Пропаганда – це переконування, яке корисне для того, хто переконує, але далеко не завжди відповідає інтересам тих, кого переконують.

Роджер Браун, психолог

Коли йдеться про пропаганду, не можна не погодитись з твердженням, що «на пропаганду має бути накладене табу», з огляду на вразливість і незахищеність людської психіки, яка не розрахована на такий маніпулятивний тиск, та відчуття тотальної містифікації, коли нікому й нічому не можна вірити. Однак, незважаючи на падіння тоталітарних режимів – які кожен по-своєму вдосконалювали цей метод впливу – їхні ідеї та пропагандистські кліше, здається, продовжують жити своїм життям.

Скажімо, радянська пропаганда – поняття, яке б за логікою мало залишитись в історії Радянського Союзу. Однак, як доводиться бачити, незважаючи на понад двадцять років від часу «смерті» останнього, вона все ще живе, і щонайгірше – не лише в головах тих небагатьох, що мріють повернути у майбутнє совок з його «світлим минулим», а й тих, хто за тією ж логікою мав би не ходити дорогами, второваними саме радянською пропагандою.

Проте якраз це, як видається, послідовно робить протоєрей Олексій Добош у трьох частинах своєї статті «Діяльність митрополита Андрія Шептицького та керованої ним Української Греко-Католицької Церкви у 1939-1944 рр.», яку публікує сайт «Релігія в Україні».

 Класика жанру

Читач, який хоча б трохи ознайомлений з прийомами пропаганди і радянської пропаганди зокрема та перебігом дискусії щодо особи митрополита Андрея Шептицького, вже з перших рядків буде в легкому шоці, оскільки автор матеріалу (який, до речі, можна знайти у рубриці «Історія»), як виглядає, своє дослідження писав десь на маргінесі цієї дискусії, проте, здається, з добрим знанням того, як за допомогою механізмів пропаганди досягти бажаного ефекту.

Загалом матеріал можна назвати «класикою жанру» тоталітарної пропаганди ХХ ст., а часто вживані мовні словосполучення – класичними штампами пропаганди радянської. Щодо останнього, то складається враження, що «позичені» не лише гасла, а й авторський стиль головного апологета радянської пропаганди – Ярослава Галана.

Найбільш розповсюджені механізми пропаганди дослідили ще 1937 р., коли у Бостоні (США) створили Інститут аналізу пропаганди. У найвідомішій публікацій Інституту – книзі «Мистецтво пропаганди» – йдеться про: «обзивання»; «словесну позолоту»; перемикання уваги; свідчення авторитетних людей; шулерство, підтасовування фактів; узагальнення – усі розумні люди так думають, роби, як усі, та ін.

Обзивання (формування образу ворога), тобто інтенсивне вживання негативних епітетів та метафор, наліплювання словесних ярличків – механізм найпоширеніший не лише в світовій пропагандистській практиці, а й у вже згаданому матеріалі. Католиків автор називає не інакше як уніатами, а православних, яких за цією логікою мав би називати дезунітами (ті, хто не приєдналися до унії), показує жертвами «уніатського місіонерства». Лист Шептицького називає «опусом», а самого митрополита, знаного у всьому світі за іменем Андрей, не інакше як Андрієм. Діяльність глави УГКЦ автор вважає «насадженням унії на всій території СРСР», а про священиків УГКЦ пише, як про стихійне лихо: «посланці митрополита Шептицького в значній кількості наводнили всю Україну».

Особливо «цікавими» є нічим не підтверджені судження автора про емоційний стан Шептицького:

 «А поки що, оправившись від шоку катастрофи своїх ілюзій, митрополит Андрій, передбачаючи майбутню відплату, гарячково шукав вихід»;

 «Не особливо засмучуючись цим, владика дальше продовжував проробляти у своїй епістолярній творчості різні аспекти процесу придбання православних для Апостольського Престолу»;

 «Одержавши відповідь із Риму, митрополит був в значній мірі розчарований — він не міг зрозуміти причину мовчання Риму з приводу своїх захоплюючих унійних планів»;

 «…одержавши листа, він кілька днів перебував в стані повної прострації, не бувши в силах навіть пояснити непередбачену реакцію Риму на свої райдужні мрії».

