Як ресурс-ідентифікатор сепаратистів розсварив журналістів, активістів і політиків.

У травні 2016 року дискусія про те, чим є для України окуповані території Луганської і Донецької області, набула несподіваного формату. Сайт «Миротворець», який каталогізує інформацію про людей, що начебто воюють проти України чи підтримують сепаратистів, оприлюднив перелік журналістів, акредитованих так званою Донецькою Народною Республікою. 

Публікація була проанонсована. 10 травня народний депутат України і радник Міністра внутрішніх справ Антон Геращенко написав на своїй сторінці у фейсбуку, що група українських хакерів отримала дані про механізм і стріктуру пропагандистської системи так званої ДНР. Серед даних був і список акредитованих цією організацією українських та зарубіжних журналістів, які, пообіцяв нардеп, невдовзі мав з’явитись на «Миротворці».

Відкриту базу даних сепаратистів із 2014 року веде – за власним визначенням – «група вчених і фахівців з питань дослідження ознак злочинів проти Національної безпеки України». Хто ці люди, невідомо; в різні часи патронами сайту називали Георгія Туку, Антона Геращенка, колишніх луганських СБУшників та інших людей. Поповнити базу може кожен, однак, як стверджує адміністрація сайту, всі повідомлення проходять ретельну перевірку, перш ніж інформацію додадуть до розділу «Чистилище».

15 квітня 2015 року в Києві вбили екс-регіонала Олега Калашникова. Наступного дня – публіциста Олеся Бузину. Їхні дані, включно з домашніми адресами, були додані на «Миротворець» за кілька днів до загибелі користувачем «404». Також у твітері проекту з’явився допис про те, що агент 404 успішно виконав бойове завдання. Згодом адміністрація сайту виправдовувалась, що штучно привернула до себе увагу, додавши записи про загиблих «заднім числом»; начебто через це чимало бойовиків із Донбасу та Росії заходили на «Миротворець» і вводили свої особисті дані у формі для пошуку, зраджуючи себе.
Обіцяний Геращенком список був оприлюднений «Миротворцем» того ж дня – 10 травня. У файлі містились прізвища, імена, телефони та електронні адреси близько чотирьох тисяч українських і зарубіжних журналістів, акредитованих так званою ДНР до літа 2015 року.

Реакція журналістської спільноти була блискавичною. Того ж вечора була оприлюднена перша публічна заява від імені журналістів, чиї імена знайшлися у списках. Обурив їх не лише факт публікації особистих даних, а й формулювання, з яким список був оприлюднений: 

«Ми, журналісти українських та закордонних ЗМІ, та представники українських та міжнародних медіа-організацій, глибоко шоковані діями українських політиків, та співробітників сайту “Миротворець”, які виставили в публічний доступ персональні дані всіх журналістів, які отримували акредитацію в самоназваних “ДНР/ЛНР”, назвавши їх людьми, які “співпрацюють з терористами”. Під удар потрапили українські та закордонні журналісти, які, ризикуючи життям, об’єктивно висвітлювали події і розповідали в українських та світових медіа, що відбувалося на окупованих територіях. Зокрема, саме завдяки їхній роботи, стало відомо, з кого складається батальйон “Восток”, про злочини Мотороли та інших бойовиків, про постачання російської зброї, та багато інших важливих фактів», – ішлося в заяві, підписаній Анастасією Станко, Катериною Сергацковою, Наталею Гуменюк, російським журналістом Павлом Канигіним, кореспондентом Vice News Симоном Островським і багатьма іншими.

Невдовзі свої заяви зробили «Репортери без кордонів», Організація безпеки та співробітництва в Європі та інші професійні та міжнародні організації. Вони назвали публікацію особистих даних журналістів нерипустимою. Наступного дня прокуратура Києва відкрила кримінальне провадження за ч. 1 ст. 171 КК України (перешкоджання законній професійній діяльності журналістів), а уповноважена Верховної Ради з прав людини Валерія Лутковська закликала Службу безпеки України та поліцію заблокувати «Миротворець».

Зауважмо, що в заяві журналістів про блокування сайту не йшлося.

