“В історії людства були і більш кровожерливі епохи, але жодна з них не була так просякнута образами насильства, як наша”.
Дж. Гербнер

Для аналізу  мотивів насильства і страху у новинних сюжетах, окреслимо поняття “насильства” та “насильства у медіях”.
Тлумачний словник трактує термін “насильство”, як:

• Застосування фізичної сили до кого-небудь;
• Застосування сили для досягнення чого-небудь, примусовий вплив на когось, щось [1].

Вікіпедія подає таке визначення насильства: “Насильство – застосування (загроза застосування) сили, як вияву своєї волі відносно інших. Насильство обмежує можливості дій на власний розсуд того, на кого спрямоване” [16].

Проблема “теленасильства” складна і суперечлива. Її складність зумовлена початковою розмитістю поняття “насильство”, яке об’єднує різнорідні речі (від комедійних чи мультиплікаційних епізодів – до щоденних новин та документальних кадрів) [11,148].

Термін “насильство в медіа” у сучасній комунікативістиці вживається на позначення дедалі зростаючого числа насильницьких сцен, які з другої половини XX ст. стали об’єктом наукового зацікавлення та причиною стурбованості психологів, педагогів, медиків і батьків [11,142].

Зацікавлення проблемою насильства має глибокі корені в історії людства. Ще наші пращури, коли не могли пояснити явищ, які їх лякали, або ж були їм незрозумілі, створювали міфи і казки. Так на сторінках книг і в усних розповідях матеріалізувалися страхи людей. Насильство в давні часи акумулювало себе у двох ключових поняттях “честь і помста”, які були причиною дикої жорстокості. Військова агресія, яка раніше мала на меті захист честі країни, народу, змінила вектор своєї мотивації, перетворившись на засіб завоювання. Поняття жорстокості замінили варварством. Починаючи з XVIII ст. захід увійшов у процес цивілізації. Втрачаються суспільні норми і на перший план виходить добробут і особиста забезпеченість. Покращуються умови життя, з’являються нові види комунікації, джерела інформації, переоцінюється у суспільстві явище насильства і способи його подачі. Завдяки оперативності та наочності телебачення стає провідним джерелом висвітлення щоденних подій загалом і насильства зокрема.

Ера зображення нового насильства розпочалась вкінці 1963 року, коли Джек Рубі в прямому ефірі на очах мільйонів глядачів застрелив Лі Харві Освальда. Цей постріл не лише був продемонстрований всьому світові в режимі онлайн, а й продемонстрував гігантські можливості телебачення [10]. Не меш цікавим є випадок, який відбувся в Каліфорнії у 1998 році, коли “водій зупинив машину на жвавій автомагістралі Лос-Анджелеса, заблокувавши рух. Коли прибула поліція і журналісти, водій вийшов з машини і підняв плакат з написом “Живи вільно, люби безпечно або помри!” Потім він повернувся до машини і разом з своїм собакою заліз у фургон, підпалив машину, але сам незабаром вискочив назовні. Поки собака горів в фургоні, чоловік скинув з себе тліючий одяг, відійшов до узбіччя з пістолетом в руках і застрелився. Ця жахлива подія транслювалася в прямому ефірі мінімум п’ятьма місцевими і одним  національним телеканалом. Деякі телевізійні станції при цьому перервали трансляцію мультфільмів і інших дитячих телепередач. Телевізійники відразу ж вибачилися за те, що не попередили глядачів, але це не врятувало їх від обурення громадськості” [10].

З розвитком телебачення в цілому світі зростала кількість вбивств. Так “в Канаді і в США від 1957 і до 1974 року з поширенням телебачення кількість злочинів зросла вдвічі. Така ж ситуація виникла і в Південній Африці після 1975 року” [3,354].

Щодо українського телебачення, то у його осмисленні тема насильства є порівняно новим явищем.  Щоб з’ясувати, як сучасні українці оцінюють негативні новини, зокрема ті, що містять сцени з елементами насильства, було проведено опитування львів’ян віком 40-50 років на тему: “Чи вважаєте ви, що в сучасному ефірі переважають негативні новини?”. Опитування показало, що 87 % львів’ян (опитано 60 людей) повністю погоджуються із твердженням і вважають це цілком негативним і небезпечним явищем, інші 13 %, хоч і погоджуються, та не вважають надмір негативу надто шкідливим для суспільства. Один із опитуваних зазначив: “Раніше було “приємно” дивитися телевізор, все у нас було добре куди не глянь, а тепер вбивства, зґвалтування, катастрофи. Не життя, а суцільне горе”.

Невдоволеність українців сучасним станом українського медіапростору підтверджують і результати соціологічних досліджень експертів інституту Горшеніна. Згідно з даними дослідження, більшість українців вважає, що в Україні потрібно запровадити цензуру ( 59,1 %). Думки респондентів досить суперечливі: з однієї сторони позитивним явищем є поширення свободи у ЗМІ, з іншої – ця ж свобода призводить до недостатньої відповідальності за інформацію, особливо, що стосується сцен насильства і жорстокості, пропаганди кримінального способу життя (68,7% – за цензуру сцен насильства і жорстокості, 47,2% – за цензуру пропаганди кримінального способу життя) [17].

