У жовтні Міністерство Оборони РФ оголосило про закінчення часткової мобілізації. Очевидно, що минула лише перша хвиля поповнень російської армії. І Кремль іде ва-банк, роблячи ставку на збільшення чисельності війська. На початку російсько-української війни 2014 року таке було важко навіть уявити. Але з чого все починалось? Де були та чого хотіли війська РФ в Україні останні вісім років? Згадуємо, розбираємось і цитуємо брехню Путіна.

ІХТАМНЄТИ У КРИМУ

Для початку пригадаємо ключові моменти анексії Криму, важливі для розуміння контексту теми:

• Операція з анексії Криму розпочалась 20 лютого 2014-го року. Саме ця дата сяє на медалях «За возвращение Крыма» і досі викликає питання у журналістів та істориків.
• Саме 20 лютого на Майдані стало найзапеклішим днем боротьби «Беркуту» проти мітингувальників. Тоді у центрі української столиці було вбито десятки людей. Наступної ж ночі з України втік тодішній президент Віктор Янукович.
• Наприкінці лютого на кримських вулицях «десантувались» «зелені чоловічки» — військові без розпізнавальних знаків, але із примітним російським камуфляжем. Діяли вони доволі швидко: спочатку заблокували виїзди із великих міст та допомогли із проведенням проросійських мітингів, а вже 27-го лютого підняли російський прапор над держустановами Криму.
• На початку березня, після підписання у ДержДумою дозволу на застосування військ в Україні, Путін на питання про військових у автономній республіці відповів, що це були сили «місцевої самооборони».
• «Сили самооборони» згодом провели незаконний референдум і 18-го квітня Крим «увійшов» до складу РФ. За місяць Путін провів прес-конференцію, на якій серед іншого заявив таке: «Я і не приховував, що наше завдання полягало в тому, щоб забезпечити умови для вільного волевиявлення кримчан – щоб не було такого, що зараз відбувається на сході України, щоб не було озброєних загонів націоналістів… Тож за спиною сил самооборони Криму, звісно, стали наші військовослужбовці».

Тезу про військовослужбовців «за спинами самооборони Криму» Кремль, схоже, обрав як основну. Нею ж Путін аргументував дії російських військ у листопаді 2014-го в пропагандистському фільмі «Крым. Путь на родину» 2015-го та ще незліченну кількість разів. Російська влада настільки часто повторювала тезу про тил, що й сама повірила у неї. Але ненадовго. У 2018-му Путін взяв за основу меседж про референдум. Мовляв, вони побачили загрозу і поспішили допомогти кримчанам провести «законний» референдум.

Примітно, що Кремль обрав саме «референдум» за основу комунікації щодо військових у Криму. Невизнаний, під дулами автоматів, із нереалістичними цифрами явки і результатами, але «референдум». Військову загрозу, порушення геополітичного статусу-кво, поламані долі тисяч мешканців України (себто, цілковите зло) Кремль прикриває обгорткою референдуму, волевиявлення, прав на суверенітет тощо (себто, визнаним добром).

Отже, у «кримському сценарії» ми бачимо, як Путін мінімум двічі змінив аргументацію присутності рос військ: спочатку клеїв необізнаного дурня, потім неочікувано видав правду (ну майже), а в кінці прикрасив її благими намірами.

ІХТАМНЄТИ У ДОНЕЦЬКІЙ ТА ЛУГАНСЬКІЙ ОБЛАСТЯХ

Хронологія участі росіян на війни проти Україні на Донбасі набагато складніша. На офіційному рівні російська влада до останнього (практично, до 22 лютого 2022р.) не визнавала присутність своїх військ на наших теренах.

Взагалі, російські офіційні особи усіляко уникали розмов щодо війни на Донбасі, розглядаючи її як внутрішньоукраїнський конфлікт. Втім, залежно від фази конфлікту і ходу переговорів, аргументація дещо змінювалась. Розглянемо ключові тези Путіна по війні на Донбасі.

У розпалі післямайданних протестів чи не у всіх обласних центрах України точилась боротьба навколо держадміністрацій. Там, де проросійські сили тимчасово отримали владу, мітингувальники проголошували т.зв. «народні республіки».

