Ні для кого не секрет, що становище України на міжнародній карті доволі печальне. За 20 років української незалежності образ держави у світі так і не зміг вийти на якісно позитивний рівень. Аналізуючи умови українського фіаско, неважко вказати об’єктивні причини: від реального економічного занепаду до цирку, що носить назву «українська влада». Проте є ряд чинників, які не залежать від України як держави, проте прямо пов’язані з деякими українцями. Журналісти, політологи, політики, соціологи, які свідомо чи несвідомо працюють всупереч українським інтересам. Їхній аргумент – «правда». Повідомляючи, що Україна – шовіністична держава, а її  захід – неонацистський, називаючи історію України, що переоцінює радянське трактування УПА, Мазепи і УНР, бандерівською або помаранчевою, ці люди не розповідають правду, а використовують елементи правди для маніпуляцій.  Та їхній глядач/читач цього не знає, як не знає того, як підбирають експертів, чи на яких умовах співпрацюють. Медіаграмотність російського, як і українського споживача медіаінформації нині, на жаль, невисока. Вони не завжди здогадуються, що ані правдою, ані справедливістю тут часто й не пахне. Антиукраїнським за настроями ми можемо назвати у цьому контексті російське видання «Правда.Ру», яке визнає лише ту Україну, яка підпорядкована Росії.

Володимир Скачко (головний редактор «Киевского телеграфа») та Володимир Корнілов (директор Української філії Інституту країн СНД) – громадяни України та активні експерти цього видання. Вони – прихильники федеративного поділу України, вважають, що в Україні пригнічують права російськомовного населення, а Галичину презентують лише в негативному світлі. Тому цікаво було поставити їм кілька запитань, аби з’ясувати, як і з якою метою вони співпрацюють із російськими виданнями, зокрема «Правдою.Ру», як розглядають українські міжнародні вектори та яку стратегію розвитку виділяють для України.

– Перш за все, хотілося б почути вашу думку про сучасний імідж України та її місце на нинішній геополітичній карті світу. Яку оцінку ви могли б дати українсько-російським та українсько-європейським стосункам?

Володимир Корнілов: Якщо ви маєте на увазі міжнародний імідж України, то він дуже негативний. Я завжди дивуюся, навіщо у нас щорічно виділяють засоби на поліпшення іміджу. Адже скільки його не покращуй, варто нашим депутатам знову побитися в парламенті, запустити там димову шашку чи зламати мікрофон спікера – і ми знову стаємо посміховиськом для світу. А саме ці кадри, а не красу Криму і Карпат, із задоволенням смакують зарубіжні новини. Україна і на Заході, і останнім часом на Сході має погану репутацію як нестабільна, непрогнозована держава, з якою марно про щось домовлятися навіть на середньотермінову перспективу, не кажучи вже про довготермінову.

Обидва вектори, які Ви згадуєте, зараз в плачевному стані. Зовнішньополітична стратегія Януковича зводилася до спроби відродити багатовекторну політику Кучми. Тому спроба знову сісти на два стільці одночасно продовжується. Однак МЗС Грищенка проґавив той факт, що за останні кілька років світ помітно змінився, стільці поступово розсуваються і з одного, і з іншого боків, а сідниць, розумієте, не вистачає, щоб всістися на двох стільцях одночасно. Звідси і маса нереалізованих можливостей минулого року. Звідси – невдоволення і Брюсселя, і Москви. Звідси – повний застій на обох цих напрямках.

Володимир Скачко: Сучасний імідж України як такий практично відсутній, оскільки сама Україна – не в мейнстримі світового життя. З будь-якого погляду. Було якесь штучно створене «просвітлення», коли у 2004 році на українській землі реалізувався державний переворот під виглядом боротьби за демократію помаранчевого кольору. Але потім ті шакали, які таким способом дерлися до влади, зображаючи з себе «вождів», «месій», «польових командирів» і гарцюючи на сподіваннях українців, зрадили й ідеали, під якими вони дерлося до корита, і людей, які їм довіряли, і один одного. І тепер Україна – це сіре, забуте, безглузде держутворення на сході Європи, що робити з яким, не знає ніхто. І все тому, що в спадок від СРСР іміджу незалежної України дісталося атомне відлуння і порох Чорнобильської АЕС. А потім імідж створювали ноги  Андрія Шевченка, потім «іміджмейкували» кулаки братів Кличків і руки заробітчан, які закривають собою всі будівельні майданчики Росії і Заходу. І геніталії проституток, які досі заповнюють всі борделі і великі об’їзні дороги світу. Ото ж працюють всі органи, окрім голови. А без участі голови який імідж? От і потрібно вмикати голову…