 Образ Шептицького, який прагне сформувати автор у своїх читачів, дуже схожий до того, який роками формувала радянська влада – образ «ворога народу», «німецького колабораніста», який переймається тільки власними уніатсько-загарбницькими ідеями, плекаючи «нереальну» мрію про незалежність України. Здається, однобокість і упередженість не дає авторові побачити діяльність митрополита і його послання в широкому історичному контексті, тому він вибирає лише потрібні йому факти, вдаючись до емоцій і використовуючи образну символіку, застосовує повторення стереотипних фраз, критику всього «уніатського».

Щобільше, частота застосування такого механізму пропаганди, як підтасовування фактів і підміна понять, зашкалює не лише з погляду історичної достовірності, що побачить не лише історик, а й уважний читач, а й з погляду логіки. Скажімо, автор пише про початок воєнних дій 1939 року, що Шептицький «не наважився публічно висловити своє відношення до нового режиму» і «весь цей час митрополит Андрій безвиїзно перебував у Львові, зачинившись у своїй резиденції і не наважуючись публічно висловити своє відношення до того, що діялось», а згодом – про «лист до кардинала Тіссерана від 26 грудня 1939 р.», де «він дає оцінку перших місяців радянської окупації».

 Чи, наприклад, автор твердить:

«Крім патетичного піднесення всіх закликів греко-католицького єпископату про рівноправне об’єднання православних з уніатами, ця програма, мабуть, найбільш глибоко розкриває страшну суть благ, які готувалися православним: ні слова про будь-які духовні категорії, тільки підкорення Риму шляхом випробуваних єзуїтських способів».

А згодом сам собі суперечить, цитуючи слова Андрея Шептицького:

«До всього доброго, що є у Православ’ї, добавлені помилки, які є дійсним і великим нещастям східних людей, і які необхідно ненавидіти… Такими помилками є лжевчення православних богословів, котрі до правдивої віри семи Вселенських Соборів примішали справжні єресі і видають їх за правди віри».

Автор не раз і не два висуває як достовірні судження, яким не дає жодного аргументованого підтвердження, до того ж, відверто висміює факт переслідування та заслання, яких зазнав глава УГКЦ: «Титул мученика і «царського в’язня» митрополит вже мав з часів Першої світової війни, тепер намірявся стати жертвою радянської окупації. Правда, радянська влада його не зачепила, але саме прохання, не дивлячись на дуту штучність, зіграє свою роль через півроку».

Описуючи створення і діяльність дивізії СС «Галичина», вказуючи на протиріччя серед істориків, протоєрей Добош стверджує: «Правдивим залишається те, що уніатські священики приймали найактивнішу участь у вербувальній роботі». Проте не вказує жодного документального джерела, на основі якого з’явилися такі висновки. Таких прикладів можна навести чимало, але що особливо яскраво ілюструє очевидну пропагандивність статті, то це вперте ігнорування і применшення тих фактів, які показують Шептицького у не тому ракурсі, який потрібен авторові.

 Селекція vs історія

 Діяльність митрополита Андрея Шептицького багато років дійсно викликала жваві дискусії, однак за останні десятиріччя, завдяки тому, що було оприлюднено чимало таємних документів і опубліковано свідчення очевидців того часу, дискусії перемістилися в зовсім іншу площину, чимало суперечливих моментів з’ясували, про що йдеться, до речі, у інших матеріалах на цьому ж сайті.

Однак, виглядає, що про це не зовсім вигідно говорити, вигідніше промовчати. До прикладу, те, що митрополит був меценатом у згаданій статті знайдемо одним реченням, а те, що «керована ним УГКЦ» допомагала потребуючим, не маючи прозелітської користі, автор замовчує, напевно тому, що це руйнує його думку про плани Шептицького про тотальне окатоличення всіх і вся. Як і факти свідчень очевидців про чималі зусилля митрополита в порятунку євреїв, який ризикував життям своїм і священиків УГКЦ, і які заперечують правдивість «клейма» колабораціоніста. Дуже дивно, що автор статті не взяв до уваги розповідей врятованих від жаху голокосту осіб, скажімо, рабина Кахане, який пише про Андрея Шептицького як рятівника євреїв у своєму «Щоденнику».

Однак протоєрей Добош вважає заслугу митрополита у порятунку євреїв перебільшеною: «Але навіть із такої малої долі його особистої участі сьогоднішні уніатські історики створюють образ владики — рятівника євреїв».

