Італійка Франческа Боррі спеціалізується на висвітленні збройних конфліктів у країнах Близького Сходу.  З 2012 року вона пише про конфлікт між Ізраїлем та Палестинською автономією.  Працювала також у Сирії під час війни, а також писала про джихадистів у різних кутках світу. Франческа публікується в The Guardian, Internazionale, Al-Monitor та Il Fatto Quotidiano. На Львівському медіафорумі вона розповідала про те, як це – бути фрилансеркою на війні.

Я працюю позаштатною журналісткою, тому ніколи не була в редакції. В мене немає змоги зателефонувати редакторові і сказати: завтра я полечу до Києва, можеш мені детальніше розповісти про Україну? Я приїжджаю, нічого не знаючи про країну, та вже за три дні маю опублікувати свій перший матеріал. У такі моменти я починаю розуміти, що не просто не можу як журналістка зупинити війну, але й ризикує ще дужче її розпалити, написавши щось необачне.

Мене часто питають, як удавалось висвітлювати війну в Сирії. Адже я найдовше з іноземних журналістів була на території Сирії, коли там була Ісламська держава. Мені вдалося це саме тому, що я фрилансерка.

Працюючи на The Guardian, The New York Times або на інше видання, ви не можете зосередитись, адже отримуєте різні запити та маєте зовсім мало часу на знайомство з країною. Коли ж перебуваєте в країні порівняно довго, починаєте розуміти тамтешніх людей, а вони починають розуміти вас. Саме тому я не тільки успішно писала про війну в Сирії, а й стала спеціалізуватись на джихадистах.

Нас завжди просять писати про те, що відбувається в цю мить, і ми, як правило, не даємо багато бекґраунду чи передісторії у своїх текстах. Часом навіть не знаємо, з чого все почалося, або, якщо знаємо, не можемо написати про це, бо мусимо робити акцент на тому, що є зараз. Не менш важливо бути чесною й відвертою з читачами. Зізнатись їм у тому, що описане – це те, що ви змогли побачити, враховуючи всі рамки й обмеження країни, в якій ви перебуваєте. Й тому ви, можливо, не знаєте чогось або бачили не все.

Фрилансери ледь виживають у наш час. Моя ситуація незвична – я пишу книжки. Хоча це означає ще більше роботи, ніж якби я просто була журналісткою. Фрилансерам важко звести кінці з кінцями. Якщо ви, припустімо, хочете писати про Мальдиви чи Сирію, вам потрібно працювати день і ніч, зробити масу польової й не польової роботи.

Ви не уявляєте, скільки разів я бувала в Стамбулі та Анкарі, скільки разів зустрічалась із турецькими чиновниками, щоб урешті змогти перетнути кордон та зробити історію про Сирію! Цілий рік пішов на те, щоб поїхати до Сирії на десять днів. Проте жоден редактор цього не оцінить, імовірно, він цього навіть не знатиме.

Воєнний кореспондент має спокусу покладатись на армію, яка гарантує його безпеку в зоні бойових дій. Завжди хочеться бути біля сильнішої сторони. Але, хоч біля кого ви будете, з іншого боку завжди буде озброєний ворог. Єдиний спосіб вижити в такому випадку – бути під захистом місцевих мешканців. Мене захищали звичайні сирійці. Вони могли загинути, якби хтось дізнався, що вони дали прихисток журналістці. Декілька моїх захисників усе ж загинули.

У журналістиці нема таких понять як незаангажованість і неупередженість: це фікція. Воєнний  журналіст не може бути сам. Ви ніколи не їдете на війну наодинці, вас хтось везе – активісти, громадська організація абощо. Тому ви завжди дієте в певних рамках: ті, хто вас привіз, показують тільки те, що вони хочуть вам показати. Громадські організації не дуже розуміють різницю між роботою журналіста та працівника прес-служби. Тому я ніколи не їжджу у відрядження з громадськими організаціями.

Аби історія була цілісною, треба контактувати з якомога більшою кількістю людей. Іноді в таких країнах як Сирія це неможливо: тоді доводиться працювати з журналістами, які перебувають на території, підконтрольній іншим сторонам конфлікту. Журналісти на війні не дуже дружать один з одним, але в цій ситуації це єдиний вихід.

В арабських країнах бути жінкою зручніше: тебе не сприймають як загрозу, немає конкуренції з чоловіками. Моя перевага як жінки на війні в тому, що я можу ходити в нікабі. Місцеві мешканці та військові бачать лише мої очі, тож я можу маскуватись. Чоловікам, особливо фотографам і операторам із громіздкою технікою, це важче. Але головне, що ми – не чоловіки чи жінки, а журналісти. Коли ми формуємо свою професійну репутацію, наші матеріали говорять за нас.

Дарія Скрипнюк, Школа журналістики УКУ

Comments are closed.