Декілька парадоксів  веб-журналістики

Борис Потятиник

Опубліковано: 18-11-2015

Розділи: За що критикують медіа?, Медіафілософія, Нові технології медіа.

0

Їх може бути й більше. Проте ці здаються найбільш промовистими. Отже, за порядком.

  1. У Мережі немає нічого легшого, як висловитись, і нічого важчого, як бути почутим.

Наша магістрантка з Харкова Катерина Андреєва, якось зауважила на занятті з курсу «Критика новий медій», що в Мережі дуже тісно. Висловлюванням так тісно, як пасажирам на вокзалі. Дуже легко проґавити щось вартісне.

Авторові цих рядків вже доводилось писати, що Мережа культивує легкість, поквапливість і не­гай­ність реалізації бажань. У глобальній вір­туаль­ній сфері є, як висловлювався Маршалл Маклюген (Marshall McLuhan) у своїй зна­ме­ни­тій праці «Війна і мир в глобальному селі» (War and Peace in the Global Village), «все-тут-і-негайно» без звич­них просто­рових і часових обмежень.  Та, попри те, варто застерегти читача від надмірних ілюзій, зокрема в жур­на­лістиці. Висловитися в Мережі дуже легко. Настільки легко, наскільки важ­кро бути почутим. І хай нікого не вводить в оману коло френдів і фоловерів у соціальних мережах, яке переважно є дуже вузьким. Є й інший аспект цього питання – легкість, невагомість думки. Далі, в доінтернетну епоху йшли до­во­лі трудомісткі операції заради донесення думки до аудиторії: пи­сан­ня, набір шрифтів, друк, доставка написаного і надрукованого до реципієнта. Окрім того, канал донесення Вашої інформації жорстко контролювався на предмет дозволеного\недозволеного, бажаного\небажаного для влади. Натомість у Мережі спостерігаємо діаметрально протилежну ситуацію: найважливіше – сформулювати варту уваги ідею, а оприлюднення її – швидке і просте.

  1. Немає нічого повільнішого, ніж «швидке читання».

І йдеться не тільки про щоденне багатогодинне сидіння у соціальних мережах мільйонів нетерів, які обманюють самі себе. Мовляв, тільки на хвилину заглянули в Мережу.  Нині, в міру розповсюдження смартгодинників, на крихітних дисплеях, окрім іншого, можна переглядати новини чи френд-стрічку,  чуємо міркування про журналістику погляду – glance journalism. Крихітний дисплей  справді мало надається до перегляду і читання такої штуки, як, скажімо, лонгрід.  Але вже післязавтра кожний із нас буде мати чудове доповнення до  кишенькових чи наручних дисплеїв – якусь нову іпостась Smartglasses, які дозволять нам зануритись у віртуальну реальність. За таких умов традиційні смартфони чи смартгодинники будуть радше виконувати роль пристроїв, які анонсують і фільтрують інформацію, допомагаючи обрати те, у що варто заглибитися. Отож, короткий погляд ставатиме довгим.

З іншого боку, навіть поверхове та побіжне читання заголовків та фрагментів різних текстів, що кожний з нас зазвичай робить упродовж тривалого часу, складається в мозаїку макротексту.  Тому навіть такі побіжність і поверховість можуть мати свою ще не до кінця зрозумілу вартість.

  1. Більше бачити – менше знати.

Це суперечить відомому мему: «Бачити – значить вірити». Висловлюватись іміджами (фотографіями) для більшості користувачів найпопулярніших соціальних мереж легше, ніж писати текст. Не треба дотримуватися правил стилістики і граматики. Можна не боятися, що хтось вважатиме Вас малограмотною людиною. Врешті, завжди можна прикритися мережевим сленгом –  зумисне заниженим за стилем і з принциповим нехтуванням правил. Окрім того, акцент на візуалізації може відволікати увагу від текстів, сприяючи поверховому сприйняттю інформації. Як висловилася Грінфілд (Baroness Greenfield) з Оксфордського університету, новітні комунікаційні технології спричиняють інфантилізацію мозку до стану, властивого малим дітям,  яких приваблюють  різкі чи незвичні звуки та яскраве світло, які живуть моментом і лише ненадовго можуть зосереджувати  на чомусь свою увагу.

