Сьогодні український медіапростір поступово ознайомлює аудиторію із технологіями віртуальної реальності (далі – VR, віар). Дехто презентує її як унікальний ексклюзив, неймовірну новинку та робить головною особливістю свого видання, інші ж говорять про вседоступність такої функції та заперечують її новизну, вважаючи що VR-журналістика – давно відоме явище. Проте тут важливо не плутати ігрову віртуальну реальність та власне журналістську. VR-ігри відомі кожному, а от про новинні сюжети, у яких використовується графіка, складний монтаж, сферичні фото та відео на 360 градусів – чули далеко не всі.

У 2012 році перші спроби поєднати журналістику та віртуальну реальність зробила журналістка Нона де ла Пена – колишня кореспондентка Newsweek, а нині продюсер і викладач Анненберзької Школи журналістики. Результатом такого «поєднання» став, зокрема, VR-проект «Голод у Лос-Анджелесі», виконаний у комп’ютерній графіці. У спеціальному шоломі глядач мав змогу спостерігати за мегаполісом, у якому люди в 2010 році потерпали від дефіциту продуктів. Авторка була переконана: «майбутнє журналістики – за ефектом «дуальність присутності», бо це дає змогу повністю зануритися у ці почуття співпереживання».

«Голод у Лос-Анджелесі». Джерело: http://www.multiplejournalism.org/case/hunger-in-la

Ще один фільм, проте цього разу документальний, презентував проект The Ark. Вони відзняли сюжет про рідкісних білих носорогів, яких зараз у світі є лише четверо, і наочно показали вченим, як за допомогою VR-технологій можна слідкувати за видами тварин, що вимирають.

Латвійська компанія Giraffe360 вирішила розробити «віртуальну історію» про Євромайдан. Представникам організації спало на думку, що VR – це досить важлива функція для того, аби людині «потрапити» в місцевість, куди важко дістатися фізично. Саме завдяки таким віар-проектам сучасні глядачі розширюють свій кругозір, а в нашому випадку, європейці дізналися про палаючий Київ і загиблих героїв.

В Україні схожий фільм створив Кирил Покутний – співзасновник проектів Sensorama Academy і Sensorama Lab. Подія, яку пам’ятає кожен українець постала перед глядачами у новому форматі. Сюжет про Чорнобиль, на думку автора, сьогодні є найбільш актуальним для молоді, адже саме вона вирішить, що робити далі із цим «спадком долі».

Кирил каже: «Враховуючи те, що віар набирає обертів, «Чорнобиль 360» – це проект, мета якого заявити, що віртуальна реальність в Україні також є».

Так, вона є. Але пов’язана поки що лише з фільмами і документальними сюжетами. Однак саме це і є початком віртуальної новинної журналістики, яка вже існує у багатьох країнах.

Отож,  як виглядатимуть матеріали віртуальної реальності в Україні, як їх створюватимуть та що залишатиметься по той бік екрану?

Насамперед варто пояснити своїй аудиторії, що для перегляду матеріалів віар не обов’язково мати спеціальне обладнання, як от дорогі окуляри чи шолом. Насправді переглядати цей специфічний формат можна і в простіший спосіб.

Перший рівень перегляду проекту віртуальної реальності – це звичайний браузер, у якому відео чи фото можна обертати у різні сторони за допомогою мишки чи тачпада.

Другий рівень – це перегляд віар проекту на телефоні, обертаючи його навколо себе і користуючись функцією magic window.

І лише третій рівень вимагає спеціального обладнання. Наприклад, найпростішими є окуляри Google Cardboard, у які вставляють телефон із відкритим 360-градусним відео в режимі cardboard.

До речі, такі платформи, як Youtube та Facebook уже підтримують цей формат відео, проте з низькою якістю.