Вплив перегляду насильства на свідомість і поведінку глядача цікавив і продовжує цікавити багатьох дослідників.

“Насильство з’явилось раніше телебачення. Телебачення лише відображає наші смаки і догоджає їм ” [3,352]. Ще один аргумент на користь телебачення – це отримання особливої психічної розрядки, так званого катарсису (термін ввів в обіг ще Арістотель, іменуючи “катарсисом” – особливий вид задоволення, який виникає під час перегляду драми). Проте більшість досліджень підтверджує, що телевізійне насильство не призводить до ефекту катарсису, а скоріше, має тенденцію до підсилення агресивних почуттів [3].

Одним із способів осмислити теленасильство є когнітивна теорія Альберта Бандури та його експеримент з лялькою Бобо. “Жінка-експериментатор протягом десяти хвилин зі усіх сил б’є надувну ляльку при цьому викрикує: Вріж йому…Вмаж по носі. Спостерігаючи за цією ситуацією, дитина йде в іншу кімнату і повторює агресивні дії” [3,350]. Чимало сюжетів українського телебачення можуть спонукати людину повторити побачене. Наприклад, сюжет ТСН, в якому йдеться про судовий процес над трьома дніпропетровськими маніяками, які знущались над тваринами, скоїли 21 вбивство і 18 розбійних нападів. Для підтвердження звукового ряду, журналісти подають два фото, на одному з яких – повішена на дереві тварина, на другому – замучена тварина в руках одного з підлітків та нецензурний напис (ТСН, 29.10.2008).

Інші два сюжети – яскравий приклад антисоціальної поведінки:
–   Антиізраїльські демонстрації у Лондоні, Парижі. У кадрі: сутички з
    міліцією, побої демонстрантів, демонстранти трощать вітрини   магазинів, підпалюють автомобілі ( 24 канал, 4.01.2009);

– Протести глобалістів в Швейцарії. У кадрі: демонстранти закидують правоохоронців пляшками та петардами, на що міліція використовує сльозогінний газ та водомети проти демонстрантів (24 канал,1.02.2009), – ці два сюжети, можна розцінювати як  телепідказку людям альтернативного способу вирішення конфліктів, суперечок, загального невдоволення.

Нещодавно ТСН запропонував у прайм-час перегляд сюжету, в якому журналісти розповідають, як 16 – річний киянин стрибнув із Мосту Закоханих ( ТСН, 8.04.2009). Згодом Асоціація батьків України з обуренням коментувала цей сюжет: адже і символічність місця злочину (Міст Закоханих), і простий спосіб-підказка вирішення проблеми, і факт його трансляції на телебаченні,– можуть вибудувати в уяві підлітка Відомо чимало прикладів коли трансляція насильства чи імітування насильницьких дій ставали причинами трагедій. Такий випадок відбувся в Норвегії в 1994 році, коли п’ятирічну дівчинку закидали камінням, побили ногами і залишили замерзати в снігу її друзі, які імітували дії, побачені в телевізійному шоу [11]. Жахлива подія відбулась і на Полтавщині 17 лютого 2008 року, коли 15- річний юнаков вирішив перевірити себе на здатність здійснити статевий акт таким способом, який він бачив на телеекрані” [18]. Жертвою нападник обрав дев’ятирічну дівчинку.

Інший випадок стався 21 січня 2009 року на Вінничині. 13-річний хлопчик здійснив самогубство. Як опише його журналіст вінницької газети “33-ій канал” Анатолій Мельник: “Останні хвилини перед самогубством він провів перед телевізором – дивився передачу, де “реконструювали” самогубство дівчинки ( йдеться про цикл журналістських розслідувань 1+1 “Поки батьки не бачать”). Ось вона приймає фатальне рішення, ось пояснює його причини, ось в’яже петлю… Стасик уважно дивився майстерно зроблені “новини для барбоса”, дочекався, коли з кімнати вийде мама, і зав’язав петлю з власного ременя у власній шафі”. Важко сказати, що саме послужило причиною до цього вчинку: чи проблеми у стосунках з іншими дітьми, порушена психіка дитини. “Однією з вагомих причин дитячого суїциду є співчуття або наслідування героям фільмів чи книг. Як і в цьому випадку,” — зазначила дитячий психолог Наталя Смалківська [8]. Звісно, не доведено, що саме цей сюжет призвів до самогубства хлопця, адже кримінальна справа так і не була відкрита.

