивства часу» в соціальних мережах, коли людина розпорошується на всі повідомлення, не систематизує, не фільтрує їх та не робить висновків з інформації, яка могла би стати корисною для вдосконалення її особистого та суспільного життя – а час, як відомо, наш найцінніший скарб.

У той час, як соціальна місія журналістики полягає у формуванні громадської думки та управлінні масовими емоціями, соціальні мережі істотно доповнюють її, відкриваючи нові можливості для зловживань інформацією і протидії ним. Головне, щоби самі користувачі усвідомлювали, що вони вже не є аудиторією, але й занадто не переоцінювали роль самих соціальних мереж. Бо ці канали комунікації лише тоді мають справжню силу, коли їх «мешканці» одностайно виходять на вулицю.

Comments are closed.