Сцени з кров’ю, стріляниною, насильством над людьми та тваринами давно перестали викликати в нас гострі емоційні реакції. Можливо тому, що ми звикли. При перегляді таких сцен ми спокійно можемо їсти печиво і запивати гарячим чаєм. В той же час ми недооцінюємо вплив медіанасильства на нашу підсвідомість. Свідомо чи несвідомо ми часто прагнемо наслідувати улюблених екранних героїв, яких подають як позитивних, при тому що вони вирішують проблеми шляхом насильства. Під впливом насильницьких сцен наша психіка може проектувати аналогічну поведінку на наших знайомих і навіть рідних чи близьких. Вже давно вчені виявили, що люди схильні повторювати те, що бачать на екрані, про що свідчить відоме дослідження з лялькою Бобо, де жінка на очах у дитини зі всіх сил б’є надувну ляльку, промовляючи «вріж їй!». Після цього дитину відвели в іншу кімнату, і вона так само вчинила з лялькою.

Цей феномен називають злочином-імітацією. Його досліджувала низка вчених, як от Девід Філіпс, який писав, що насильство може бути «заразним». Повідомлення в новинах, а також кінофільми та телепрограми з елементами насильства можуть мати негативний вплив на глядачів, як на дітей, так і на дорослих. Філіпс дослідив випадки самогубств в США протягом трьох періодів: місяць до смерті знаменитості, місяць, коли про це повідомили та місяць після цього. Проглянувши 32 випадки самогубств знаменитостей, він дійшов висновку, що скоєння самогубств серед пересічних людей в цей період збільшувалось.

Також про наслідування насильства писав французький соціолог Габріель Тард в праці «Закони наслідування». Він стверджував, що в деяких людей, коли їм повідомляють інформацію про насильство, можуть провокуватися агресивні дії, в деяких випадках – ідентичні цієї інформації. До таких випадків він відносив вбивства, скоєні після новин про Джека-різника. Після висвітлення його вбивств, в Лондоні було скоєно 8 ідентичних злочинів, а потім цей ефект поширився за кордоном.

Також можна навести приклад прецеденту спроби притягнення до відповідальності судом найбільших телевізійних корпорацій в США. Трагедія сталася в 1977 році в Маямі-біч. Двоє хлопців вбили 82-літню вдову в її ж будинку. Один з вбивць, Рональд Замора, був її сусідом, якому виповнилось 15 років. Він зізнався в скоєному, і розповів, що на вкрадені в бабусі гроші вони ще з чотирма друзями поїхали в Діснейленд, щоб весело провести вихідні в чарівній країні. Здається, що мотив було викрито, але адвокат Рональда в ході розмови з ним дізнався про справжню причину вбивства. Насправді хлопець не хотів вбивати бабусю, а лише повторити те, що побачив в серії фільмів про Дракулу. Вдову дійсно вбили дуже схожим чином до одного з епізодів фільму. Мати хлопчика розповіла, що її син проводив перед телевізором не менше шести годин в день, і головний герой з серіалу «Коджак» – його кумир. Він навіть просив маму поголити його наголо, щоб більше бути схожим на головного героя. Адвокат назвав цей випадок «телевізійною інтоксикацією».

В українських ЗМІ є дуже багато прикладів показу агресії, є навіть окремі передачі із описом жахливих подробиці кримінального насилля і, що найгірше, технології його здійснення. Часто у висвітлення актів насильства домінує атмосфера безвиході, безпорадності, за допомогою інтонації та звукового супроводу нагнітається відчуття страху. В якості прикладу можна навести новини про теракт в аеропорті Туреччини 28 червня 2016 р. В одному з випусків новин журналіст розповідає про подію збудженим від страху голосом, грається з інтонацією, та потім вмикається відео очевидців. Спочатку перед нами постає картина: дим, на підлозі уламки стін, між ними мертві люди, а за кадром маленька дівчинка гукає маму. Відео може викликати дуже різні емоції, в тому числі з непередбачуваними наслідками.

В 2009 році на Вінниччині стався трагічний випадок: хлопчик дивився в телевізорі на самогубство дівчинки, яке реконструювали журналісти в своїй програмі. Дочекавшись поки мама піде з кімнати, він повторив все, що показали на екрані і повісився у власній шафі. Кримінальне слідство так і не відкрили.

Тож журналістам слід обережно ставитись до того, що вони публікують, адже матеріали мають вплив на життя багатьох людей, і навіть одне необережне слово може мати непоправні наслідки .

Олеся Шеремета, студентка факультету журналістки ЛНУ ім. І. Франка

Comments are closed.