Легкий доступ до Інтернету та порівняно дешеві пристрої для публікування інформації спричинили різке зростання інформаційної пропозиції в Мережі. Тепер тільки сам автор вирішує, що саме буде опубліковано без огляду на тематику, розмір чи якість повідомлення – відбулося вивільнення авторства (Мірошніченко). Це також стосується новин. Все частіше людина зі смартфоном у руці починає виконувати функцію репортера. Прикладів можна наводити десятки – від вже історичного фото з теракту в Лондонському метро до онлайн-стрімів на Майдані. Ключова проблема, довкола якої все ще точаться наукові та професійні дискусії, стосується того, наскільки достовірним джерелом є така особа зі смартфоном. Чи достатньо того, що вона є свідком події, аби довіряти її інформації? Чи фотографія з Інстаграму може бути підставою для публікації в Мережі? З перспективи професійних ЗМІ ця дискусія де-факто вирішена – медіа не вважають проблемою публікувати так званий користувацький контент. Особливо, коли існує дефіцит інформації про певну подію.

Однак дискусія про знання, компетенції та достовірність мовника – як професійного, так і громадського – більше не може бути ключовою. Сьогодні на часі ставити запитання про те, якими навиками володіє споживач інформації, користувач Мережі. Те, що традиційні медіа значними силами, хоч і з недостатньою ефективністю, намагаються недопустити в інформаційний простір дезінформацію, зовсім не означає, що вона не потрапляє до аудиторії. Це також не означає, що користувачі не використовують їх при виробленні власних поглядів на події та у прийнятті рішень з цим пов’язаних. Якщо говорити про покоління Y, тобто народжених після 1980 року, то соціальним медіа вони довіряють на 50% більше, ніж традиційним ЗМІ. Хоча нещодавно появилися також дослідження із дещо відмінними результатами – лише 12% опитаних в рамках дослідження компанії «Фюжин» повідомили, що про політичні новини вони в першу чергу дізнаються із соціальних мереж. Натомість 30% надають перевагу телебаченню, коли хочуть дізнатися про політику.

Навігаційна функція ЗМІ сьогодні не може бути обмежена тільки збором та оприлюдненням достовірної інформації. Важливою є перевірка, аналіз та спростування тих недостовірних інформацій, які аудиторія отримує через інші канали комунікації. Іншими словами, засобам масової інформації варто серйозніше взятися за спростування фейків. Цю потребу підтверджує поява все нових ресурсів факт-чекінгу. Водночас не менш важливою є потреба дати аудиторії інструменти перевірки інформації та навчити ними користуватися самостійно.

Теоретичні підвалини комунікації

Один із елементів комунікації, який виглядає особливо важливим для епохи нових медіа, можна знайти поза суспільними науками – в математичній теорії інформації Клода Шеннона. Фундаментальна теорія була представлена у далекому 1948 році. Американський науковець запропонував модель комунікації, яку сьогодні можна вважати класичною. Передавач закодовує введену інформацію та надсилає її до приймача, який у свою чергу її розкодовує. Посередником передачі закодованої інформації від надавача до приймача є канал, на який можуть впливати зовнішні перешкоди. Якщо поглянути на цю модель із точки зору суспільної комунікації, то передача інформації залежить також від змісту повідомлення.

Ларс Квортруп, розглядаючи модель Шеннона, наводить вдалу метафору про те, що передача інформації є вибором, який робить мовник, та вимушеним вибором, який робить одержувач. Якщо повідомлення надіслане, то одержувач змушений його розкодувати. Вибір полягає лише у способі розкодування. А отже надіслана інформація не обов’язково відповідатиме отриманій, «оскільки кожен вибір призводить до перегляду низки можливостей». Таким чином процес комунікації стає суб’єктивним. Тому джерела перешкод і можливість невластивого розкодування є важливим елементом комунікації.