Тим часом в інформаційному просторі здійнялась зустрічна хвиля – на захист «Миротворця». Із підтримкою ресурсу та критикою журналістів, які отримують акредитацію в сепаратистів, виступили народний депутат і власник каналу «Еспресо» Микола Княжицький, головред «Цензора» Юрій Бутусов, Олег Базар із «Левого берега», воєнкор Роман Бочкала та інші. Виразником цієї позиції став Віталій Портников:
«Неможливо навіть уявити собі ситуацію, у якій ізраїльський журналіст акредитується при “міністерстві інформації” адміністрації ХАМАС в секторі Газа. Неможливо навіть уявити собі ситуацію, у якій грузинський журналіст акредитується при владі Абхазії і Південної Осетії. Але право українських ЗМІ акредитуватися при “ДНР” та “ЛНР” чомусь не викликає сумніву у частини моїх колег. Так ось, дорогі мої, у вас немає такого права – скільки заяв і петицій ви б не підписували. Ані громадянського, ані професійного, ані людського. У вас є лише одне право – право на лицемірство і дворушництво, яким ви підміняєте чесну журналістику. Саме завдяки цій підміні, у якій живуть тисячі ваших глядачів, читачів і слухачів, ми і продовжуємо знаходитись в океані брехні. Саме ви створили систему, в якій брехня – це правда, приватне – це громадське, зрада – це професійний обов’язок…».

Цей допис у фейсбуку був поширений понад 1700 разів. Колега Портникова по «Радіо Свобода», ведучий програми «Настоящее время» росіянин Тимур Олевський відповів у коментарях: «Только дурак не может себе это представить», а згодом опублікував на Colta.ru колонку під заголовком «Журналисты или сепаратисты?», обґрунтувавши допустимість отримання акредитації.
«Аккредитация на этих территориях кому–то помогала работать, а кого-то не спасла. Часто все зависело от человека, с которым встречался журналист на своем пути. С кадровыми военными всегда было проще, с людьми, которые чувствуют себя частью государства чуть безопаснее, чем с людьми, которые уверены, что государство в этот момент — они сами. В одном я уверен: утверждение, будто именно украинским журналистам зазорно договариваться с сепаратистами, просто несостоятельно. Они и так больше иностранцев рисковали, находясь на этой войне», – пише Олевський.

Снігова куля публічної полеміки обростала новими аргументами. Захисники «Миротворця» водночас атакували акредитованих журналістів, стверджуючи, що вони пишуть під диктовку сепаратистів, і стверджували, що в публікації телефонів і мейлів немає жодного порушення, посилаючись на аналогічні списки, опубліковані міністерствами закордонних справ Росії та Фінляндії. Журналісти зі списку повідомили про перші погрози, отримані за вказаними там телефонами й електронними адресами.

Аж раптом «Миротворець» закрився.

«Беручи до уваги реакцію, яку викликала публікація списку журналістів, акредитованих терористичною організацією «ДНР», вимогами уповноваженої з прав людини Валерії Лутковської, а також вічно стурбованого і стурбованого Євросоюзу, а також антиукраїнському налаштованих журналістів України на чолі з заступником міністра інформаційної політики України Тетяни Попової , Центр «Миротворець» прийняв непросте рішення про закриття сайту», – йшлося в оголошенні, опублікованому на сайті 13 травня.

Горезвісний список ненадовго зник із мережі, хоча невдовзі був републікований іншими ресурсами. Проте тепер сили, ворожі до «Миротворця», були уособленими: захисники ресурсу почали збирати підписи за відставку Тетяни Попової.

«Я проти закриття проекту “Миротворець“. Завжди до ситуації зі списком журналістів вважала його корисним та ефективним для України. Едине, що я в них просила останні 3 дні, – прибрати списки журналістів. Тому що це шкодить інтересам України», – захищалась Попова. Тим часом Антон Геращенко звернувся до Генерального Прокурора, Міністра внутрішніх справ та голови СБУ із закликом закрити кримінальне провадження, що стосувалось «Миротворця».