Ефект відтворення побаченого підтверджують і висновки Американської академії педіатрії. “Базуючись на результатах близько 1000 досліджень упродовж останніх 40 років Американська академія педіатрії опублікувала чотири найважливіші висновки:

– діти, які переглядають багато насильницьких сцен, сприймають насильство як легітимний спосіб розв’язання конфліктів;

– такий перегляд робить їх беззахиснішими перед насильством у реальному житті;

– що більше переглядає дитина таких сцен, то більше ймовірності, що вона сама колись стане жертвою насильства;

– якщо підліток віддає перевагу таким передачам, то збільшується вірогідність того, що він сам у дорослому віці буде агресивною людиною і навіть може здійснити злочин. ” [11,146]

Цікавим є факт, що вже діти дошкільного віку розрізняють хроніку реальних подій (новинні сюжети) і художнє відтворення у фільмах”. Розуміння реальності побаченого і страх, що таке може трапитися з ними, може призвести до психічної травми, порушення сну. Зображення обличчя зґвалтованої трирічної дівчинки( ТСН, 1.05.2008), сюжет про жорстоке поводження батьків з дітьми( ТСН, 5.05.2009), фото дівчинки, яка стала об’єктом повторного викрадення власними батьками (Подробиці на Інтері, 4.05.2009) можуть викликати розуміння того, що насильство може бути зовсім поруч, і таким чином викликати страх, психічну травму, чи бути негативною підказкою, поштовхом до аналогічних дій. Психолог Л. В. Трубіцина у статті “Засоби масової інформації і психологічна травма” наводить приклад, як дівчинка років п’яти після перегляду новин боялась залишатись сама, не відпускала від себе матір переживаючи, що з нею може щось трапитись, часто плакала, прокидалась від жахіть [19].

“Недотримання етичних норм у роботі з джерелами інформації деякі власники мас- медіа пояснюють тим, що конкуренція, за своєю природою, містить елемент неетичності, тому не варто дотримуватися правил, виконуючи журналістські завдання” [6]. Та як бачимо журналісти дуже часто працюють на межі етичних норм, а інколи і переходять ці межі.

Особливості новинних сюжетів з елементами насилля: аспект журналістських етичних норм

Оперативність телебачення покладає на нього велику відповідальність. Надмір повідомлень про злочинні дії може викликати страх, спричинити психічні розлади, стати каталізатором для вчинення злочину. Проаналізувавши значну кількість праць та сипадків, американський психолог Річард Харріс  дійшов висновку, що в цілому дані підтверджують негативний вплив перегляду насильства на поведінку і психіку людини. “Ефекти впливу мають три напрями: зростає відчуття страху, поведінка стає жорстокішою, розвивається десенсибілізація” [13]. Здебільшого саме ЗМІ визначають ступінь травматичності того чи іншого повідомлення. Сюжети над якими неналежно працювали журналісти (зображення облич дітей, які зазнали насильницьких дій ТСН (5.05.2009), невмотивоване відтворення злочинів ТСН (6.05.2009), численні жертви (під час війни у Грузії) можуть мати негативні наслідки. Найчастіше журналісти українського телепростору допускають такі помилки:

– надмір сюжетів з елементами насильства в одному інформаційному випуску;

– послідовність епізодів, які містять елементи насильства;

– неетичне ставлення до постраждалих, підсудних, осіб, які мають відношення до злочину;

– подавання тільки фактів, відсутність наслідкових сюжетів;

– невмотивоване використання звукових ефектів, відеоряду;

– додержання принципу “трупокілометрів”.

Тому виробникам новин, журналістам у своїй роботі слід дотримуватися певних правил.

Перше правило стосується ефірного часу показу сцен насильства. Потрібно дуже обережно ставитись до показу таких сцен до 21 години. В анонсах, які показують до 21 години, не повинно бути надмірного насильства [2]. 

На жаль, надмір насильства у буденному житті не дозволяє повністю уникнути його відображення у новинних випусках. Крім того дуже часто журналісти, випускові редактори не намагаються обмежити кількість сюжетів з мотивами насильства. Як бачимо з поданого графіка провідні українські телеканали ТСН, Інтер у вечірньому випуску новин подавали значну кількість сюжетів з елементами насильства і страху ( ТСН: січень – із 465 сюжетів 210 містили елементи насильства і страху!). Не суттєво нижчі показники демонструє і Інтер.
 
Журналісти повинні враховувати насиченість новинного випуску і повідомляти про злочини пропорційно кількості інших новин. Випуск новин – це не просто низка сюжетів, це єдине ціле [2]. Як приклад, візьмемо вечірній випуск новин ТСН( 5.05.2009). Послідовність подачі новин була такою:

• Аварія на шахті “Новодзержинська”, 9 шахтарів опинилися під завалами;

• Стрілянина в центрі Києва;

•  Українці – заручники сомалійських піратів;

• Наслідки кризи – зростання безробіття;

• Страйк працівників ЛАЗу;

• Грузинський заколот;

• Жорстоке поводження батьків з дітьми;

• Розстріляне турецьке весілля;

• Понівечення могил;

• Страйк тролейбусників.