Різницю між висланим та отриманим повідомленням та потребу точного розкодування в комунікації чи не найкраще ілюструє наука мовної прагматики, яка відокремлює семантичне та прагматичне значення комунікату. Згідно з принципами цієї науки, повідомлення неможливо оцінити лише за допомогою категорій правди та фальшу. В гру входять ще інші аспекти: інтенція мовника, рівень знань одержувача та контекст, в якому відбувається акт комунікації. Проілюструємо це на простому прикладі:  А: «Котра зараз година?» – Б: «Я забув годинник вдома».

Якщо особа А спробує розкодувати цю відповідь буквально, використовуючи лише семантичне значення слів, то не зможе дізнатися, чому ж особа Б не повідомила актуальну годину. Щоб зрозуміти цю розмову, особі А потрібно перебувати в часі та просторі, де передусім існують годинники (контекст акту комунікації), знати про такий пристрій як портативний годинник (рівень знань одержувача) та розуміти, що особа Б вдається до пояснення, чому вона не може повідомити актуальну годину (інтенція мовника).

До питання контролю над інформацією

Спробуємо розібратися, як ці механізми працюють в Мережі. Перш за все, Мережа – це середовище, де комунікація відбувається за посередництвом пристрою (computer-mediated communication). Якщо порівняти спілкування групи осіб в аудиторії та на інтернет-форумі, то у другому випадку комунікація буде відрізнятися тим, що буде опосередкованою (за допомогою комп’ютера, телефону, планшета), асинхронною (між надсиланням та прочитанням повідомлення завжди є певний проміжок часу) та вербальною (спілкування в Мережі найчастіше відбувається за допомогою слів, рідше за допомогою символів). У цьому місці уважний читач, напевно, згадає про Скайп, який дає можливість використовувати у спілкуванні не лише мовні засоби, а й інтонацію, міміку, жести тощо. Втім, навіть метод відеоконференції суттєво відрізняється від безпосереднього спілкування. Передусім, з огляду на різні контексти, в яких перебувають учасники спілкування – пора дня, мовне середовище тощо. Окрім того, камера, екран та гучномовець не здатні закодувати та розкодувати усі невербальні засоби комунікації настільки всебічно, як людські органи чуття безпосередньо.

Голландські вчені Ян Бордевійк та Бен ван Каам розробили типологію механізмів передачі інформації: алокуція, консультація, реєстрація та конверсація. За цими латинізмами схована доволі легка для розуміння схема.

Алокуція – передача інформації від центральної одиниці до широкого спектру локальних одиниць. При цьому рішення про час та зміст передачі залишається в центральної одиниці. За цим принципом працює телебачення та радіо. Консультація – тип передачі інформації, при якому локальна одиниця може визначити тематику та  час трансляції повідомлення. Контроль над джерелом повідомлення та його змістом залишається у центральної одиниці (компакт-диски, флеш-носії). Реєстрація – збір інформації через центральну одиницю від певної кількості локальних одиниць, які є джерелом інформації (телефонне опитування, онлайн-анкетування). Локальні одиниці не завжди можуть бути поінформовані про те, що відбувається реєстрація (наприклад, файли cookies в інтернеті). Конверсація – обмін інформації між двома та більше локальними одиницями, центральна одиниця відсутня. Ключовим елементом у всіх чотирьох типів є механізм контролю за передачею інформації. Лише у випадку алокуції центральна одиниця зберігає цілковитий контроль. Під час консультації та реєстрації такий контроль існує лише частково. А у випадку конверсації контроль взагалі зникає – відбувається вільний обмін інформацією, в якому одиниці в будь-який момент змінюють роль мовника та одержувача. Це є однією з властивостей нових медіа.

Інший голландський вчений Ян ван Дійк, який використав цю типологію в основі своєї праці «Суспільство Мережі. Суспільні аспекти нових медіа», стверджує, що нові медіа все більше переходять від алокуції, що характерна для традиційних ЗМІ, до конверсації, реєстрації та консультації. Це допомагає творити інтегровану мережу нової якості, але водночас створює виклики щодо ефективного її використання.

