Телеканал ТВі зробив крок до своїх глядачів – українське телебачення отримало нову передачу, в якій словосполучення «політична культура» нарешті набуло істинного значення, без крихти іронії. «Вечір з Миколою Княжицьким» довів, що українці хочуть дивитися не лише продукт із серії «піпл схаває», а й інтелектуальні передачі. Незважаючи на те, що передача виходить в ефір уже майже рік, вона не тільки не втратила, а, навпаки, все більше здобуває увагу глядача. І це при тому, що не кожна сім’я в Україні має доступ до цього телеканалу.

Але, перш ніж перейти до аналізу самого проекту (культурної його частини, адже передача має кілька тематичних спрямувань), звернімося до передісторії його створення. ТВі позиціонує себе як канал, налаштований на вузьке коло глядачів. Микола Княжицький поділився секретом в газеті «День», що нині він і не розраховує на більш як 10-відсоткову аудиторію. Звісно, хочеться більшого, проте більша аудиторія тягне за собою нове клеймо – масовість. Як боротися із цією проблемою, вирішують уже давно, проте, здається, ТВі знайшов цю золоту середину. В лютому «Телекритика» написала, що в моду повертається «поява генеральних директорів телеканалів на екранах». Микола Княжицький у дуеті з Єгором Чечериндою також вирішив обличчя каналу зробити із власного. Так, рівень довіри до «Вечора з Миколою Княжицьким», за підрахунками тієї ж «Телекритики» різко зріс, в порівнянні із рейтингами Куликова та Шустера. Програма ТВі – різнопланова, тому, мабуть, і має більше шансів отримати глядацьку симпатію. Українська аудиторія втомилася від пустих істеричних виступів на політичних ток-шоу. Передача Княжицького багатогранна: від політики до культури та соціальної тематики. Гості програми – люди, котрі цікаві не просто як піар-проекти, а як люди: з власними ідеями, переконаннями та активною продуктивною діяльністю. Та й часу для пропагування певної ідеології або образи своїх опонентів практично немає – на кожного співрозмовника виділять не більше 20 хв. По-перше, це не втомлює глядача, по-друге, концентрує самого гостя на основному. Та й відсутність у приміщення прямих супротивників не робить із передачі балагану. Дещо подібний формат – інтелектуальної бесіди – має і «Ткаченко. ua» на 1+1. Проте проект Ткаченко програє. Майже годинна розмова, присвячена одній людині, багатьом може набриднути, по-друге, не всі запрошені можуть цікавити потенційного глядача, по-третє, такий проміжок часу дає можливість запрошеному (особливо, якщо запрошений політик) пропагувати свою ідею, обливаючи брудом супротивника, що не менш помилкове, ніж відкриті «дебати» програм Шустера та Кисельова.

Незважаючи на те, що гостям-політикам у «Вечері» надають передовий час, основний орієнтир передачі все ж культурний. Навіть розмова на політичну тематику відображається через культурний ключ. Можливо, це і не ідеал, але принаймні кроки у бік так званої політичної культури, поняття поки що суперечного.

Як обирають гостей студії? Організатори проекту стверджують, що запрошують лише тих, хто актуальний, хто активно бере участь у житті українського суспільства або кого хоче побачити український культурний глядач. Проте якщо до політики це таки має пряме значення, то саме гостей культурної частини Микола Княжицький та Єгор Чечеринда часто виривають із небуття. Це люди, котрих мало показують по телевізору і про яких практично мовчить масова преса, їхні імена відомі вузькому колу людей, проте їх значення в історії при цьому не маліє.

Частина передачі, присвячена культурі, зорієнтована на те, аби дати відповідь, яка ж українська культура є всередині, не та, попсова, що заполонила простір усіх медіа, а та, котру знає Європа, проте не знає звичайний український обиватель. Ведучий і гості намагаються знайти корені того, чому Україна пішла не тим шляхом, який назрівав у ХХ столітті. Чи не найчастіше питання, котре лунає із вуст Княжицього: «Що ж сталося з Україною?». І ось із цього моменту розкривається суть самої передачі – знайти причину українського культурного занепаду, трансформувати все це на політичну площину і визначити основні етапи відродження. Кожна зустріч – це своєрідний новий рецепт того, якою повинна бути Україна. Але погляд у майбутнє спрямований не через градацію слів, а завдяки аналізу минулого. Говорити відверто пропонує ведучий своїм гостям. І щоразу пояснює, що люди культури мають на це право, на відміну від дипломатичних політиків.