Одна із суттєвих проблем старту в Україні журналістики віару – відсутність додаткових коштів на техніку для зйомки. Але щороку VR-формат стає дедалі популярнішим, ціни на обладнання стають доступнішими, а камери та програми коштують набагато менше, ніж тоді, коли все тільки починалось. Наприклад, камера Samsung 360, яку використовують у The New York Times, можна купити на Amazon за 200$. А для створення таймлапсу (ролика, змонтованого з безлічі фотографій, зроблених з певним інтервалом і, зазвичай, з однієї і тієї ж точки) підійде недорогий Ricoh Theta S.

Але найважливішими у цій справі є компетентні журналісти, адже відео чи фото віртуальної реальності знімати не так просто. Треба написати сценарій, продумати деталі, узгодити кожен рух та дію, а якщо залучаються складні об’єкти, слід розробити 3D-моделі.

Звичайно, усі тонкощі знімання можливо збагнути лише на практиці, тримаючи в руках техніку. Наприклад, камера має стояти на рівні очей пересічної людини, а самих людей знімати надто близько не можна. Журналіст в момент знімання присутній, проте він лише виставляє камеру та натискає «запуск», а далі зникає з кадру.

Згадані камери мають по два об’єктива, між якими є відстань, наслідком чого є тріщина на кінцевому відео. Аби цьому запобігти використовують монтаж. Тут допомагає типова програма Adobe Premier, а графіку допрацьовують у спеціальному плагіні для Adobe After Effects.

Крім того, важливо створити для користувача максимальну свободу дій, а не обмежувати його лише окремими діями. Так зросте довіра людини до журналіста, зникне відчуття неповноти інформації.

Ефект усамітнення також дуже важливий для глядача: йому комфортніше, коли немає інших людей, які також спостерігають за певною подією. Так само йому не потрібен журналіст, який, як ми звикли, часто трактує ситуацію на свій розсуд та висловлює власні враження. В цьому ж випадку глядач сам аналізує і робить висновки, а усі судження журналіста залишаються за кадром.

В цьому і основний сенс новин віртуального світу: побачити на власні очі, усвідомити власним розумом.

Прикладом може слугувати сюжет, знятий в Україні проектом Львівського Медіафоруму – MediaLab. Це історія «про  Романа Кисляка, переселенця з Макіївки, який працює таксистом у Львові. Роман хворий на ДЦП. Глядач має змогу посидіти з Романом у машині, поїздити разом із ним, побувати в нього вдома, походити львівськими пагорбами. Журналіст як оповідач зникає з таких історій: глядач отримує досвід із перших рук, перебуваючи безпосередньо поруч із героєм».

Тепер створювати такі сюжети можна на основі сенсаційних новин та масштабних подій.

Та все ж певні перешкоди для віртуальної новинної журналістики в Україні є:

• новинна журналістика вимагає насамперед оперативності, а тут це майже неможливо з технічних причин;
• перші спроби журналістів можуть виявитися провальними через непідготовленість до великого об’єму роботи з монтажем та технікою;
• сама українська аудиторія може виявитись не готовою до таких матеріалів, багато хто буде до останнього вірити, що для перегляду обов’язково потрібні окуляри та шолом;
• для розвитку і постійної підтримки такого напрямку у журналістиці потрібні суттєві кошти на обладнання та навчання людей.

І, звичайно, варто згадати про небезпеки VR-журналістики. Стосовно цього у матеріалі Media Sapiens про дослідження Associated Press є чіткий висновок: «Водночас зростають і ризики створення упередженого сюжету, коли ньюзрум повністю контролює й моделює навколишнє середовище, як це може бути з VR-технологіями. Тому журналісти мають встановлювати редакційні стандарти й етичні норми…»

Отже, незважаючи на те, що сьогодні українські ЗМІ працюють переважно у традиційному форматі, і лише деякі експериментують із мультимедійними новинками, VR-журналістика для України «не за горами». Прийде час, коли аудиторія забажає чогось абсолютно нового, свіжого та цікавого, і журналісти будуть готові відповісти на попит.

А час цей прийде скоро…

Ірина Колосовська, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка

Comments are closed.