Соціальні мережі, які тепер займають суттєву частину нашої повсякденної комунікації, поєднують в собі як і міжперсональну, так і масову комунікацію. У стрічці Facebook поряд із новинами інформаційних агентств ми бачимо повідомлення про особисте життя наших друзів. Більше того, навіть новини зі ЗМІ ми можемо дізнаватися за допомогою друзів, які їх поширюють. Або ж навпаки – повідомлення користувача може стати новиною, яку опублікують інформаційні агентства. Складно знайти середовище, де межа між публічним та персональним була би більше розмитою. У такому середовищі повідомлення з алокуції дуже швидко перетворюється в конверсацію або ж навпаки – наприклад, коли дискусія в соцмережах стає джерелом для телевізійного сюжету.  До того ж, кожен користувач у цьому середовищі легко може змінюватися з аудиторії на мовника або ж ретранслятора, який або поширює отримане повідомлення, або вдається до рефлексій пов’язаних із цим повідомленням. При такій мінливості контекстів комунікації доволі легко потрапити на помилкове чи неточне трактування інформації, як і самому дійти до помилкових висновків. Щоб максимально ефективно уникати свідомого чи випадкового дезінформування користувач повинен володіти певними навиками – від таких елементарних, як прочитання інформації в першоджерелі, до більш складних як пошук першоджерела чи, наприклад, ймовірність графічних маніпуляцій, якщо йдеться про зображення.

Вплив технології на сприйняття інформації

Немає точної відповіді на питання, якою мірою та чи взагалі зацікавлена аудиторія у володінні такими компетенціями. Чи хоче звичайний користувач перевіряти отриману інформацію? Наскільки критичним до інформації може він бути? Як би там не було, сучасна аудиторія засобів масової інформації є більше схильною до аналізу, ніж це було раніше. До такої готовності сучасного користувача змушує технологія.

Один із дослідників комунікації Пол Левінсон влучно зауважує, що користування Мережею, спілкування та перегляд сторінок є дією свідомою та цілеспрямованою. Це відрізняє інтернет-користувача від радіослухача, який не має жодного впливу на трансляцію програм. Слухати радіо – це пасивний процес. Натомість перегляд веб-сторінок, переміщення по гіперпосиланнях вимагає рішень та дій. А отже інтернет-користувач слідуєза інформацією, а не пасивно отримує її (холодні та гарячі медіа за МакЛюеном). Це, у свою чергу, збільшує роль аналітичних навиків або ж їх відсутності.

Ван Дійк вважає, що екран як медіум є придатним для всіх чотирьох типів передачі інформації. Труднощі з розрізненням кожного з них виникли з того моменту, коли з’явилася можливість перенести газету на екран – так звані телегазети. З одного боку її можна вважати алокуцією – одностороннім типом передачі інформації. Водночас прочитання такої телегазети є інтерактивним та вимагає певних рішень та дій користувача. Наприклад, переміщення по виданню такої телегазети, введення номеру сторінки, переключення поміж темами.

Маршал МакЛюен стверджував, що з появою електронного способу передачі інформації світ почав переходити в культуру фрагментованого сприйняття світу, де медіа створюють картину світу з окремих шматків інформації. Вичерпним підтвердженням цієї тези є стрічка оновлень в соціальних мережах. У Фейсбуці вона прив’язана до спеціального алгоритму, який вираховує з-поміж інших цікаві для користувача повідомлення. Однак між появою цих повідомлень немає жодної логічної послідовності. Це фрагменти різних історій від різних джерел. Сюжетність як самої стрічки, так і повідомлень у ній, значно нижча, ніж, наприклад, у телевізійного випуску новин або газетного чи журнального номера. Об’ємні історії з логічним викладом подій замінені на короткі фрагменти історій із, в кращому випадку, інформаційним бекграундом. У соціальних мережах порядок денний, сформований редактором-людиною, замінено на порядок денний, сформований алгоритмом із кількома чинниками: близькість джерела повідомлення, свіжість повідомлення та популярність повідомлення.