– Яка роль журналіста у формуванні іміджу чужої і своєї країни? Пане Володимире, чи ставите Ви перед собою певну мету, коли видаєте свою газету та коментуєте статті на «Правде.Ру»?

В.С. Роль журналіста, на жаль, невелика у створенні іміджу своєї країни. Хіба що він працює власкором чи фрілансером на зарубіжні ЗМІ. У цьому випадку від нього залежить те, що він передає. Якщо він об’єктивний, то це одна справа. Якщо він служить якійсь політичній силі всередині України чи за її межами, то це інше. Ось «помаранчеві» грантоїдні інформшлюшки часів «помаранчевої» ж революції створили Україні імідж країни, яка буде щаслива і демократична тільки з Ющенком і Тимошенко. І що? Як хотіли, так і вийшло. Створили симулякр, він і девальвував розуміння України. А «біло-сині» януковичі тільки добивають сприйняття України. У «Правде.Ру» я коментую, бо хочу казати правду. В Україні це нікому не потрібно. А видаючи газету «Київський телеграф», я намагаюся бути чесним і, на жаль, відстояти свої політичні погляди. Як громадянина своєї країни. Нехай і словами інших авторів. Газета ж померла, вона залишилася лише в Інтернеті. До того ж, у мене є своя редакційна політика, яку я повинен підтримувати. І, звісно ж, я зроблю все, що в моїх скромних журналістських можливостях, щоб ніколи не піднялися «помаранчеві» і «біло-сердечні». А потім за ними в небуття попрямували і «біло-сині». Вони всі повинні зникнути з арени України. І мені, ясна річ, дуже прикро, що довелося підтримувати «біло-синіх» у боротьбі з «кольоровим майданом». Тільки «регіонали» і Янукович могли закопати Ющенка і Тимошенко, тому я і підтримував Партію регіонів. Але я робив, роблю і буду це робити свідомо. Нечисть прибирають почергово, якщо немає можливості прибрати всю, скопом. Це відобразилося на моїй журналістській діяльності негативно. Я це визнаю.

Як ви вважаєте, чи має право закордонне видання, яке не має власних кореспондентів у країні, писати матеріали, які дискредитують її, беручи факти із інших ЗМІ? І яку роль відводять вам на сторінках «Правди.Ру» як експертам: для підтвердження думки журналіста в матеріалі чи все ж для витворення повноти картини?

В.К. Я даю коментарі всім, хто у мене просить. Як будуть використовувати моє інтерв’ю,  мені не відомо. Я завжди висловлюю свою думку і не пам’ятаю, щоб якийсь журналіст просив мене висловлюватися в тому ж дусі, що й він. Щодо думки зарубіжного видання, то Ви знаєте, українські ЗМІ в цьому сенсі набагато більше відстають від російських. На жаль, міжнародна аналітика в українській журналістиці практично мертва. Майже всі ЗМІ використовують стрічки новин. До того ж часто російські, навіть не намагаючись заглянути в іншомовні джерела. Так що не нам розмірковувати про якість зарубіжних ЗМІ – хоч би свої підтягнути до їх рівня.