Зважаючи на інші відомі факти, які, зауважмо, не треба шукати в архіві, до прикладу, що визнати Шептицького Праведником Світу (такими, до речі, вже визнано осіб, які безпосередньо виконували вказівки митрополита – ігуменю монастиря студиток, св. Йосифу, і брата митрополита – Климентія) просять єврейські дослідники та організації і відомі політики, а у Ватикані триває беатифікаційний процес Андрея Шептицького, до якого долучають докази дива оздоровлення, що сталося за посередництва молитов до митрополита, таке твердження виглядає не просто ігноруванням їх, а замовчуванням. Звісно, для підсилення ефекту пропаганди вигідно не тільки емоційно маніпулювати фактами, а й часом замовчувати ті, які не вдається подати з «правильного погляду». Цей різновид комунікативної технології – селективний відбір і контроль інформації на користь певного погляду – зводиться до нагнітання емоцій, розумового спрощення і багаторазового повтору. Що вміло і послідовно робить автор, позаяк покликається лише на ті архівні документи, які ілюструють його твердження.

Мультипропаганда

Щоб підсилити свої аргументи щодо Шептицького, автор згадує ще одного «нацистського колаборанта» – Папу Пія XІІ, але цим ще раз доводить, що його «дослідження» є класичним прикладом пропаганди, позаяк твердження, що цей Папа  «не осудив ні одного воєнного акту фашистів» і те, що «Папа Пій XІ перед самою смертю збирався виступити із засудженням фашизму, а Пій XІІ відмовчувався», теж не є точним. У виданих Актах Ватикану від 16 жовтня 1943 року йдеться: коли почалися репресії проти євреїв, Папа відразу ж звернувся до німецького посла Ернста фон Вайцзекера і доручив кардиналові Мальйоне видати офіційний протест. Проте Вайцзеккер передав до Берліну, що Папа жодної заяви не зробив. Завдяки цій телеграмі від 28 жовтня 1943 року і народився горезвісний міф про «мовчання» Папи. Інший протест, зачитаний в церквах, став причиною посилення репресій щодо євреїв, і згодом Папа писав до кардиналів, що треба обдумувати публічні звернення, щоб не зробити становище нещасних ще нестерпнішим. Також офіційний документ, що виражає позицію Святого Престолу, опублікував (а не тільки збирався, як твердить автор) попередник Пія XII – 1937 року Папа Пій XI видав енцикліку «Mit Brennender Sorge» («З якнайглибшою тривогою»), що засуджувала нацизм і расизм, до того ж, вона була написана не латиною, як завжди, а німецькою мовою.

До всього, важко сперечатися з тим, що людина, яка співчуває нацистам і навіть співпрацює з ними (як закидають Пію XII і Шептицькому), не буде допомагати тим, кого нацисти ненавиділи найбільше – євреям. Після закінчення Другої Світової війни єврейські союзи і такі відомі єврейські лідери, дипломати та митці, як Наум Гольдман, Голда Мейєр, Йосиф Ліхтен, Еміліо Лапіде, Ісраель Золлер (равин, який охрестився і взяв імя Євгеній – на честь Папи Пія ХІІ) висловили Папі Пію XII глибоку вдячність. Альберт Ейнштейн згадує жахи нацизму в Німеччині так: «Лише Церква твердо перегороджувала дорогу спробам Гітлера знищити істину».

Ці деякі факти, джерела яких відомі не лише науковцям, а й користувачам Інтернету, спонукають до питання: чи може дозволити собі дослідник займатися шулерством і так «перемикати увагу» читача?

Усе ті ж вороги народу…

Далі з’ясовуємо, що претензії протоєрей має не лише до Пія XII, Шептицького і «керованої ним УГКЦ», а й до св. Йосафата Кунцевича, вбитого борцями проти унії ще у XVI, якого Папа Іван Павло ІІ назвав «апостолом єднання», і саме його вважають покровителем України.