Фрагментарному сприйняттю інформації на екрані також сприяє перенасичення інформацією. Науковці Університетського коледжу Лондона протягом 5 років досліджували поведінку користувачів інтернет-сторінки Британської бібліотеки та дійшли висновку, що ми перестали читати сторінки в Мережі класичним способом. Більшість користувачів перескакують поглядом по ключових елементах тексту, не затримуються та не повертаються до переглянутого: «Вони читають горизонтально, обмежуються заголовками, анотаціями, просуваючись до переду якомога швидше». Дослідження компанії «Нільсен» також показало, що 79% учасників не читали веб-сторінки, а сканували їх повністю. Тільки 16% прочитують інтернет-сторінки слово за словом.

Тексти на папері мають цілком прямолінійну природу – слово за словом, речення за реченням. Натомість інтернет-сторінка містить в собі багато різноманітної інформації – тексти, гіпертексти, зображення, відео, форми для коментарів тощо. Це все змушує сканувати відразу всю сторінку та зосереджуватися лише на окремих фрагментах. Ознайомлення зі сторінкою крок за кроком вимагає від користувача багато часу та зусиль, яких він не має, адже за мить перейде на нову сторінку з новим масивом інформації.

Фрагментація повідомлень може призводити до втрати контексту та джерела повідомлення, а сканування інформації з екрану може призводити до недостатнього ознайомлення з його суттю або зосередження на помилкових акцентах. Ван Дійк так описує наслідки цифризації медіа: «Занадто довгий контакт з екранами, спокуса перегляду мимоволі, розмивання контексту та оригінальних джерел зображень, показаних на мультимедійних моніторах, що переповнені гетерогенним контентом (наприклад, одночасно з рекламами та інформаціями нейтрального характеру)». В таких умовах важко відмежувати факти від коментарів, алокуцію від конверсації.

Інформаційний шум як природа Мережі

Ще однією ознакою Мережі став надмір інформації. У доповіді Глобального економічного форуму під назвою «Глобальний порядок денний – 2014» перелічено 10 ключових глобальних тенденцій 2014 року. У цьому списку окремим пунктом виділено різке збільшення кількості дезінформації в Інтернеті. Російський журналіст Петр Біргер так прокоментував цю тенденцію: «Масштаби виробництва пліток та їх подальшого поширення через соціальні медіа (передусім через Твіттер) є вже такими, що не працюють навіть професійні (журналістські та експертні) фільтри, що відсіюють достовірну інформацію від неправдивої. Натомість звичайні користувачі, які не володіють професійними навиками роботи з інформацією та необхідним інструментарієм для її аналізу, взагалі перестають відрізняти правду від брехні». Від інформаційного голоду суспільство Мережі переходить до інформаційного перенасичення. Автор концепції «смогу даних» Девід Шенк проілюстрував цю проблему зручною для розвинених суспільств метафорою: «Як надмірна вага прийшла на зміну голоду в контексті проблеми з харчуванням, так перенасичення інформацією прийшло на зміну недостатку інформації в якості нової важливої емоційної, суспільної та політичної проблеми».

Водночас ключовим виглядає не надмір інформації як такий, а її реплікація, тиражування повідомлень без надання їм додаткової вартості. Російський науковець Андрій Мірошниченко дав цьому явищу назву «ехо шуму». На його думку, природа Мережі сама в собі містить схильність до створення інформаційного шуму. Інтернет змінив природу цитувань. Тут виникла можливість копіювати інформацію та публікувати її в новому місці без змін, що фактично тиражує ідентичне повідомлення. І такий потенціал тиражування є необмеженим. Натомість в традиційних медіа це відбувається в формі опрацювання повідомлення, переказу та доповнення інформації новими словами. Через це новинні агрегатори та пошуковики переповнені ідентичними повідомленнями, скопійованими десятки або й сотні разів. Цей контент поширюється без жодної доданої вартості, а тому його існування в такій формі поза оригінальною сторінкою не створює жодного ефекту окрім еха.

