Стандарти страхів та ідеалів щодо ролі медій в Україні

Коли студенти-журналісти певного університету і викладача ростуть інтелектуально та фахово, є шанс, що разом з ними росте й університет включно зі своїм професорсько-викладацьким складом. Коли ж рівень успішності в професії у випускників падає, можуть бути запитання знову ж таки й до рівня професійності ВНЗ та його викладачів.

Якщо якість контенту регіональних медій, що ти з колегами їх регулярно моніториш, топчеться на місці, або подекуди йде до низу, то тут теж мимоволі починаєш перейматися питанням, а чи все залежне від себе ти зробив для їх зростання.

Адже перебування на однаковому рівні теж не можна вважати за розвиток – такий стан справ свідчить швидше про відсутність позитивної динаміки, оскільки час минає, а зрушень не надто помітно.

Цю паралель я як викладач журналістики і водночас куратор львівської моніторингової групи Інституту Демократії імені Пилипа Орлика відчув безпосередньо у залі київського готелю Hilton, 17 вересня під час другого дня National Media Talk 2021.

Своєрідним тригером для цих розмірковувань спрацював виступ голови правління громадської організації «Громадянська мережа «Опора» Ольги Айвазовської під час третьої розмови  форуму на тему «Контент заради змін. Як медіа можуть ставати ініціаторами позивних суспільних зрушень?».

Зумисне процитую тут її конкретні слова: «Колосальний процес деградації медійного середовища і партійна заангажованість настільки токсично деградує платформи, що там неможливо донести інформацію навіть порівняно з 2012 роком. І тому ті платформи, де є хоча б різна думка і певна пропорція цих думок, та прапор партії не стоїть позаду прапора України в кутку студії, вони мусять аналізувати, яка додана вартість їхньої діяльності. Якщо це просвіта – інвестувати в це. Якщо це можливість надати платформу для слова людям з певною позицією – робіть це, будь ласка. Тому що ми будемо мати не Open society (відкрите суспільство) як ідею, перспективу, а ми деградуємо до рівня, коли у бульбашках своїх всі будемо щасливі, але суспільство, зрештою….»

На цих словах Ольгу перервала інша учасниця розмови – Юлія МакГафі з холдингу «НВ» з реплікою про очевидну неможливість ретрансляції хейту.

Проте, попри перерваність думки, підозрюю, що більшість зрозуміла, до чого вела Ольга.

Подальший текст – це моя версія пошуку відповіді на запитання про те, що нас чекає далі: у контексті взаємин медій та суспільства у цьому, поки так далекому від ідеалу світі.

Стандартизатори?

Ключовим задекларованим питанням до обговорення під час третьої розмови було з’ясування місця сучасних медій у житті соціуму: ким вони є насправді – ініціаторами змін через подання потрібних рішень, чи лише ретрансляторами дійсності без зайвого впливу на неї?

Розріз, в якому постало це питання, як мені видається, подекуди чітко вказує на різке зближення журналістики і політики. Адже якщо спробувати звести докупи кілька визначень поняття «політика» (politics), то отримаємо щось на зразок мистецтва управління, впливу та контролю – очевидно, з метою певних якісних перетворень, полегшення життя індивіда та соціуму.

Тут вже не вперше можна одразу подискутувати, чи, бува, не повинні медіа і журналісти, які в них працюють, бути суто обслугою для різноманітних сфер людської життєдіяльності? Мовляв, журналістика «просто вдягається» за потреби на будь-яку з них – коли з’являється потреба розповісти новини економіки, культури, спорту та тієї ж політики. А сама по собі журналістика не є чимось цілісним і самодостатнім: вона проявляє свою майстерність лише описуючи явища, події та діяльність осіб з інших галузей життя.

Закономірно, що представники медійного цеху не могли не придумати альтернативного погляду на статус професії. Адже, як можна нехтувати впливовістю газет, радіо, телебачення і онлайну за умов, якщо подія вважай що не сталася, якщо про неї широкому або вузькому загалу не розповіли бодай якісь з перелічених засобів масової комунікації?

Проте, водночас такий поважний фах має за визначенням керуватись якимись універсальними принципами, зрозумілими нормами та підходами до здійснення своїх повноважень – подібно до засад політики.

Якщо остання апріорі мала б мати за мету невпинне поліпшення умов життя членів полісу, соціуму та людства загалом (а не лише боротьбу між особами та партіями за фактичну владу), то журналістика, зважаючи на свою специфіку, вже доволі давно теж має своє мірило якості.

Цим мірилом нині є стандарти. Безсторонність, незаангажованість, достовірність, точність, повнота та оперативність – шість правил, які мають бути непорушними про розповіді аудиторії про події та явища з будь-якої тематики.