Не суттєво відрізняється і випуск ТСН(11.03.2009) в якому такі новини: 17 –річний підліток влаштував стрілянину в школі,  7 осіб отримали поранення через вибух гранати в будинку санепідемстанції в районі залізничного вокзалу в Києві, 5 відрубаних голів знайшли у холодильнику після кривавих розбірок у Мексиці, суїцид парубка на мості, йшли одна за одною. Як бачимо, поняття пропорційності подачі насильства для керівництва каналу 1+1 незнайоме. На жаль, ця тенденція властива не лише 1+1. Правило сенсаційності чітко простежується і в Подробицях на Інтері і на каналі 24.

Інколи журналісти в сюжеті використовують постановочні дії, які відтворюють злочини. Один із таких сюжетів був у вечірньому випуску ТСН(6.05.2009). Мова йшла про напад невідомих на правозахисника Віталія Хібовського. Крім того, що журналісти і сам потерпілий детально розповіли і відтворили злочин (як Хібовський приїхав додому, підійшов до воріт, з якої відстані стріляли, куди потрапили, скільки куль), журналісти також показали закривавлену сорочку із слідами від куль, продемонстрували sms –повідомлення “Ты, мразь, Флетчер помог многим, а ты засадил его” – та на початку сюжету використали операторські прийоми (звук кулі, зображення місяця, чагарників, гавкіт собак, що супроводжувалося містичною мелодією). Чітко видно, що журналіст цього сюжету перевищив свої повноваження. Зображення деталей злочину, відповідних операторських прийомів може бути виправдане важливою редакційною метою. Саме цей сюжет виправдати неможливо, адже більшість ефектів використовувались не для з’ясовування правди, не для журналістського розслідування, а для екранної драматизації події і більшого впливу на емоції глядача.

Прикладом для наслідування можуть стати два сюжети ТСН( 2.05.2009) під назвою “Конопляний марш” та “Аптечний кайф”. Перший висвітлював марш на підтримку легалізації наркотиків у Києві. У кадрі: дівчинка 14 років, яка говорить такі слова: “Я пробувала легкі наркотики, воно того варте, ми виступаємо за легалізацію легких наркотиків”. Наступний сюжет “Аптечний кайф” був скоріше схожий на посібник молодого наркомана, ніж на журналістську роботу. Хлопець-наркоман демонстрував як можна засіб від застуди шляхом нескладних дій перетворити у легкий наркотик. Незважаючи на те, що журналісти упустили декілька етапів виготовлення цього “чудо – порошку”, такий сюжет становить небезпеку для громадян, зокрема для молодого покоління. Адже будь-якому підлітку після перегляду цього сюжету не складно зайти в інтернет і прочитати опис етапів, які журналісти упустили і відтворити побачені дії. Слова дівчинки можуть заохотити підлітка спробувати, а нескладність виготовлення  і чітка інструкція спонукати до злочинної діяльності.

Журналістам при використанні постановочних дій, та висвітленні питань пов’язаних з наркотиками потрібно:

– бути уважними до деталей при відтворенні злочинів чи незаконної діяльності ( sms – повідомлення з однієї сторони було важливе для пояснення мотивації злочину та з іншої дещо неетичне по відношенні до глядачів;

– не використовувати невідповідні звукові ефекти ( звук кулі при відтворенні замаху не був необхідний, тривожна мелодія на початку сюжету могла викликати відчуття збудження і страху);

– журналісти не повинні показувати деталі, які можна використати для збільшення ефективності злочинної діяльності ( опис і зображення приготування наркотика);

– журналісти завжди повинні пам’ятати про моральність сюжету та те, який вплив цей сюжет матиме на глядачів, особливо дітей і підлітків.
  
Журналісти використовують архівні матеріали для ілюстрації певної події, зображення тенденцій, пошуку причини різних явищ. Та дуже часто працівники медіа використовуючи архіви, не дотримуються елементарного почуття такту та здорового глузду. Одним із таких сюжетів є розповідь про нацистського злочинця Аріберта Фердинанда Хайма (Інтер, “Подробиці”, 10.05.2009). Незважаючи на те, що вже сам текст сюжету викликає почуття жаху: “Він проводив жахливі експерименти над людьми. Робив ампутації та пересаджував органи без наркозу. Вводив авіаційний бензин в серце та засікав за секундоміром, скільки протягне людина. На прохання керівництва табору виготовляв вироби з татуйованої шкіри в’язнів… Замість того, щоб зайнятися ногою, він кастрував в’язня, потім вилучив нирки. Голову жертви доктор відокремив від тіла і зробив з неї прес для паперів, що його тримав на своєму столі. Доктор хотів мати череп з ідеальними зубами ”, –журналісти підкріпили враження ще й архівним відео за 1941 рік з концтабору Маутхаузен. На відео: замучені в’язні концтабору на яких лише шкіра і кості, та тіла тисячі мертвих людей поскладаних одне на одного. На підтвердження слів, що “доктор хотів мати череп з ідеальними зубами”, показали на весь екран людський череп під відповідний музичний супровід. Таке відео шокує.

Журналісти допустили кілька серйозних помилок:

– детальний опис дій злочинця, який не лише може психічно травмувати людину, а й спонукати не цілком здорових людей до вчинення злочинних дій;

– невмотивоване використання архівних матеріалів, які безпосередньо не стосувалися дій злочинця (відео з табору, де працював Хайма не можна використовувати для ілюстрації його злочинів);

– перенасичення сюжету звуковим і візуальним рядом з елементами насильства.