Зважаючи на таку концентрацію пропагандистських методів і «ворогів народу» в одній статті, складається враження, що зусилля автора спрямовані не стільки щодо Шептицького, як особи і глави УГКЦ, а й принципів існування УГКЦ в цілому, щобільше, згідно з «дослідженням» протоєрея Добоша, виходить, що не лише в УГКЦ того часу, а у всій Католицькій Церкві – і на рівні Папи, і на рівні митрополита, і на рівні священиків – усі переслідували лише власні ниці інтереси, тому мовчали на звірства нацистів і незрозуміло чому опиралися радянській системі та плекали страшні плани окатоличення щодо православних братів. ЦІ три згадані постаті – Андрея Шептицького, Папи Пія XII, св. Йосафата Кунцевича – у свідомості читача автор поєднує знаними стереотипними кліше радянської пропаганди щодо Церкви: «уніяти», два з яких ще й «німецькі колабораністи».

Попри претензії автора статті до сучасних «уніатських істориків», одним з доказів того, що радянська пропаганда у роки Другої світової війни була не просто атеїстичною і антирелігійною, а, як зазначає Н. Грідіна, й вибірково спрямованою проти Католицької Церкви та її духівництва, є тижневик «Безбожник», сторінки якого рясніють розповідями та віршованими памфлетами про «панів-ксьондзів», що утискають бідняків і прагнуть їх окатоличити.

Оскільки з приєднанням західних областей України радянський уряд опинився перед фактом включення у державне життя регіону з недоторканим релігійним укладом та свідомістю, саме тоді антирелігійна пропаганда набула нових обертів: формувався образ ворогів радянської людини – «католицькі ксьондзи» і «священики-уніати» (тобто банальний поділ на своїх і чужих, пропаганда власного і клеймування «ворожого» способу життя).

Історики, цитуючи архівні документи, говорять про плани радянської влади щодо ліквідації УГКЦ та усунення митрополита Шептицького, якого називали «вельми небезпечним», прагнули «видворити з Галичини», а священиків регулярно висилали на заслання за «шкідливу діяльність». Серед заходів тиску на Церкву називають також появу в антирелігійному радянському часописі «Безбожник» від 11 квітня 1940 р. статті під назвою «Глава униатов», спрямованої проти митрополита А. Шептицького. Назва якої дивним чином перегукується з лейтмотивом статті «Діяльність митрополита Андрія Шептицького та керованої ним Української Греко-Католицької Церкви у 1939-1944 рр.», оприлюдненої на сайті про релігію.

Однак протоєрей Добош, автор статті, що претендує на історичну розвідку, стверджує, що  «дії нової влади істотно обмежили і защемили інтереси ГКЦ, але не були направлені на її ліквідацію». Але така «смілива» заява аж ніяк не узгоджується ані з відомими планами «безбожної п’ятирічки», ані її наслідками, ані інструкцією про ліквідацію УГКЦ, яку 17 березня 1945 особисто схвалив Й. Сталін і підготовкою до якої були дії радянської влади у попередні роки. Так автор практично повторює тогочасні міфи РПЦ, які вона транслювала за кордон, твердячи що в СРСР немає переслідувань на релігійному ґрунті.

Однак історичні факти доводять інше – переслідування були. І стверджувати протилежне сьогодні – означає вторити радянській пропаганді, годувати читача неправдою і напівправдою, словом, продовжувати життя справі Галана. Видається, що саме від цього «великого русофіла» автор черпає провідні думки для своєї статті. Як і Галан, він засуджує ідеї української державності, а також Греко-Католицьку Церкву, як і Галан, з-під пера якого вийшла стаття «Плюю на Папу», шукає «гріхи» тогочасного Папи, а у можливості підпорядкування Ватикану бачить мало не поневолення для православної людини. Так само, як і Галан, який перебуваючи на Нюнберзькому процесі не міг не знати про факти переслідування нацистами Католицької Церкви, оскільки вони були вказані в одному з обвинувачень керівництву Третього Рейху і озвучувались цифри – 237 храмів та 67 капличок, знищених режимом Третього Рейху, все одно паплюжив Католицьку Церкву, звинувачуючи її у співпраці з нацистами, так і автор, незважаючи на факти, відомі історикам, говорить про Шептицького як колабораціоніста, а плани ліквідувати УГКЦ заперечує.

Позаяк Галан був відверто радянським проектом, незаперечним «героєм» своєї епохи, рупором тогочасної політичної машини, зважаючи на таку схожість його ідей з ідеями протоєрея Добоша, напрошується питання: чиїм політичним інтересам служать його ідеї сьогодні?