Міжнародні неурядові організації саме на основі цих стандартів оцінюють якість медій в Україні: це робить і Інститут демократії імені Пилипа Орлика, і Інститут масової інформації, й інші установи.

Для прикладу, до «білого списку» за результатами відповідних моніторингів на національному рівні серед онлайн-ресурсів входить і згаданий вище холдинг «НВ». А як заявила під час дискусії представниця цього медіа Юлія МакГафі, «Медіа зобов’язані нав’язувати загальнолюдські цінності».

І саме ось тут з’являються підозри про можливість певного конфлікту поміж задекларованими стандартами сучасної журналістики і фактичним виконанням працівниками медій певних зобов’язань перед суспільством, перед аудиторією того інформаційного ринку, на якому вони працюють. Бо є очевидна різниця поміж тим, щоби працювати на ринку і працювати в інтересах його аудиторії. Подібно до того, як деякі політики можуть називатися політиками в Україні та українськими політиками. До речі, про політиків…

Пропагандисти?

Не хочеться відверто опонувати тезі про існування загальнолюдських цінностей, але з цим поняттям треба дуже уважно розібратися ще до того, як пропонувати медіа займатися його пропагандою. Про що конкретно йдеться?

Загальнолюдськими цінностями, або універсальними вартостями (universal values) можна вважати лише ті, про які стало розповідають в прес-релізах Організації об’єднаних націй – мир, свобода, соціальний прогрес, рівні права, людська гідність? Чи до їх числа ще є сенс зараховувати любов, правду, правильну поведінку та ненасильство?

Думаю, що в ідеалі всі ці поняття мають спільне ідеальне коріння, хоч і можуть мати своє, унікальне значення для кожного особисто, для певної культури чи країни. Не випадково ж існують такі явища як конотація і денотація – вкладений та отриманий зміст.

Принаймні Ольга Айвазовська ніби доволі доречно зауважила, що в індустрії нині панують «токсичність, цинізм, джинса, політична не нейтральність, злий умисел щодо інженерії громадської думки, дезінформація і пропаганда». І за таких умов українським медіа та профільним недержавним інституціям неможливо просто не реагувати і жити за стандартами ідеального світу. Бо не йдеться тут про деградацію суто за зразком східних сусідів, а й тих, які мешкають подекуди й на Заході.

Основна проблема тут полягає в різних типах нормальності, що характерна для різних суспільств. Як виявилося, не лише окремі індивіди, а й цілі групи осіб та народи можуть перебувати на різних рівнях свого розвитку стосовно усталеного розуміння певних понять як норми та звичного порядку речей.

Для прикладу, західний світ роками вважає за поганий тон послуговуватись піратським програмним забезпеченням і споживати новини суто з безкоштовних джерел інформації. У нас же ці речі лише починають входити у вжиток. Водночас жоден з цих світів не є ідеальним – навіть у заможніших країнах під впливом емоційних закликів зі соціальних мереж люди можуть штурмувати органи влади і вестися на провокації.

То на який ідеал тоді повинні орієнтуватися медіа в оцінці ефективності своєї власної діяльності як одного з акторів у житті соціуму? Вистачить того, що в них є свій стандарт, якого вони дотримуються, та універсальні цінності, що вони їх пропагують?

Якщо від дотримання стандарту і пропаганди цінностей світ довкола стає кращим, то так – цього, мабуть, було б достатньо. І я не кажу про видимі зміни тут і зараз – дистанція може бути й довша, але видима. Якщо ж ефекту від стандартизації роботи медій і пропаганди ними всього «світлого, доброго й вічного» не помітно, то, може, є сенс поставити питання про зміну критеріїв оцінки якості преси, радіо, телебачення та видань в онлайні?

Наявні стандарти журналістики доволі непогано виконують роль настанов для роботи для репортерів та редакторів. Але проблема тут радше походить здебільшого не від дотримання стандартів, а від того, що не всі історії чітко вписуються у стандарти. Особливо з погляду того, як їх висвітлення вплине на соціум у короткій та довгій перспективах.

Адже наміри – це дуже добре, але не завадив би ще й результат, який прямо співвідноситься з задекларованими намірами. Чи слід просто чітко розділяти наслідки тут і зараз та зміни, що помітні з погляду тривалої перспективи, бо суспільні взаємини нині – це складна система, акторів багато і факторів впливу на сукупний результат також є надто багато?

Провокатори змін?

Люди прагнуть зрозумілості, чіткості, осяжності – можливості проаналізувати за певними параметрами правильність обраного ними шляху. Тому, мабуть, для Юлії МакГафі успіх роботи її медіа вимірюється трафіком. Від цього, за її словами, нікуди не подінешся та це не соромно. Також медійниця згадала ще добру репутацію як мірило успіху, а вже потім прихід рекламодавців, яких приваблює перше і друге.