У цьому випадку всі видання, які займаються копіюванням повідомлення, створюють ехо шуму (Мірошниченко) та є джерелом перешкод (Шеннон) для передачі інформації від мовника до одержувача. У цьому випадку комунікація відбувається опосередковано, за допомогою пристрою, а отже невербальне та синхронне спілкування неможливе. Якщо інтенцією мовника було створення фейкового повідомлення, то саме через ехо шуму, спричинене тиражуванням повідомлення в різних джерелах, одержувач може не дізнатися про справжній намір мовника та розкодувати повідомлення як правдиву інформацію. Іншими словами, прийняти за чисту монету відверту брехню. Саме тому доволі успішно існують такі ресурси як uareview.com. У цьому ж інформаційному шумі може зародитися викривлення початкового повідомлення, затирання належного контексту, що теж призведе до неточного розкодування інформації.

Іншу цікаву метафору для ефекту еха в комунікації пропонує американський теоретик Ден Ґілмор. Він пояснює явище реплікації інформації на прикладі ехокамери – приміщення зі звуковою ізоляцією, в якому розміщено водночас як джерело звукового сигналу (гучномовець), так і приймач (мікрофон). У такій камері оригінальний сигнал змішується зі своїми копіями, що спричиняє шум. Водночас недоліки голосу в ехокамері стають непомітними. Це фізичне явище добре пасує до пояснення поширення інформації. Користувач переважно не виходить за межі сформованого кола спілкування та списку джерел інформації. Іншими словами, залишається в зоні комфорту. Наприклад читач тільки праворадикальних видань буде погано обізнаний в поглядах, які поширюють видання лівих поглядів. Таким чином, він обмежує себе постійним висвітленням подій з одної точки зору, що зменшує його здатність до всебічного аналізу суті цих подій. Це також ускладнює взаємодію та інтеграцію осіб з різних суспільних груп, оскільки в них перестають існувати точки дотику, натомість появляються точки зіткнення. З перспективи технології такий самий ефект нам пропонує алгоритм Фейсбуку. Обрахувавши наші зацікавлення та соціальні зв’язки, соцмережа пропонує лише ті повідомлення, які є найближчими до наших поглядів. Інша інформація залишається поза нашою увагою. Чи не загрожує це тим, що з нашого інформаційного горизонту зникнуть альтернативні або протилежні погляди на певні питання? Щоразу більше читаємо тих, кого «лайкаємо», з ким погоджуємося. У такому штучному середовищі помилки наших поглядів можуть залишитися непоміченими. Якщо хтось з нашого кола друзів опублікує цікаву для нас інформацію, в якій буде незначна або ж суттєва неточність, то ми її сприймемо з цілковитою довірою або, у кращому випадку, з незначним скепсисом. Натомість у середовищі з широким спектром поглядів та джерел залишається схильність до здорового скептицизму та перевірки інформації.

З іншого боку, ми не можемо цілковито покладатися на алгоритми Фейсбуку чи інші автоматичні фільтри при формуванні інформаційного порядку денного. Їх неоднозначність яскраво продемонстрував експеримент журналіста «Вайрд» Метью Хонана. Протягом 48 годин він натискав кнопку «Подобається» на всіх без винятку повідомленнях, які появлялися в його стрічці. По закінченню експерименту в його стрічці залишилися лише рекламні оголошення, оплачені різними брендами: «Натискавши «Подобається» під кожним повідомленням я перетворив Фейсбук у місце, де не залишилося нічого, що я люблю».

Дати вудку замість риби

Інформаційний шум, зміна чи викривлення контексту, розмивання намірів авторів повідомлення, обмеженість автоматизованих фільтрів – це виклики, з якими в інформаційному суспільстві, доводиться справлятися не лише професійним чи експертним середовищам. Щоденно із наслідками цього стикаються звичайні користувачі та споживачі інформації. Те, що аудиторія стала активною, означає не лише її участь в створенні інформації, а й також її участь в навігації серед потоків інформації. А для цього користувачеві необхідно володіти новими навиками та інструментами, спроможними виконувати такі завдання швидко і надійно.

