У рамках курсу «Медіакритики» до студентів факультету журналістики, щоб поділитись із медійним досвідом завітав Отар Довженко. Впродовж двогодинної дискусії студентів найбільше цікавили питання джинси в ЗМІ, витіснення журналістики копірайтингом, оплачуваності журналістської праці, завдань медіакритики.

А розпочав гість свій майстер-клас із розповіді про медіакритику: «Медіакритика впливає на багато речей, — вважає журналіст. — Будучи сегментом журналістики, вона впливає і на медійний простір, і на медійний контент, і на індустрію, і на самих журналістів».

           Про вплив медіакритики

Медіакритику ділять на масову, цехову, або спеціалізовану, і академічну, — розповідає Отар Довженко. — Її завдання — впливати на журналістів, коригуючи їхні практики і змушуючи працювати краще. Вона впливає на медіабізнес, спонукаючи його добирати якісний продукт,  професійних журналістів і краще реагувати на запити аудиторії. Впливає медіакритика і на сам медіаконтент. Тому що він під її впливом міняється, від нього відточуються якісь специфічні, радикальні, занадто скандальні, неякісні практики.  Але це так тільки на здоровому ринку. Звичайно ж медіакритика мала б впливати на аудиторію. В тих країнах, де медіакритика є сталим інститутом в межах медіапростору, аудиторія розуміє, що таке медіакритика і як вона працює. Там аудиторія реагує на неї як на дороговказ, що показує, який медіапродукт варто споживати, а який ні. Так само як літературна критика є дороговказом для читачів, театральна — для театралів, кінокритика — для поціновувачів кінематографії», — підсумовує журналіст.

Про завдання медіакритики

«Дуже важливо, аби медіакритика допомагала медійним проектам ставати кращими, — ділиться думками журналіст. — Є багато питань, відповіді на які медіакритика поки що не дала. Вони стосуються форми існування медіаринку,  журналістської етики, перспективи розвитку різних медіапроектів, і, врешті-решт, війни та взаємин медіа і політики. Я вже роками намагаюся добитися дискусії про те, як медіа можуть розповідати суспільству про політиків перед виборами, окрім формату замовних публікацій, — каже Отар Довженко. — Адже саме через засилля джинси люди не можуть приймати зважене рішення, їм потрібно проаналізувати рекламу одних та антирекламу інших і тоді вирішити, яка із них здається більш переконливою. До прикладу, результати голосування в минулому році, коли багато людей проголосували за Ляшка, який був одним із найголовніших замовників прихованої реклами. Це є виклики, про які медіакритика має повідомляти».                 

                 Журналістика в сучасних медіа

«Часто, говорячи про медіа, ми не враховуємо, що це не те саме, що журналістика, — вважає Отар Довженко. — Насправді журналістика становить досить невеликий сегмент медійного контенту. Якщо взяти структуру українського телеефіру 2014  року, то за попередні роки вона була такою самою  — 31 % становили серіали, 22% —  шоу, 15%— кіно і телефільми, 13%  — реклама і 7% — новини, далі анімація й анонси і 2% – документальні проекти. Навіть якщо документальні проекти зарахувати до журналістики і додати їхній відсоток до новин, то все одно буде тільки 9%. У структурі радіоефіру ще менше журналістики. І навіть серед друкованих видань, які починались як носії журналістики і які б мали складатись з журналістики більшою мірою, найпопулярніші ті, що належать радше до індустрії розваг».

«Медіакритика має оцінювати якість не лише журналістики, а й того сегменту медіа, що займається розвагами. В цьому сенсі в української медіакритики завжди був збитий приціл. Якщо подивитись на медіакритику з кінця 90-х до недавнього часу, то вона зводилась до Кучми, темників, Помаранчевої революції, а потім протягом десяти років безперестанно був Шустер. Ми на «Телекритиці» намагались це міняти, уважніше дивитись на розважальні проекти. Тому що вони заповнюють основну частину телеефіру і впливають на свідомість людей, які дивляться телевізор більшою мірою, ніж новини. Медіакритика до Майдану була сфокусована на журналістиці. Ще про кіно писали, але ці тексти були менш популярні, тому що люди не усвідомлювали, наскільки це важливо», — зазначає журналіст.