«На войне, как на войне – и борящейся друг на войне мне важнее мимикрирующих для свого удобства либералов–сепаров», – висловився нарешті Арсен Аваков. 16 травня Міністр інформаційної політики Юрій Стець перепросив усіх, кого зачепив «самопіар» його заступниці.

«Миротворець» теж перепросив. І передумав закриватись.

Зранку 20 травня на сайті з’явилась публікація  «Вибачення колективу Центру «Миротворець» з приводу публікації 10.05.2016 списку журналістів, акредитованих терористичною організацією ДНР».

Команда «Миротворця» перепрошувала за те, що раніше викладала не досить повний список, і пропонувала своїм читачам свіжіший – із більш ніж сімома тисячами імен. «Вибачення» насправді було декларацією про відновлення роботи ресурсу.

Конфлікт пішов по другому колу – протести в соцмережах, заява журналістів, критика з боку керівника представництва Євросоюзу в Україні Яна Томбінського.
24 травня на сайті «Миротворця» виклали черговий список імен – на цей раз «аккредитованных иностранных журналистов, сотрудничающих со страной–агрессором, финансирующей международный терроризм и оккупировавшей часть территорий Украины». Виявилось, що це перелік представників ЗМІ, офіційно акредитованих МЗС Росії. Потім підпис до запису змінили, пояснивши, що це була спецоперація. ЇЇ результати обіцяють оголосити згодом.
Зараз, коли вже конфлікт дещо вщух,  можна подивитися на ситуацію більш тверезо. По-перше, очевидно, що за два роки війни на Сході держава так і не змогла сформулювати бачення роботи журналістів на прифронтовій та окупованій території. Вже легендою і бородатим анекдотом стала історія про принтер, який стоїть у Краматорську у штабі антитерористичного центру і постійно ламається, хоча він мав ми друкувати картки акредитації журналістів. Не врятувало від конфліктів держави та ЗМІ навіть створення профільного міністерства, хоча мало б. Врешті-решт українські та західні журналісти не змогли домовитись навіть у професійному колі.
По-друге, держава та силовий блок не мають упливу на особливо активні громадські рухи, які беруть участь у конфлікті . Якщо на Заході нардеп Геращенко вважається одним з організаторів проекту «Миротворець» і саме від нього вимагають видалити дані журналістів, то в українських реаліях нардеп виглядає як доктор Віктор Франкенштейн, від якого втекло створене ним самим чудовисько. Реального контролю над проектом чиновники не мають. «Да, они совершили такой юношеский максималистский поступок. Но реальность такова, что я не могу сказать всем радикально настроенным людям “не делайте того или этого”,  – це вже Міністр внутрішніх справ Арсен Аваков коментує ситуацію з «Миротворцем» сайту «Укрінформ».
По-третє, виглядає так, що український читач/глядач/слухач не завжди  зацікавлений у тому, щоб дізнаватись об’єктивну інформацію зі сходу України. Коли аргументи на кшталт «Чи отримують журналісти акредитацію в Ісламській державі» вичерпались (так, отримають) – почали лунати заклики, що нам взагалі нема чого знати, що відбувається на окупованій території. І це є найстрашнішим, бо частина людей дійсно вважають за потрібне продукувати пропагандистські матеріали, а не висвітлювати реальні жахи війни.
Ситуація довкола проекту «Миротворець» – це ще один «дзвіночок» про те, що два роки війни змінюють усе, навіть медіа. І радикальність усіх сторін цього конфлікту між активістами, політиками, журналістами та громадськістю показує, наскільки гостро ми стали сприймати будь-які зазіхання на власну «зону комфорту». Папірець зі штампами організації «ДНР»  оголошують підтвердженням «співпраці з терористами», зовсім не вдаючись у деталі та особливості журналістської роботи, а електронний лист від інтернет-тролів сприймається медійниками як погрози, з якими варто йти в поліцію.
Але є й позитивний момент. Цей інцидент показав, хто прагне і у кризовий час займатися журналістикою, а не агітацією, а також допоможе вирішити не обговорені між владою та журналістами нюанси роботи в зоні конфлікту. Погано лише, що для цього довелося в черговий раз пересваритися в і без того неспокійній «медіаспільноті».

Роман Губа, Школа журналістики УКУ

Comments are closed.