Умберто Еко ще у 1996 році бачив у медійних змінах також зміну культур поміж тими, хто володіє відповідними навиками та тими, у кого вони не вироблені. «У найближчому майбутньому наші суспільства будуть (а може і вже є) поділені на два класи: тих, котрі дивляться тільки телебачення, тобто, отримують вже готові картинки та погляди на світ, без можливості критичне сприйняття отриманої інформації, та на тих, котрі дивляться на екран комп’ютера, а отже спроможних вибрати та опрацювати інформацію. Таким чином починається поділ культур, який вже трапився в часи Клода Фролло, поміж спроможними прочитати рукописи, тобто, здатними до рефлексій на релігійні, філософські та наукові теми, а також тими, хто вихований на основі кількох зображень в церкві, вибраних та посортованих її творцями».

Розвиток цих навиків, як і створення інструментів, не може бути процесом миттєвим та універсальним. Комплексна природа Мережі не дозволяє знайти адекватні відповіді на всі виклики сучасного інформаційного простору. Хоча деякі спроби автоматизувати процес аналізу інформації різні інституції роблять. Перш за все, науковці шукають універсального та автоматизованого способу виявлення недостовірних повідомлень в Мережі. У світі існує водночас декілька спроб «осідлати» масиви «Великих Даних» та створити сервіс, який спроможний виловлювати та інформувати нас про те, що сьогодні прийнято називати «фейками». До таких проектів можна віднести Pheme, SocialSensor, Reveal, Emergent та інші. Водночас більшого ефекту в довготерміновій перспективі можна добитися, якщо дати користувачеві не «рибу», а «вудку» та навчити нею користуватися. Йдеться про медіа грамотність – розвиток аналітичних навиків при споживанні медіа. Передбачити усі можливі способи дезінформування в Мережі навряд чи можливо. Ще менш можливим на сьогодні є автоматизація цього процесу. Гугл спромігся створити більш чи менш ефективний пошук серед мільйонів сторінок. Однак навіть цей інтернет-гігант не спроможний нам підтвердити, чи є достовірною знайдена нами інформація. Можна побажати сили та наснаги тому, хто наважиться взяти на себе відповідальність визначати за користувача, яка інформація в його фейсбук-стрічці є достовірною, а яка ні. Натомість не так складно пояснити цьому користувачеві, наскільки достовірним може бути окремо взяте повідомлення та як можна це перевірити.

Коли мова йде про навики, то йдеться не стільки про вміння увімкнути комп’ютер чи запустити браузер, скільки про ефективний пошук за ключовими словами в Гуглі, перевірку першоджерела інформації, пошук підтвердження або спростування на інших ресурсах, скептичне ставлення до анонімних або неаргументованих повідомлень, ознайомлення із «цифровим слідом» користувача, який опублікував повідомлення, перевірка наявності монтажу чи плагіату тощо. Для кожної з цих дій потрібно лише кілька хвилин, однак вони позбавляють користувача значної кількості інформаційного шуму. А оскільки аудиторія здатна миттєво перетворитися у мовника, то це також звужує потенційний простір для тиражування такого шуму. Якщо соціальні мережі стали гігантським ресурсом з поширення дезінформації, то цей же ресурс може і верифікувати інформацію. Залишилося пояснити користувачам основні принципи верифікації.

Пол Левінсон у своїй праці «М’яке лезо» порівнює це з книгарнею, до якої ми заходимо і бачимо перед собою таку кількість книжок, що не можемо ознайомитися навіть зі всіма назвами. Спершу це викликає труднощі, однак згодом ми з цим справляємося: «Від дитинства ми засвоюємо мистецтво навігації по книгарнях та бібліотеках, а в дорослому віці вже володіємо ним. Іншими словами, надмір насправді є недобором. Це означає, що ми не маємо під рукою відповідних структур, що полегшують пошук». Проблема надміру інформації є наслідком недобору навиків. Потреба структур, які полегшують цю навігацію якраз і є викликом для сучасного інформаційного суспільства.

 

Текст підготовлено на основі власної магістерської роботи на тему «Перевірка користувацького контенту в Мережі: послідовність дій та аналіз інструментів» (Вроцлавський університет, 2014).

Comments are closed.