Медійник розповідає: «Перший час «Телекритика» не торкалась інших видів ЗМІ. Телебачення — звісно, панівний вид ЗМІ, і воно буде таким ще багато років, але зміни відбуваються в Інтернеті. Медіакритика не була готова реагувати на нові медіа. Перші спроби аналізувати нові медіапроекти в Інтернеті не були ефективні. Медіакритики не знали, з чим порівнювати. Фахівці з інших сфер, які ніколи не писали медіакритичних матеріалів, були набагато ефективнішими в роботі з проблематикою нових медіа, ніж традиційні медіакритики, бо останні мали шаблон писання про телебачення,— каже Отар Довженко. — А вже у 2014 році люди зрозуміли, якою важливою є журналістика. Як багато залежить від того, як висвітлить події журналіст. І водночас виявилось, що вторинність українського медіапростору відносно російського дуже вилізла боком. Тоді експерти почали говорити про пропаганду у медіях, про те, як журналісти можуть застосовувати інструменти з метою впливу на свідомість аудиторії. Раніше були дві крайності — вірити усьому, що кажуть в медіях, або ж не вірити нічому. Зараз люди почали придивлятись до відтінків, які несе інформація».

«За класичним уявленням західної журналістики журналіст не може бути самопроголошеним суб’єктом переговорів із сепаратистами чи з кимось іншим. Медіум — це посередник. Журналіст доносить інформацію. Він може доносити інформацію про тих людей, які її надали. Але в 99% українських журналістів немає можливості поїхати на окуповані території. Якщо є змога — їдь, розказуй, знімай, пиши.  Як рік тому зробив канал СТБ,  тільки СТБ, порушуючи закон про боротьбу з тероризмом, не просто показав життя в Донецьку, а взяв інтерв’ю в Захарченка, коли він розказував, що скоро вони дійдуть до Києва і Львова. Це безпосереднє порушення українського законодавства — надання слова сепаратистам», — розповідає журналіст.

Про військову цензуру

«Є дуже багато прикладів, коли українські журналісти нерозважливими діями дуже шкодили українським військовим, мирним жителям на окупованих територіях, — каже медійник.— В історії є моделі ефективної військової цензури (самоцензури). Американські військові виставили журналістам кілька обмежень: не можна писати без їхніх санкцій про дислокацію війська, про озброєння, кількість військ, про втрати. Всю іншу важливу інформацію журналісти, навпаки, не мають права замовчувати. Якщо військові підозрюються у мародерстві, то ми повинні про це писати, — стверджує журналіст. — Якщо Міністерство оборони розкрадає бюджетні кошти, то ви мусите про це писати. У нас аргумент військової цензури використали для того, щоб каналізувати інформацію про все, що відбувається в зоні бойових дій, на окупованих територіях, в Міністерстві до кількох людей, які самі тепер зізнаються, що казали неправду. Вони це не дуже й приховували, казали: «Війна – всі обманюють». У новинах кажуть: «Сьогодні українська армія знищила 300 бойовиків», потім 500, а було й таке, що сказали 900. Постійно кругле число. Людині, яка має поняття, що таке сучасна війна, це смішно слухати. Тому що в сучасній війні не може бути за один день 900 жертв. Стільки жертв за день було в Першій світовій війні, коли не було доброго оснащення, а зараз, коли є технологічна зброя, в бою може бути п’ять-десять жертв, а не сто чи двісті, — розмірковує Отар Довженко. — Стає очевидно, що це брехня. Самоцензура навколо війни — це дуже великий виклик. У 2012 році ЗМІ були перші після церкви за рівнем довіри. Зараз ЗМІ на четвертому місці, поступившись армії, президенту і церкві. Як бачимо, рівень довіри в людей до ЗМІ впав».

«Про джинсування на телеканалах і вплив на неї медіакритики»

«Телеканали джинсують не тому, що їм подобається, а тому що це «зашито»  в їхній економічній моделі, — каже медійник.— З одного боку, вони дотаційні і залежні від власників, які наказують їм джинсувати, захищати і просувати свої та політичних союзників інтереси. З іншого боку — і їм треба заробляти гроші, а одна із форм заробляння грошей на медіаринку — поширення джинси. Єдине, як може вплинути медіакритика — зробити це явним, аби люди чітко знали, що це є джинса, і вміли її відрізнити. Медіакритика може показати, як на певному каналі зі всіх політичних сил кожен день транслюють саме «Опозиційний блок». І підказати, що матеріалам цього каналу, принаймні, в цей період не варто довіряти».

 «Про ідею скасувати факультети журналістики»

«Журналістський бакалаврат існує у формі, яка є сьогодні є рудиментом,— розмірковує журналіст Отар Довженко. — По-перше, журфаків забагато. Понад сімдесят вишів в Україні штампують журналістів. Їх випускають набагато більше, ніж потрібно ринку. Конкуренції між ними нема. Крім того, журналістська освіта у нас не відокремлена від журналістикознавчої. Факультети журналістики можуть в урізаному варіанті існувати як медійні студії, тобто дослідження медіа як суспільного інституту. Ринкова потреба у цих спеціалістах по всій Україні – кілька десятків людей на рік. Хтось виїде за кордон, бо там це теж дуже актуально, але не буде такого, що кожен журфак випускає щороку 150 людей, із яких 60 відсотків відразу йде в піар. Однакові шанси стати журналістами повинні мати як випускники факультету журналістики, так й інших спеціальностей, — вважає журналіст. — Західна модель, коли в журналістику приходять люди, що вже отримали якусь іншу освіту, виправдовує себе. Хоча твердження, що пострадянська журналістська освіта повністю неефективна, є занадто радикальним».