Що характерно – холдинг «НВ» перебуває в вищій лізі медій, які показують решті, що означає бути натхненниками суспільних змін. Водночас можлива певна різниця поміж генеруванням більшої кількості контенту, який редакція називає якісним і тому робить платним (або навпаки – робить платним і тому називає якісним), та якісним зростанням рівня життя підписників, аудиторії видання. Нехай це будуть навіть ті ж 13 500 передплатників закритої частини контенту НВ, до яких належу особисто і я сам.

Зрозумійте правильно: я не проти дотримання стандартів як явища. Борони Боже – цінності й принципи є тими основоположними засадами, без яких годі сподіватися на побудову чогось міцного, чи то йдеться про особистісне зростання, чи про успіх у бізнесі.

Натхнений тезами Ольги Айвазовської, я намагаюся уважніше придивитися до ситуації, за якої вироблення і дотримання стандартів стає самоціллю і виправданням для медій. Мовляв, в нас є алгоритм. Ми його дотрималися. Ситуація в суспільстві погана. Але ми свою справу зробили – стандарт не порушений. Число свідомих передплатників росте, відвідуваність сайту, наклади газети, денна аудиторія каналу і радіостанції є сталою і навіть примножується.

Що ви хочете? Ми успішні, чесні та прозорі у дотриманні норм як вимог до журналістської професії. Мови ненависті і нетерпимості на наших сторінках і в ефірі ніхто не знайде, розмаїтість тем і поглядів водночас забезпечили, свої коментарі чітко відокремлюємо від фактів та швидко постачаємо аудиторії перевірені з принаймні трьох джерел новини.

Щоправда, більшості медій України і до такого рівня відповідальності ще треба рости і рости, а нам – допомагати їм у цьому. Водночас, слід зауважити, що навіть у самого британського телерадіомовника ВВС бувають проблеми з доволі звуженим розумінням того, що таке стандарт в професії і його дотримання – стаття дослідників про безсторонність як баланс у викладі корпорації тут є показовою.

Не просто бізнес, а таки щось дуже особисте

Як нагадує автор новітнього посібника з журналістики для британського ринку Джонатан Бейкер, стандарт для медій – це передусім невпинне викриття злочинів і притягнення владоможців до відповідальності, бо саме це зміцнює демократію і демократичні цінності.

Якщо Юлія МакГафі поділяє такий підхід і бачення ключових стандартів для українського медійного ринку – я невимовно радий. І водночас спокійний за майбутнє нашого суспільства. Оскільки окреслені Ольгою Айвазовською перестороги не матимуть шансу на реалізацію у нашій державі: допоки редакції більшості медій та їх репортери не сплять в обіймах формально дотриманих стандартів, а стало і доцільно гавкають на усіх, хто зазіхає на демократичний розвиток країни.

Функція медіа тут – навіть у безпросвітті ночі бачити проблеми і небезпеки для суспільства краще за решту його членів, чітко і вчасно їх ідентифікувати та висвітлювати. Про що б не йшлося: корупцію на рівні місцевому чи офшорний досвід посадовців найвищого рівня – тих, хто має вплив на цілі гілки влади.

Не даремно гасло американського видання «The Washington Post» перекладається як «Демократія помирає у темряві» (Democracy dies in darkness). Що відсилає нас до героїв Уотергейтського скандалу і подальшого розслідування протиправних дій президента США Ричарда Ніксона. За свою роботу журналісти тоді отримали Пулітцерівську премію і всесвітню відомість.

Тоді два ентузіасти своєю наполегливою працею не лише засвідчили силу четвертої влади над президентською адміністрацією у США, а й перевернули уявлення про те, чим має бути журналістика. Боб Вудворд і Карл Бернстайн стали трендсеттерами, основоположниками нового стандарту в журналістиці. Яка, як виявилося мала більше значення і впливу за дотримання звичної на той час норми праці в галузі.

Цей історичний приклад свідчить про те, наскільки іноді важливо розривати усталені шаблони нормальності і виходити поза межі звичного сприйняття реальності та своєї до того звичної і усталеної ролі в окремому соціумі та світі.

Не випадково більшість студентів-першокурсників на кафедрах і факультетах журналістики, з якими мені досі доводилося спілкуватися про причини їхнього вибору саме цього фаху, відповідали мені як переконані ідеалісти. І схожі вони тут більше на Вудворта і Бернстайна, аніж на тих редакторів, які передусім пишаються трафіком аудиторії на свої інформаційні ресурси.

Юрій Залізняк, доцент кафедри нових медій ЛНУ ім. І.Франка

Comments are closed.