Так сталось, зокрема, у Харкові та Донецьку. У першому випадку проросійські мітинги швидко втратили активність, а от у Донецьку та Луганську в квітні 2014-го активізувались збройні формування під приводом екс-агента ФСБ Ігоря Гіркіна. Вже 17-го квітня його загони захоплюють владу у Славянську, Дружківці та Краматорську. Починається Антитерористична Операція.

Паралельно Путін виступає із суперечливими заявами. 17 квітня на питання про присутність військ РФ на Донбасі він спочатку відповідає таке: «Нісенітниця це все. Жодних російських підрозділів на сході України немає. Їм нема куди йти, вони господарі цієї землі. І треба розмовляти з ними». Трохи пізніше аргументує захист російськомовних так: «Нагадаю, користуючись термінологією царських часів – це Новоросія, і цей Харків, Луганськ, Донецьк, Херсон, Миколаїв, Одеса не входили до склад України за царських часів. Це всі території, які були передані в Україну у 20-ті роки радянським урядом. Навіщо вони це зробили, Бог знає їх».

Тим часом війна у Донецькій та Луганській областях набирала обертів, сепаратисти окупували дедалі більше населених пунктів. Наприкінці червня(!) Путін нарешті наважується офіційно зупинити місію російських військ в Україні, але обіцяє «завжди захищати росіян в Україні».

З літа 2014-го до весни 2022-го російсько-українська війна перейде у стан замороженого конфлікту, позиційної тягучої війни. Виділимо два важливих кейси у риториці Кремля: «привіти» перед обмінами полоненими та фейл Ростовського суду.

Існує безліч доказів присутності російських кадрових військових в Україні: взяти хоча б перші два посилання у Google  за запитом (тут і тут). Втім, є і визнані з боку російської влади акти участі у війни. Це обміни полоненими. Правозахисна організація «Справедливість заради миру на Донбасі» наводить хронологію таких обмінів. Якщо коротко, на початку війни обміни відбувались часто, але несистематично. Після підписання т.зв. Мінських угод, великі обміни відбувались на офіційному рівні до кінця 2017-го. Після двох років затишшя почалась «відлига» і обміни поновились. Цікавий факт: українська сторона практично завжди передавала більше полонених, ніж повертала.

Перед одним із таких обмінів Путіну передали «привіт» від капітана Єрофєєва та сержанта Александрова. Мова про кадрових військових, участь на війні яких Кремль замовчував. На це Путін відповів: «Ми ніколи не говорили, що там немає людей, які займаються вирішенням певних питань, у тому числі у військовій сфері». Нічого не нагадує?

Загалом, у питаннях війни з Україною Кремль всіляко замилював очі усім навколо. І хоч кожного дня їх пропаганда обговорювала стан речей в Україні, але жодного разу російський чиновник не розказав усю правду: їх вояки тут не просто так, а виконують конкретну мету. Хоча ні. Був один суд, який визнав присутність військ у Донецькій та Луганській областях. Мова про Кіровський районний суд Ростова-на-Дону, у вироку якого йдеться про поставки 1300 тон провіанту щотижня. Цього вистачило б на годування 26 тис. військових! Кремль запевняв, що слова у вироці — помилка, але іншого очікувати не вартувало.

СКИНУТИ МАСКИ

Після восьми років недомовок і півріччя військового шантажу, Російська Федерація 21 лютого 2022 року нарешті визнала «незалежність» Л/ДНР. За кавказькою звичкою, міноборони РФ одразу ж пішло у наступ на захист кордонів нововизнаних республік. Так Російська Федерація визнала свою агресію і посилила інтервенцію на українські землі.

Перед визнанням республік Путін видав годинну лекцію з альтернативної історії. У ній він аргументував наступ на Україну так:

• невизнання українського суверенітету: «Сучасна Україна була цілком і повністю створена Росією. Точніше більшовицькою, комуністичною Росією»;
• посягання на російські території зі сторони України: «При цьому Ленін та його соратники робили це досить грубо щодо самої Росії — за рахунок відділення у неї частини її власних історичних територій»;
• загроза з боку НАТО;
• захист комуністичного минулого: «Ви хочете декомунізацію? Ну що ж, нас це цілком влаштовує. Але не потрібно, що називається, зупинятися на півдорозі. Ми готові показати вам, що означає для України справжня декомунізація!»