Звісно не всі сюжети є прикладом невмотивованого використання архівних матеріалів. Так наприклад сюжет Інтера про відкриття у Львові “Вікон життя” (місця, куди матері зможуть приносити своїх новонароджених дітей і залишати, не вказуючи свого імені і причин такого вчинку), цілком відповідає нормам використання відео з архіву. Відео (березень 2009 року) містить зображення немовляти, якого мати викинула на смітник, та воно чудом вижило, при цьому не вказуються жодні дані дитини, розголошення яких могло б вплинути на її майбутнє життя. Використання цього відео було способом пояснення причини виникнення задуму створення такого Вікна. А зображення немовляти, можливо, заставить задуматись інших горе-матерів про долю своїх дітей і сприятиме покращенню ситуації. Як бачимо, працівники медіа не завжди розуміють роль архівних матеріалів у сюжеті, не завжди професійно їх використовують,  не завжди вміють вдало скомпонувати новинний сюжет.

“Оголошення імен та фотографій жертв та злочинців в репортажах про нещасні випадки, злочини, кримінальні розслідування та судові процеси, зазвичай, не є правомірними. Потреба сенсацій не є обґрунтуванням інформаційного інтересу громадськості” – сказано в німецькому Кодексі преси [7]. Це правило ми можемо перенести і на телебачення. Проте є випадки, коли оголошення імен злочинців можна виправдати. Йдеться про відомих осіб або ж коли викриття їх злочинів та зображення облич становить суспільну значимість. Наприклад повідомлення про вбивство колумбійського наркобарона Леонідаса Варгаса ( 24 канал, 9.01.2009), арешт мафіозі Джузеппе Риїни ( 24 канал, 9.01.2009), де названі імена та подані фотографії цих осіб. Або ж раніше згадувана справа дніпропетровських маніяків ( ТСН, 29.10.2008), де на відео зображено засідання суду та крупним планом обличчя кожного із злочинців. У випадку, якщо існує лише припущення про можливу провину злочинця, або ж злочин скоєний дітьми чи неповнолітніми, від розголошення імені та публікації фотографії треба утриматись.[12]

Що ж стосується розкриття імен неповнолітніх, які мають відношення до насильницьких дій та показ облич жертв, то тут журналісти українського телепростору дуже часто працюють на межі між моральністю і вседозволеністю. Великого резонансу на сторінках Телекритики набув сюжет ТСН (1.05.2008), в якому йшлося про зґвалтування 24-річним молодиком трирічної дівчинки. Творці сюжету показали хату, де трапилася трагедія, інших малолітніх дітей цієї родини, навіть взяли коментар у старшої дівчинки. Потім емоційну розповідь мами з постраждалою і вже прооперованою донькою на руках, односельців, що вимагали відновити для таких злочинців смертну кару. Журналістка Михайлина Скорик, яку обурив цей сюжет, вказала на дві помилки автора: “По-перше, довго показували крупним планом і маму, і дівчинку, і рідних сестру і братиків, а це все дуже запам’ятовується. По-друге, про подію дізналися дуже багато людей, через це й у дитини травма може тягтися дуже довго, бо ці речі запам’ятовуються. Хоч її обличчя з часом зміниться, але все одно буде впізнаваним” [9]. Крім того, Скорик поставила під сумнів не лише гуманність способу подачі інформації, а й гуманність методу отримання інформації. Чи насправді мати дівчинки, яка погодилась дати інтерв’ю цілком розуміла свої дії  чи можливо погоджуючись на показ обличчя дитини вона перебувала в посттравматичному стані?
Лариса Панченко начальник відділу зв’язків зі ЗМІ та громадськістю НЕК вказує на негативний вплив подібної інформації з декількох аспектів, тим самим висуває певні вимоги до моральності новинних сюжетів:

– Цей факт має право на висвітлення, але, на жаль, ніхто не в змозі спрогнозувати, яким чином відповідна інформація здатна вплинути на людей із вразливою психікою, і чи не стане це поштовхом для інших, таких же психічно хворих, у вчиненні аналогічних злочинів;

– врахування посттравматичного стану людини, коли вона не може адекватно реагувати на ситуацію і, можливо, тому погоджується на показ облич свого та дитини, а можливо – стану катарсису жінки, як засобу психологічної адаптації;

 – досвід роботи ЗМІ показує, що частіше в такій ситуації обличчя людини з етичних міркувань частково або повністю закривається;
– справа не в самому факті висвітлення події, а у формі подачі інформаційного матеріалу. Діяльність телеканалів повинна будуватися на засадах редакційної політики з урахуванням моральних принципів, зокрема: випуски новин та публіцистичні програми, в яких висвітлюється тема сексу, повинні з особливою обережністю подавати матеріали про прояви сексуального насильства чи садизму. Бо така інформація впливає на людину” [9].