В.С. В епоху Інтернету всі можуть робити все. На початку 90-х років минулого століття в Україні акредитувалися представники, якщо я не помиляюсь, 118 світових ЗМІ, оскільки був великий інтерес до України і до її ролі в розпаді СРСР. І до надій, які подавала Україна і які плекали найновіші громадяни нової країни. А тепер якщо назбирається в країні півтора десятка акредитованих, то це добре. Інтерес до України впав. Вона нікому не цікава. Її тихо добивають, а вона супротивиться і тому ще більше мучиться. А в «Правде.Ру» мене просто запитують по телефону, а я відповідаю. Запитують ж, напевно, тому, що знають, ЩО я відповім, а, отже, підтримаю ту чи іншу думку автора «Правди». Але мене це влаштовує, оскільки, повторюю, в Україні у мене практично ніхто нічого не запитує. Мені, правда, і не потрібно, щоб мене хтось із українських ЗМІ про будь-що запитував, я ставлюся до них дуже негативно і не пруся на будь-яке укр.-ТБ на бидло-шоу чи в коментатори. Але якщо кличуть, іду й коментую. Наприклад, на радіо «Ера-ФМ». Мої «коменти» в Україні і в Росії не відрізняються. А «Правде.Ру» потрібна об’єктивна картина того, що відбувається в Україні. Але подають її вони під своїм кутом зору, зрозуміло. Важко в Росії чи будь-де в будь-якій країні світу поважати те, що сьогодні робиться в Україні.

– Ви активно критикуєте націоналістично налаштований захід України. На Вашу думку, Галичина негативно впливає на імідж нашої держави?

В.К. Будь-який  регіон, який обирає до своїх місцевих органів влади неонацистів, негативно впливає на імідж своєї держави. Коли Карінтія голосувала за ультраправу Партію свободи Хайдера, в Європі осуджували, як Ви розумієте, не окремо Карінтію, а всю Швейцарію. Але ж Хайдер і австрійські праворадикали значно цивілізованіші за соціал-націоналістів із галицької «Свободи».

В.С. Не так однозначно Галичина негативно впливає на ситуацію в Україні, як може здатися. Там населення можна чітко розділити на «просто народ», простих галичан, які виживають так само, як і українці інших регіонів. І озвірілих і озлоблених за власні невдачі і тотальну нікчемність «професійних патріотів», які не так люблять країну, як хочуть за показову любов до неї отримувати гроші, преференції, премії і звання. Насправді, якщо ці патріоти, добравшись до влади, люблять свою країну, «українську Україну», то вони могли хоч щось зробити для своїх земляків в Галичині. Передусім, для них. А вони тільки кричать і бюджети дерибанять, як і ті «донецькі бандюки», якими вони величають, наприклад, «регіоналів». Окрім того, вони виступають як ландскнехти-завойовники-окупанти нестабільності, інфільтруючись у владні і культурологічні структури в Києві і там нав’язуючи безглузді стандарти «галичанської українізації». Це дратує інших і не сприяє єднанню країни. Не можна щось запроваджувати за рахунок  інших. Це однозначно викликає спротив тих, кого ображають. В Україні це росіяни і російськомовні. Плюс фашизація Галичини негативно впливає на міжнародний імідж України. У світі досі не всі гордяться тим, що лизали чоботи Адольфу Гітлеру, за чужі гроші вбивали тисячі своїх співвітчизників, а потім ховалися від страху і випорожнялися під себе в схованках, дихаючи цим «повітрям свободи».

–  «Правда.Ру» постійно висвітлює «злочини» Західної України, яка вшановує «нацистських поплічників». Чи має моральне право журналіст втручатися в історію іншої держави? Наприклад, чи можуть польські журналісти писати, що у Франції вшановують постать Наполеона?

В.К. Ви ж самі розставляєте акценти щодо нацистських спільників. Що означає «неугодних Росії»?! Так вони ж і неугодні левовій частці населення України! Згідно з соцопитуваннями тих, хто виступає проти героїзації Бандери, в Україні значно більше за тих, хто вважає його героєм. До чого ж тут Росія?! А що, в Україні вже заборонено писати про Сталіна? А що, в Україні не можна писати про Наполеона у зв’язку з 200-річним ювілеєм Бородіна? Чи Ви думаєте, в Польщі мало пишуть і доброго, і поганого про Наполеона?!