Друге сторіччя фальсифікацій: як проросло насіння Галана

Здавалось би, такі статті перестали писати ще у минулому ХХ сторіччі, яке недаремно називають сторіччям фальсифікацій. Однак, читаючи статтю протоєрея Добоша, складається враження, що радянська пропаганда не лише не залишилась в історії Радянського Союзу, а з новою силою розправила крила в умовах демократії, коли свободу слова можна використовувати з цілями пропаганди. То чи є сенс узагалі говорити про «вогнища пропаганди», якщо її можна виправдати «власною думкою»?

Як бачимо, таки є. Позаяк на прикладі згаданої статті, припущення, що без ідентифікації місць пропаганди «фальсифікації ХХ сторіччя здадуться дитячою забавкою порівняно з тим, що нас може чекати у ХХІ сторіччі», вже має своє підтвердження. Оскільки, як видно, сьогодні взірці радянської антирелігійної пропаганди безперешкодно потрапляють навіть у інтернет-видання, творці якого обіцяють ґрунтовний всебічний аналіз соціокультурного і гуманістичного виміру релігії. Насправді ж, у цьому конкретному випадку, з’являється стаття у дусі атеїстичного видання, у «кращих традиціях» радянських пропагандистів.

Цікаво, як така «історична розвідка», яка має мало спільного з науковим дослідженням, могла пройти повз око поважної редакції, а щобільше – редакційної ради. Як виявилось, двоє з членів ради, з якими мені вдалось поспілкуватись, про вихід цієї статті навіть не підозрювали. П. Мирослава Мариновича, віце-ректора УКУ, відомого релігієзнавця, який на тему Шептицького написав чимало досліджень, редакція не питала думки щодо матеріалу протоєрея Добоша. Нічого спільного з появою статті не мав і ще один член ради, відомий релігієзнавець – п. Віктор Єленський. Зокрема п. Віктор прокоментував таку ситуацію тим, що: «Видання не є академічним в тому сенсі, що статті мали б проходити «сліпі» рецензії фахівців: коли рецензент не знає, хто автор, і автор не знає, хто є рецензентом. А наукові редактори мали б стежити, чи дотримані основоположні принципи. Тільки тоді статті видання можуть претендувати на науковість».

Шкода, що видання, засновники якого називають себе співтовариством українських експертів з релігійних питань і декларують існування редакційної ради, з тими її членами, які б могли вказати на ненауковість матеріалу, не радяться. І це здивувало не менше, аніж згадана стаття.

Головний редактор сайту «Релігія в Україні», п. Сергій Штейніков, про співпрацю з редакційною радою розповів, що: «Члени Ради можуть висловлювати свої думки, пропозиції, поради, зауваження щодо контенту РвУ, надавати свої експертні коментарі, але зазвичай виходить так, що зміст відібраних редакцією матеріалів задовольняє членів Ради». Однак виявилось, що серед експертів і дописувачів є й фахівці, які не входять до Ради, можливо, це саме вони нараяли цю статтю, як «історичну».

Проте найбільше здивування викликає навіть не факт, що така стаття «просковзнула» повз увагу членів редакційної ради і досі не знайшла відповідної реакції серед фахівців, а те, що сам п. Штейніков не бачить у появі статті нічого дивного: «А чом би й ні? Читачу цікаво знати, що думає науковець з УПЦ про Андрея Шептицького. До того ж, статті можуть друкуватися з метою викликати дискусію».

Позаяк для дискусії потрібне щире бажання дійти до правди, а не «ретушування» фактів у потрібні кольори, та й наукового підходу до теми у статті знайти не вдалося, щобільше, науковці вже давно дослідили чимало «суперечливих» фактів з життя митрополита Андрея і навіть згрупували ті пастки, в які найчастіше потрапляють інтерпретатори долі Шептицького, то «думка науковця з УПЦ», замість викликати дискусію, може зробити сайт «Релігія в Україні», радше, плацдармом для радянської пропаганди. І якщо зважити, що методи, актуальні для прорадянсько політизованої історії, через її антирелігійність аж ніяк не сумісні ані з релігійністю, ані з ґрунтовним і всебічним аналізом, який пообіцяли читачеві засновники сайту, то від ХХІ сторіччя справді варто очікувати нового виміру пропаганди. Насіння Галана, очевидно, вже дає свої плоди.

Відгуки 8 коментарів

Анонім,

Анонім,

Анонім,

Анонім,

Анонім,

Анонім,

Анонім,

Анонім,