Сюжет із такими порушеннями на жаль не єдиний в архіві ТСН. Ще 15 квітня розповідаючи про те, як мати прив’язувала свого п’ятирічного сина до батареї і залишивши йому лише миску з водою надовго йшла з дому, журналісти цілком дотрималися етичних норм (показали хлопчика зі спини, не вказали прізвища, обличчя матері затінили), то вже 5 травня вони вкотре їх порушили. У сюжеті “Жорстоке поводження”, де йшла розповідь про двох дітей, яких батьки прив’язували до ліжка, а самі йшли на роботу, вони не лише вказали імена і прізвище дітей, а ще крупним планом показали хлопчиків, підкреслюючи при цьому їхню неповносправність ( “Діти не розмовляють і не відгукуються на імена”, ТСН 5.05.2009).

У пункті 18 Етичного кодексу українського журналіста зазначено, що «журналіст має бути особливо обережним при висвітленні питань, пов’язаних із дітьми. Журналіст та редактор повинні мати обґрунтовані підстави для висвітлення приватного життя неповнолітньої особи (осіб) та дозвіл на це від її батьків чи опікунів. Неприпустимим є розкриття імен неповнолітніх (або вказування ознак, за якими їх можна розпізнати), які мали відношення до протизаконних дій, стали учасниками подій, пов’язаних із насильством».

Недотримання цього пункту продемонстрували журналісти у вечірньому випуску новин у сюжеті “Дитина на продаж” (ТСН, 12.05.2009), в якому показали обличчя маленької Олександри, яку намагались продати рідні батьки за 50 тисяч гривень. Таку ж помилку зробили журналісти Інтера, розповідаючи про триразове викрадання трирічної Елізи Андре її власними батьками (Подробиці, 4.05.2009). Журналісти розповіли про факт викрадення, почергово описали всі етапи.

Однією з найбільших помилок журналістів є те, що подаючи факт злочину, назвавши винуватців, вони забувають подати можливе вирішення проблеми, особливо що стосується жертв злочинів. Так наприклад, у випадку з Елізою Андре у сюжеті відсутня спроба вирішити цю проблему, аналіз психолога (як ця ситуація може вплинути на дівчинку), які негативні наслідки цей випадок може мати для їхньої сім’ї і для сотні інших, які мають схожі проблеми. Складається враження, що журналісти знаходяться на ринзі, на якому боксують двоє батьків, права яких захищають дві країни (Росія і Франція), а журналісти у цьому двобої роблять свої ставки.

Телебачення підливає масла у вогонь міжнародного непорозуміння, забуваючи про основне – людяність і життя дитини. Таке висвітлення характерне і для попередніх сюжетів. Практично в жодному з них немає шляхів подолання проблеми (як Олександрі жити із знанням, що її хотіли продати рідні батьки, як дітям, які зазнали над собою знущань, забути ці страшні події?). Як взагалі повинна реагувати дитина, яка сидить перед екраном телевізора, бачить таку ж дитину, як вона сама, і чує страшні факти, які їй демонструє телебачення.

Та телебачення не лише не шукає шляхів виходу із складних ситуацій, воно у пошуку емоційних репортажів може нанести повторну травму.
“Часто при зборі інформації, під час інтерв’ю із постраждалими, журналісти намагаються почути опис найстрашніших деталей злочину. Це призводить до повторного “занурення” людини в травмуючу ситуацію, змушує її знову пережити той жах, біль і залишає її на вершині тяжких переживань, не допомагаючи справитись з ними” [20]. Чи було етичним просити п’ятирічного хлопчика розповідати про те, як його мати прив’язувала до ліжка і залишала на весь день, і як це повторне переживання могло вплинути на психіку дитини (ТСН, 15.04 2009). Журналісти записали сюжет, виконали свою роботу, забрали камери і покинули дитину, залишивши хлопчика із тяжкими переживаннями.    

“Дуже часто журналісти не замислюються як може вплинути на постраждалих інтерпретація події. Журналісти роблять акцент на безглуздості того, що відбувається, на даремності загибелі близьких, на відсутності спроб допомогти, на байдужості тих, що оточують, відсутності підтримки, тобто ЗМІ, підкреслюють і підсилюють відчуття безпорадності, безсилля і безглуздя, тим самим підсилюючи чинники, які ведуть до поглиблення травми. На практиці ЗМІ часто застосовують “прийоми погіршення наслідків травми” [20]. Важливо тут згадати висвітлення телеканалами захоплення судна Faina сомалійськими піратами ( 22.09.2008 – 13.02.2009). Незважаючи на те, що доля моряків не була відома, ЗМІ постійно робили акценти на недостатності і неправильності спроб спасіння людей, і що найжахливіше постійно намагалися брати інтерв’ю в родичів моряків, демонструючи в ефірі сльози і переживання. 