В.С. Про це я вже сказав вище: фашизму і його послідовникам немає місця в Україні. До того ж, я впевнений, що поляки мають право зневажати галичан і дорікати їм за надмірне захоплення фашизмом і підлабузництво перед вбивцями, які служили Гітлеру. Останні – галичани – в основному були прислугою поляків, оскільки нічого путнього самі не могли зробити: ні вивчитися, ні отримати життєвий статус і т.д.. А потім, коли виникла така нагода, почали компенсувати попередні приниження і перетворилися у вбивць мирних поляків, жінок, старих і дітей. Окрім того, галичани, які налинули із сіл, не просто нагло відібрали польську власність, але ще й занедбали її. Львів то й досі подібний на помийну яму без води, газу, каналізації і т.д. А минуло вже ж 20 років незалежності. А на вулицях Львова і в його під’їздах можна знайти ще «совєцьке» сміття.

– Пане Володимире,  в одному з номерів січня Ви заявили, що «историческая наука на Украине стала заложницей политической конъюнктуры», і ствердили, що «национализм – последнее прибежище подлеца, а история превратилась в продажную девку такого национализма-украинизма». Яку історію Ви називаєте в такому випадку правдивою? Назвіть вартих уваги дослідників, джерела. Які «викривлення», на Вашу думку, найбезглуздіші?

В.С. Ту історію, яка не робить з українського народу жертву всіх народів, які оточують українців. Українці ж – співучасники створення усіх імперій, в які частинами входила Україна. Просто в Росії українці були більш успішними: рівноправними і подарували їй навіть ідею імперії (Феофан Прокопович – Петрові І), а потім створювали зовнішню політику (канцлер князь Олександр Безбородько), конституцію (князь Віктор Кочубей), непереможну армію (Іван Паскевич, граф Єриванський і князь «світліший» Варшавський) і т.д.. Хоча і в Австро-Угорщині імператори називали успішних галичан «мої тірольці». Однак галичани не змогли пробитися розумом. Але не росіяни в цьому винні. Якщо не має розуму, то його, вони так думають, можна компенсувати показним патріотизмом. Це не так. Але сучасна історія тому й заручниця таких ось горе-патріотів, що вона робить їх жертвами і розвиває комплекс історичної неповноцінності. Я проти цього. Як професійний історик за першим фахом.

– Ви активно виступаєте за Україну як федеративну державу. Як, на вашу думку, це можна здійснити? Чи суттєво змінить федералізація України проблему так званого «поділу України» по Дніпру?

В.С. Федерація примирила би українців в різних регіонах і не дозволяла б одним диктувати свою волю іншим. І ніякого розподілу по Дніпру  немає. Оскільки і там, і там українці в такій дірі, що різниця стерлася. Федерація ж – це справжній екзамен для країни. Для неї знадобиться політична воля так званої еліти, владного класу. І якщо Україні, наприклад, на референдумі, запропонують федеративний варіант державно-адміністративного перевлаштування, а люди виступлять проти, то це і підтвердить життєздатність України як держави. Або якщо згодяться, але залишаться разом, то буде такий самий ефект. Якщо ж це призведе до розпаду країни, то значить, вона нікому не потрібна. І нема чого мучити людей вигаданою єдністю і «зшиванням». Я, наприклад, впевнений, що цілісна Україна існує всупереч бажанням різних українців, а не завдяки їх колективним зусиллям. Але мене можна переконати в протилежному, і я з радістю визнаю, що неправий. Не розпочну любити галичан чи  жлобів із будь-якого іншого регіону, але визнаю їх право жити в федеративній Україні.

В.К. Я виступаю за федеративний устрій України з 1989 року, тобто з того часу, коли ще не було незалежної України. І звісно ж, не збираюся відступати від своїх поглядів. Федерація – не панацея, не гарантія спасіння цієї держави. Але я знаю, що вона майже точно не витримає унітаризму і багатомовної державної політики.

– Чим закінчиться для України газовий конфлікт із Росією і чи може мати він завершення без капітуляції економіки України, а згодом і політики?