Під час липневого ефіру до студії запросили журналіста Сергія Рахманіна, котрий відзначив, що в Україні після 2004 року з’явилася свобода, проте пропало слово, маючи на увазі український інформаційний простір. Журналіст ніби сумував за 1999, 2002 та 2004, часами утисків і водночас найкращого розвитку української журналістики. Такий самий сум висловлюють й інші гості, проте уже вдаючись до сфери духовної. На якомусь етапі українське суспільство схибило і канал намагається віднайти цю стежку, по котрій ми могли, але так і не пішли. Тому у студію запрошують легенд, котрі в уяві українців так й існують легендами, а не живими творцями історії, і тих, хто ще не став легендою, але котрих вперто не помічає медійний ринок. Культура у своєму чистому вияві обертається навколо головного – ідентифікації української самобутності. Чого варті лише самі імена запрошених – Іван Дзюба, Дмитро Павличко, Мойсей Фішбейн –  люди, про яких нині забувають.

Культурна тематика «Вечора» різнопланова – до уваги беруть усі види мистецтва. У студії були і музиканти, чиє ім’я тільки народжується (так, наприклад, як Тоня Матвієнко і Джамала) і які повинні будуть замінити той пласт української музики, які б ми сміливо могли називати своїм. Можливо, «своє» – це і є ключова засада передачі: показати, що в Україні є власні ідеали, є власне мистецтво, є зацікавлення в іноземній культурі (так, не лише українці стають гостями програми, що також робить передачу більш виграшною у порівнянні з «Ткаченко. ua»). Україна – європейська та культурна. Українці мають право на освіченість. Не бездоганний, але короткий опис концепції каналу.

«Вечір з Миколою Княжицьким» – це той приклад телевізійної аналітики і публіцистики, котрого не вистачало українському телебаченню. Окрім того, спрацювала і не самовільна реклама із забороною мовлення. Каналом зацікавилися, і він, в свою чергу, не дозволив, аби у ньому розчарувалися. Формат передачі в багато чому нагадує газетне публіцистичне інтерв’ю, проте в студії воно ефективніше. По-перше, глядач має змогу насолодитися живою, невідредагованою бесідою із найбільшими інтелектуалами України (та й сусідніх держав), а, по-друге, може й сам долучитися до інтерв’ю. Завдяки соціальній мережі Facebook глядачі можуть задавати гостям запитання. Окрім того, Єгор Чечеринда, котрий і керує всім процесом «запитань від шанувальників», завчасно попереджує на Інтернет-сторінці про гостей, які відвідають студію у четвер. По-перше, це дає змогу сконсолідуватися тим, хто має бажання переглянути передачу, адже дозволяє обирати: цікава ця особа для мене чи ні. При цьому кількість запрошених на передачу різноманітна: від чотирьох до шести гостей за одну зйомку. Як не дивно, ведучий може коригувати і час програми – продовжити ефір на кілька хвилин (як жартував у телестудії Микола Княжицький: «Я директор каналу, і я можу собі це дозволити»).

Про те, що передача має подібність до газетних інтерв’ю, засвідчує і «візитівка» гостей – відповідник «від редакції». Після короткого привітання і перших фраз гостя на екрані з’являється презентація його особи – уривки відео, фото та коротка біографія. Такий крок заманює глядача до перегляду, дозволяючи йому відкрити для себе нові обличчя, яких він міг до того і не знати. Так, тих, про кого ми не знаємо, сприймати значно гірше, ніж коли ми маємо хоч найменше уявлення про персону і її діяльність.

Що нового запропонувала нам передача Миколи Княжицького? Вона зруйнувала стереотип, що український глядач не потребує інтелектуальної поживи. Канал повернув українському суспільству здатність бачити власних героїв, переживати разом із ними. Зрештою, навіть долучатися до активного суспільного процесу тим, хто не любить читати, але ще може зацікавитися живою картинкою.

Когорта людей, які уже відвідали передачу, вимріюється навіть не чисельність, а масштабом. Так, у студії побували (прямо чи через відеозв’язок) Іван Дзюба, Дмитро Павличко, Єжи Гофман, Адам Міхнік, Кшиштоф Зануссі, Оксана Забужко, Марія Матіос, Юрій Андрухович, «Сестри Тельнюк», Ольга Богомолець, Ніна Матвієнко, Ярослав Грицак,  отець Гудзяк, Мойсей Фішбейн та багато інших. Усі вони – частина культурної платформи України та світу. При цьому культури не попсової, а елітарної, яка і несе відповідальність за подальше майбутнє нашої держави.

На жаль, на сайті телеканалу не розроблений архів і переглянути минулі передачі важко. Проте доступ до них в Інтернеті все ж є. І, за бажанням, кожен може відкрити для себе як нові обличчя, так і нові ідеї. Загалом передача «Вечір з Миколою Княжицьким» повернула українському телебаченню зацікавлення інтелектуальними бесідами.

Comments are closed.