Невміння простежити розвиток явища і події у часі – також одна з помилок українського медіа простору. Журналісти описали злочин, вказали винуватців, причини і на цьому їхня робота закінчується. Цей сюжет демонструють глядачам і забувають про нього надовго, інколи – назавжди. Практично кожен сюжет має таку історію. Звісно тут не йдеться про тривалі бойові дії, як у випадку війни з Грузією, чи про поширення свинячого грипу і світі, коли новини подаються мало не щодня. Щоправда і винятки бувають. Так наприклад сюжет ТСН ( 3.03.2009) “Знайшли винних” в якому йде розповідь про родину Хаїрових, яка постраждала від штурму бійців “Беркута”, розповів громадськості, що винних все таки покарали, хоча лише через тиждень після трагедії. Такі сюжети показують громадянам, що в їхній державі є не лише злочинці, але й діє закон, який завжди покарає винних.

Не лише сюжети про самогубства, вбивства, теракти, можуть викликати у людини почуття страху. Це можуть бути і такі категорії новин, як:

– природні катастрофи

– вандалізм

– небезпека інфекційних захворювань

Так наприклад повідомлення про пожежі в Австралії, які за кількістю жертв і руйнувань стали найстрашнішими за всю історію країни (ТСН, 9.02.2009), або ж про ураган в Іспанії, який призвів до смерті 4 дітей (24 канал, 24.01.2009) можуть викликати у глядачів стан нервового збудження, переживання. Цьому можуть сприяти і кадри палаючих будинків, і постраждалих, яких рятують пожежники, і озвучення кількості жертв і розуміння людських і матеріальних втрат, і можливість зловмисного підпалу. Вплив таких новин небезпечний і тим, що кожен глядач розуміє, що від насильства ще можна себе захистити, натомість від природніх катастроф неможливо вберегтися.

Що стосується випадків вандалізму, то тут показовим є сюжет ТСН під назвою Вандали ( ТСН, 5.05.2009). Журналісти розповідають про акт вандалізму у селі на Київщині, показують надгробки з фотографіями покійників, та беруть коментар у 81- річної жінки могилу чоловіка якої зруйновано. При підготовці таких сюжетів, журналістам слід пам’ятати про повагу не лише до живих, а й до мертвих. Адже і фотографії покійних родичів і тривалий плач жінки не всі глядачі можуть адекватно сприйняти.

Третя категорія новин – повідомлення про поширення інфекційних захворювань. Здебільшого такі новини дуже лякають людей, тому їх повідомлення вимагає особливої уваги.

У січні 2006 року на сайті Телекритики зявилась стаття про особливості висвітлення боротьби із пташиним грипом. “Зосереджений боєць МНС у захисному балахоні хапає живу курку за шию біля голови й кілька разів „накручує” на руку, після чого вкидає вбитого птаха до автопричепу, де вже назбиралась чимала купа курячих трупів. Вітер ворушить пір’я на мертвій курці. Качку, що жалібно кричить і б”є крилами, зав’язують у поліетиленовий пакет; довгий план демонструє сотні таких пакетів, що ворушаться й смикаються в кузові вантажівки. Час від часу хтось із грипоборців або гатить по надміру „активних” пакетах лопатою, або трамбує їх ногами. Часом пташині вдається вибратись із зав’язаного пакета; тоді її добивають підручним знаряддям. Живі й мертві клунки скидають до ям-крематоріїв, обливають бензином і підпалюють. Птахи, що дивом залишились живі, вириваються назовні й помирають у вогні; МНСники заштовхують їх назад у полум’я довгими палицями…” – так описав автор статті сюжет на одному з телеканалів [21]. Позитивним є те, що у 2009 році, повідомляючи про поширення свинячого грипу, журналісти вирішили не зображувати сцен зачистки свиноферм (хоча окремі повідомлення про це були), а зосередитись на хворих людях, засобах захисту і профілактики, медичних препаратах. Повідомляючи про такі події, важливо допомогти глядачам зрозуміти, дізнатись більше про грип і можливості боротьби з ним. У жодному разі не слід сіяти паніку, підтверджуючи небезпеку зображенням трупів і жертвами.

Як бачимо, кожна інформація має свої особливості висвітлення у ЗМІ і не завжди медіа відчувають тонку межу дозволеного. Без сумніву саморегуляції, як засобу профілактики, тут недостатньо. Потрібні законні обмеження. Ще у 1993 році у Законі України “Про телебачення і радіомовлення” містилась стаття 41: “Передачі і фільми, які можуть зашкодити фізичному, моральному розвитку неповнолітніх, забороняються”. У 2001 році у тому ж таки законі було вписано: “Ефірний час демонстрації фільмів з обмеженою глядацькою аудиторією і умови їх демонстрації визначаються відповідно до державного свідоцтва на право поширення і демонстрації фільмів”. Крім того, в Україні діє Національна комісія з питань захисту суспільної моралі, Національна рада з питань телебачення і радіомовлення. Як висловилась медіаюрист Національної спілки журналістів Тетяна Котюжинська: «Нині тлумачення закону відбувається таким чином, що це стають заборони. НЕК видає рекомендації, але звертається з ними до прокуратури. І потім слідчі починають викликати редактора газети” [22].