В.С. Газовий конфлікт завершиться перемогою України лише в тому випадку, якщо вона зможе обходитися без російського газу. Це ж елементарно, Ватсоне. Це може відбутися у трьох випадках. По-перше, якщо Україна знайде свій газ, і його вистачить на її потреби – населенню і економіці. По-друге, якщо знайде чужий і унеї вистачитьт грошей на нього. По-третє, якщо вдасться приборкати бурхливе, понад всі розумні межі використання газу і будуть впроваджені енергозберігаючі технології, для чого потрібно буде максимально знизити вплив олігархів на торгівлю своїм, українським і чужим газом (за реекспортом). Є і четвертий варіант: якщо Україна помре, так і не вирішивши проблему газу. Але це трагічний варіант, максимально запасний, зовсім теоретичний. Найреальніший ж вихід – це саме капітуляція. Так, у всякому випадку, все має вигляд сьогодні. Україна віддає під якимось прийнятним приводом «трубу» Росії, розумно виторгувавши собі максимальні доходи від цього справедливого кроку. Он Лукашенко в Білорусії завдяки такому кульбіту зберіг свою владу. Можна також увійти в Митний союз і там спробувати втекти від боргового газового зашморгу. Одним словом, варіантів багато, розуму у владного класу і олігархату, які жирують на газі, мало. Як завжди, перемагає хохлівська заздрість. Навіть не в українців.

В.К. А що Ви сьогодні називаєте «конфліктом»? Здається, газовий вентиль не перекритий, Україна справно розраховується за перероблений газ, нема і натяку на повторення проблем початку 2009 року. У чому конфлікт? У тому, що Україна хоче чергову знижку на газ, а Росія цього не хоче? Ну то де Ви у світі бачили ситуацію, за якої покупець не хотів би знижки, а продавець поривався продати свій товар якнайдешевше, не отримуючи взаміну ніякої вигоди? Йдуть переговори. Росія запропонувала цілий ряд варіантів зниження ціни, на вибір. Слово за Україною!

– Чи можна говорити про феномен Януковича на сторінках російської преси, тобто про поліпшення іміджу України у 2010-му – на початку 2011 року та про втрату цього статусу сьогодні?

В.К. Ставлення росіян до України як держави покращилося одразу ж після відходу Ющенка, якого в Росії вважали і вважають русофобом. І з того часу особливо й не змінювалося.

В.С. Я думаю, ніякого позитивного іміджу у Януковича в Росії  вже немає. Був маленький, як хвіст у горобця, на початку 2010 року. Але зараз він у нього такий самий, як і в Україні: зрадник своїх виборців, обіцянки яким він і не збирається виконувати. Особливо щодо російської мови і щодо приборкання галицького – тупого і агресивного – варіанту українізації і фашизації історії і культури. Тому Янукович огидний в Росії вже не лише Володимиру Путіну, але й нормальним звичайним росіянам. Навіть зі слабким політичним зором і романтичними надіями. Якщо це феномен, то тоді Янукович – український де Голль. А це навіть не смішно…

– Як політологи Ви погоджуєтесь, що  «Правда.Ру» об’єктивно висвітлює українські події?

В.С. Ні, звісно. «Правда.Ру» намагається це робити, але все одно це акцентоване на російські запити ЗМІ, у якого русофільський стиль. Воно відстоює позиції Росії, висвітлюючи українські події.

В.К. Проте значно об’єктивніше, ніж 5-й канал чи УНІАН висвітлюють російські події. З тими, по-моєму, ніхто не зрівняється!

– Про які шляхи поліпшення образу України на сторінках російських видань можна нині говорити?

В.С. Немає таких шляхів. Україна повинна стати нормальною країною. А таких передумов у неї немає. Чомусь…

В.К. Та що менше дурниць буде робити Україна, то менше її будуть паплюжити політики, то кращим її імідж буде не лише в російських, а й в інших зарубіжних ЗМІ.

Розмову модерувала Алла Садовник

Публікація написана в рамках проекту “Майстерні громадської критики”
Финансова підтримка проекту: Фонд розвитку українських ЗМІ, Посольства США в Україні

Comments are closed.