Утім, мова про інше. Уявіть, що Ви нічого не знаєте про війну на Донбасі, і замість розповіді \тексту Вам запропонували фотогалерею. Звісно, фото нам можуть багато розповісти ­ —  про подію і її учасників, їхній характер, зацікавлення, настрій.  Тобто ми не маємо нічого проти добрих фото. Навпаки, візуалізація, наприклад, у лонгрідах, дає змогу краще передати настрій, чудово доповнюючи текст. Водночас пригадую ставлення до фотографій однієї з найстарших елітних газет Neue Zürcher Zeitung (NZZ, Швейцарія), яка довго опиралася моді на друкування чорно-білих фото, вважаючи це ознакою «попсовості», непристойної і недопустимої на шпальтах елітної газети. Що стосується кольорових фото, то редакція NZZ дозволила собі таку «вільність»  лише у 2005 р. Редакція пояснювала це тим, що фото своїм настроєм порушує певний емоційний баланс чи емоційну дистанцію, якої завжди намагалися дотримуватися репортери цієї газети.

Подібної стратегії дотримувалась після ІІ Світової одна з найбільш інтелектуальних французьких газет Le Monde. У її редакції були переконані, що добрий словесний опис – вартісніший, ніж фото, і що фотографії іноді заважають читачеві концентруватися на об‘єкті уваги. Тодішній головний редактор згаданої газети Hubert Beuve-Mery писав із цього приводу: «Ми вважаємо, що наші матеріали – достатньо зрозумілі й заледве чи можуть бути поліпшені тими фотографіями, які зазвичай друкують газети». Сьогодні такі слова мало в кого б викликали розуміння. Адже саме з візуалізацією пов’язаний  один з основних трендів розвитку мережевої журналістики упродовж останнього десятиліття: дедалі ширше застосування інфографіки,  фото- та відеосервісів. Фото набуло лавиноподібного поширення, особливо з появою соціальних мереж на кшталт Facebook чи таких спеціалізованих як  Instagram. Гігантська кількість візуального контенту загострила проблему зловживання цим матеріалом, зокрема візуальної фальсифікації подій. Як відповідь на ці тенденції, з’явилися численні сервіси, які допомагають верифікувати візуальну інформацію, доводячи або спростовуючи її достовірність.

  1. Гіпертекст означає гіпотекст.

Гіперпокликання більшості  новинно-аналітичних ресурсів, на превеликий жаль, провадять читача до самих себе, компрометуючи велику ідею ґлобального гіпертексту.  Ми добре розуміємо, для чого це робиться. Покликання «на інші матеріали цього ж автора», «інші наші публікації на цю ж тему» тощо – мають на меті в жодному разі не випустити читача за межі власного сайту, піднімаючи у такий спосіб рейтинг. Цього хіба що не бояться такі гранди, як  The New York Times

Але що в цьому поганого? Адже ж ніхто не боронить нетеру заглянути у Вікіпедію чи на інші ресурси. Здавалось би й так. Проте насправді гіпотекст насправді звужує кількість джерел. Створюючи ілюзію різноманітності, веде на свої ж матеріали (того самого автора чи того самого ресурсу), забираючи в такий спосіб час, який можна було б використати на ознайомлення з іншими джерелами.

  1. Сервільність є антисервісом.

Дедалі частіше чуємо міркування про те, що Google, Facebook чи Twitter, намагаючись якнайбільше догодити клієнтові,  максимально підлаштовуються під зацікавлення юзера, персоналізуються. Таким чином інформація має тенденцію циркулювати в колі однодумців, френдів, фоловерів і в такий спосіб підсилюватися (самі пишемо\говоримо – самі погоджуємося і схвалюємо). Альтернативних джерел все менше. Тобто потенційно вони, звісно,  існують, але якось не потрапляють у поле зору конкретної особи. Руки не доходять. Для виходу з цієї ехо-камери, треба зробити додаткове зусилля. Зусилля заради того, щоби залишити звичну зону інтелектуального комфорту. Статистика свідчить, що робить це мало хто.

І не те щоб ехо-камера (echo chamber) була чимось новим і притаманним лише соціальним мережам ХХІ ст.  Найпотужніше цей ефект виявляється і завжди виявлявся саме офлайн, у живому спілкуванні групи однодумців. Коли ж ідеться про технологічну комунікацію, то тут Інтернет  залишає позаду старі добрі газети, радіо і телебачення. Замість глобалізації, до якої наче мала б спонукати глобальна мережа WWW, відбувається трайбалізація (cultural tribalism), ізоляція у своєму плем‘ї.  Лугандонія це, ісламська держава чи щось інше. Цей процес теж виглядає доволі парадоксальним. Його вже давненько охрестили влучним поняттям «глокалізація»

Наступним разом поміркуємо про «інтернет-самотність в інтернет-натовпі»

Comments are closed.