Проблеми із надміром насильства на телеекранах є не лише в Україні. Не менш гостро ці питання постають і в Росії, де відповідно до статті 37 федерального закону “Про засоби масової інформації” забороняється використовувати ЗМІ для пропаганди порнографії, культу насилля і жорстокості. У 1999 році російські телеканали підписали “Хартію телерадіомовців”, яка декларує відмову від демонстрації чи опису в телерадіопрограмах надмірної жорстокості і насилля. Хоча, як стверджують спостерігачі, телеканали неодноразово порушували угоду [23]. Цікавим є той факт, що Президент Росії Володимир Путін виступив проти заборони “у період з 7.00 до 22.00 поширення в теле-, відео-, кінохронікальних програмах і демонстрацію в телефільмах і кінофільмах трупів людей, сцен вбивства, нанесення побоїв, спричинення тяжкого, середнього тягаря і легкої шкоди здоров’ю, згвалтування і інших насильницьких дій сексуального характеру”. Своє рішення він мотивував, тим, що така заборона створить перешкоду до повноцінного виховання людей, адже через постанову будуть заборонені багато дитячих фільмів. “Більш того, подібна заборона спричинить неможливість інформування громадян про події, що відбуваються в країні і світі (терористичних актах і контртерористичних операціях, що проводяться, катастрофах, стихійних лихах, народних хвилюваннях, військових діях, епідеміях і іншому)”, – зауважив президент Росії [23].

Спроби вирішити цю проблему є в багатьох європейських країнах:

• Великобританія. Політика BBC вимагає, щоб всі програми, які транслюються до 21 години, відповідали певним вимогам для перегляду їх дитячою аудиторією;

• Німеччина. За Конституцією дозволено обмеження свободи інформації «законоположеннями про захист молоді». Ряд суспільних телекомпаній керується положеннями, по яких здатні пошкодити здоров’ю дітей і підлітків програми не повинні випускатися до вживання заходів, що забезпечують малу вірогідність перегляду їх дітьми.

• Франція. Вища аудіовізуальна рада Франції, що діє згідно із законом від 1986 року, контролює мовлення програм, здатних завдати шкоди дітям. Зокрема, згідно з його директивою від 1989 року телекомпаніям не рекомендується транслювати еротичні сцени насильства програми, що містять, до 22 годин 30 хвилин і їх рекламу до 20 годин 30 хвилин [24].

Як бачимо, проблеми засилля жорстокості є не лише в Україні. Безперечно, Україна повинна виробляти свої правила, щодо подачі новин і зображення у них насильства, з урахуванням ментальності, традицій, звичаїв, проте без огляду на бажання та смаки власників каналів.

Список використаних джерел

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови: 170 тис. слів. – К.: Ірпінь; ВТФ “Перун”, 2001.
2. Вказівки продюсерам Бі-Бі-Сі. – К., 1998.
3. Девід Маєрс. Соціальна психологія. Інтенсивний курс. – СПб.: прайм – ЄВРОЗНАК, 2000.
4. Еко Умберто З приводу західної вищості // Журнал Ї. – 2002. – №25
5. ЗМІ догрались – українці вже хочуть цензури (опитування)// УНІАН.                     2009. – 18 бер.
6. Іванов В, Сердюк В. Журналістська етика. – Київ.: Вища школа, 2007.
7. Інститут масової інформації. Етичні засади роботи журналіста: західний досвід. – Київ.: Софія –А, 2004.
8. Мельник А. Після програми по телевізору повішався 13-річний Стасик з Вороновиці // 33 канал. – 2009.- 28 січ.
9. Остапа С. Телеправда на межі цинізму // Телекритика. – 2008. – 10 трав.
10. Потятиник Б. Екранне насильство. Вплив медіа // Медіакритика. – 2008. – 5 груд.
11. Потятиник Б. Медіа: ключі до розуміння. – Львів.: ПАІС, 2004.
12. Федоров А. В. Насильство на екрані // Людина. – 2004. – №5.
13. Харріс Р. Психологія масових комунікацій. – Сан – Петербург.: пройм – ЄВРОЗНАК, 2002.
14. Черненко А. Натисни на кнопку // Дзеркало тижня. – 2003. – №11. – 22-28 бер.
15. Шіслер Я. Преєр Г. Насильство як “фурія зникнення” // Журнал Ї. – 2002. – №25.
16. http://maidanua.org/wiki/index.php
     17. http://atn.kharkov.ru/newsread.php?id=32951
     18. http://mia.pl.ua/article/2009/2009_01.htm
19. http://evartist.narod.ru/text7/41.htm
20. http://evartist.narod.ru/text7/41.htm
21. http://www.telekritika.ua/redpolitics/2006-01-23/6316
22. http://telekritika.ua/nacrada/print/44092
23.  http://www.moral.ru/news/04_1222_Putin_smi.htm
23. http://ru.wikipedia.org/wiki/Пропаганда_секса_и_насилия
25. http://news.invictory.org/issue10014.html

Відгуки 2 коментарі