ВЕЛИКА ВІЙНА

Через два дні, 24 лютого, Путін розпочав Велику війну. У промові того дня він зазначив такі цілі «спецоперації»:

• «захист людей, які протягом восьми років зазнають знущань, геноциду з боку київського режиму»;
• «ми прагнутимемо демілітаризації та денацифікації України. А також зрадити суду тих, хто вчинив численні криваві злочини проти мирних жителів, зокрема й громадян Російської Федерації»;
• «у наші плани не входить окупація українських територій. Ми нікому й нічого не збираємось нав’язувати силою»;

Наступного ж дня президент РФ звернувся до українських військових і закликав їх «брати владу у свої руки», ставати на сторону російських військових, які «успішно вирішують найважливіше завдання щодо забезпечення безпеки народу та Вітчизни».

За три тижні, 16 березня Путін пояснює наступ на Київ: «Поява російських військ під Києвом та інших міст України пов’язана не з наміром окупувати цю країну, у нас немає такої мети».

Кадиров натомість був відвертіший: «Потрібно завершити розпочате, не зупинятися. Зайти до Києва та забрати Київ».

Радник Міністра внутрішніх справ України Антон Геращенко наводить еволюцію цілей у перші 150 днів війни. Загалом, топ-чиновники Кремля описують основну ціль щоразу по-різному, але найчастіше це вінігрет зі слів денацифікація/геноцид/демілітаризація/захист Л/ДНР.

Слід також згадати і про так звані біолабараторії, із якими відчайдушно боряться росіяни. Цей фейк народився дуже давно, ще у 2009-му році, але отримав нове життя в березні 2022-го. Шістнадцятого березня Путін звинуватив Україну у розробці біологічної зброї на кордоні з РФ. Тут її буцімто готували у співпраці з Пентагоном. У міністерстві оборони Росії згодом уточнили, що мова йде про підготовку заражених перелітних птиць, які мали б атакувати росіян.

Десь поряд із уявними біолабараторіями в Україні планували збудувати заводи з виробництва ядерної зброї. Принаймні на це жалівся Путін ще напередодні великого вторгнення і повторював вже не раз.

Наведені вище фейки — це лише «проміжкові» приводи для наступу на українські землі. І хоча звучать вони доволі банально і смішно, вони діють на пересічних та окопних росіян. Лише уявіть, що ви повірили в біолабараторії чи ядерну зброю. Хіба вам не треба захищатись?

Російська пропаганда, як і будь-яка інша у світі, працює у комплексі. Вони накидають безліч тез у один великий баняк, перемішують, і годують цим «боулом» свій народ. Бодай щось та спрацює.

І на останок звернімо увагу на головні ресурси наступу Росії – військових. Хронологія ставлення Кремля до мобілізації приблизно така:

• Путін у березні: «Призовників ми не використовуємо і не збираємось використовувати при проведенні цієї воєнної операції. Ми виходимо з того, що наша армія зможе досягти усіх поставлених цілей»;
• Пєсков у травні: «Не слід очікувати мобілізції на День Перемоги. Це нісенітниця»;
• Пєсков на початку вересня: «Наразі мови про мобілізацію немає»;
• Путін 21 вересня: *оголошує часткову мобілізацію 300 000 осіб*

ЩО ДАЛІ?

На початку листопада 2022 амбіції Кремля істотно зменшились. Путін досі запевняє, що спецоперація йде за планом. Втім, його риторика змінилась. Тепер російський режим дедалі більше говорить про захист Л/ДНР «у рамках Конституцій» та наполягає на перемовинах.

Втім, не слід покладати надії, що машина російської пропаганди зупиниться завтра чи через місяць. Вона постійно буде знаходити нові приводи для війни, прикриваючи єдину правду — росіяни хочуть нас знищити як націю.

Текст вище вкотре вчить нас не вірити жодному слову ворога, який уже стільки років знищує нас і не збирається зупинятись навіть попри втрати власних військових. Ворог бреше на кожному кроці, трохи чекає і знову бреше, сподіваючись, що попередню брехню світ уже забув.

Але ми пам’ятаємо.

Антон Клименко, магістрант факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка

Comments are closed.