 Про журналістику під копірку

Отар Довженко розповідає: «Журналістики стає менше – копіпаст її витісняє. Стає менше журналістського пошуку. У більшості видань зазвичай переписують прес-релізи і «пасуться» на сайтах державних органів, або ж,  якщо у цього видання є можливість – воно передплачує стрічку «Уніана» чи «Інтерфаксу». Це проблема, – стверджує журналіст. – Ще є інша форма паразитизму – републікація повідомлень із соціальних мереж. Інколи новини тільки з цього і складаються: «Ляшко повідомив у Фейсбуці», «Аваков повідомив у Фейсбуці». З позиції якісної журналістики повідомлення в соцмережі є інформаційним приводом, але потрібно перевіряти цю інформацію – шукати другу сторону. Адже в новині, зробленій із повідомлення в соцмережі, щонайменше, немає балансу. Але з іншого боку, у темну ніч  навіть маленький вогник стає дуже яскравим».

 Чому не критикують «Громадське радіо»

«Радіо для медіакритики –  це незоране поле. Аудіальні ЗМІ найменше прописані в медіакритиці. «Громадське радіо» нема з чим порівнювати. Мені було б важко обрати систему координат, у якій я міг би бути компетентним оцінювати його якість. Натомість, я писав про «Громадське телебачення», бо, мабуть, як і багато хто покладав на них великі надії. Це був проект наших сподівань. Туди пішли люди, у яких вірили. Дещо вони виконали, дещо – ні, – підсумовує Отар Довженко.

«Про становлення медіакритика»

«Для того, щоб бути медіа критиком, не обов’язково бути безпосередньо знайомим із виробничим процесом у медіа. По-перше, цей процес дуже швидко міняється. Того телебачення, яке було колись, уже немає. Зараз телевізійні формати виглядають абсолютно по-іншому, і відповідно, досвід  людини, яка працювала на телебаченні в 90-х, уже ні до чого. Медіакритик може писати з різних позицій: інсайдера, медіаексперта; інша виграшна позиція – це позиція кваліфікованого споживача, або ж пересічного глядача. Крім цього необов’язково мати авторитет – можна написати влучно і вистрілити,– запевняє медійник.–Також дуже хорошими медіакритиками є представники суміжних сфер, які розбираються в кіно, живописі, економіці, політиці. Вони можуть оцінити контент медіа. Може, досвід додає поважності і ваги твоєму слову. Але разом із тим є багато молодих людей у цій професії, які пишуть переконливо, і їх слухають»,– каже журналіст.

«Критика –  це дуже відповідальна штука, бо якщо ти помиляєшся –  ця помилка може коштувати тобі набагато більше, ніж помилки людям, які ти критикуєш. Людині, яка критикує, не можна помилятись, на відміну від тих, кого вона критикує».

 Про незаангажованість  журналіста

Журналіст Отар Довженко розповідає: «Це постійний виклик — залишати за порогом редакції всі свої упередження та всі власні переконання. Брати інтерв’ю в людини, яка тобі неприємна, без зайвих емоцій, не  виявляти в процесі роботи своєї симпатії чи антипатії вміє небагато журналістів. Звичайно ж, у  деяких журналістських жанрах можна висловлювати свою позицію. Але розумні журналісти роблять це рідше, ніж їм хочеться, — вважає журналіст.— Тому що, коли журналіст висловлює  свою акцентовану думку про суперечливі питання, то люди менше йому вірять. Буває, що журналіст у своїх колонках виступає націоналістом, а потім у інших журналістських матеріалах починає писати про націоналістів безсторонньо. Людей  це, звісно, насторожує.   Журналісти в Україні бувають колумністами набагато частіше, ніж на Заході. На Заході, якщо вони  й пишуть колонки, то часто не на ті теми, які висвітлюють щоденно. Інакше аудиторія не буде вірити в їхню неупередженість, а журналістам важливо, щоб їхню інформацію споживач сприймав»,— запевняє Отар Довженко.

«У серіалі «Ньюзрум» показано принцип роботи якісного західного ЗМІ  і відображено таку свого роду журналістську боротьбу. Головний герой має свої політичні погляди, він їх не приховує, їх знає аудиторія, разом із тим, коли він бачить, що політична сила, прихильником якої він є, починає «скурвлюватися», він критикує її не менше, а більше, ніж іншу силу. Тому що він має бути сам у цьому зацікавлений, бо це його професія»,— підсумовує журналіст.

Comments are closed.