Чи має пропаганда у засобах масової інформації право на життя і, якщо так, то в якому вигляді? Сама постановка питання може здатися дивною, точніше, вона здалася б такою ще півтора року тому. Але в умовах, коли українське суспільство опинилось перед навалою старанно організованих інформаційних нападів з боку північного сусіда, не зайве по-новому проаналізувати деякі важливі поняття. Цього вимагає «перезавантаження», у стані якого ми всі нині перебуваємо.

Протягом останніх двадцяти з лишком років слово «пропаганда» в Україні стійко асоціювалось із минулим комуністичним режимом. Не те, щоб ми зовсім перехворіли хворобою заангажованих медіа, але в тотальному вияві вона до нас, дякувати Богові, не поверталась. Події навколо російсько-українського політичного конфлікту сприяли тому, що у свідомості багатьох громадян це слово тепер поєднується радше зі словом «російська», аніж зі словом «радянська», викликаючи цілу низку свіжих асоціацій, пов’язаних, насамперед, із брехнею на російському телебаченні. Чимдуж відверто почали грішити пропагандою й українські медіа. Це явище набуває різних форм – від нищівної контрпропаганди за допомогою використання народної творчості до винятково позитивного висвітлення діяльності нової влади і не зовсім правдивої інформації із зони АТО.

У літературі для журналістів радянських часів можна вичитати, яким було ставлення до пропаганди в СРСР. «Політична оцінка та інтерпретація відтворюваної картини об’єктивної дійсності вирішальною мірою залежать від того, чиї інтереси відстоюють засоби масового впливу, хто є посередником між складним, багатоманітним сучасним світом і людиною, – писав у 1970-х рр. Володимир Здоровега. – Надзвичайно потужні засоби масової інформації буржуазного світу, які перебувають у руках крупних монополій, здійснюють невидимий контроль за поведінкою народних мас, вдаючись до спотворення реальної дійсності, до маніпуляції громадською думкою» [1, с. 4]. Упередженість, чи то пак зацікавленість, не вважалась поганою, якщо виходила з правильного джерела: «Комуністична партійність і зв’язана з нею тенденційність сприяє пізнанню об’єктивної істини» [1, с. 21]. Вплив на громадську думку у вигідному для системи напрямі відкрито вважався одним із основних завдань журналіста. Дехто переконаний, що саме цього нам сьогодні гостро бракує, – панівної ідеології та її послідовного впровадження в життя.

Звернімося до словника. Термін «пропаганда» походить від латинського «propaganda» – те, що підлягає поширенню, «діяльність, спрямована на поширення та роз’яснення політичних, філософських, наукових, етичних, художніх ідей, учень і поглядів, знань, цінностей тощо з метою формування певного світогляду, уявлень та емоційного настрою, впливу на поведінку людей» [4, с. 565]. Це визначення не містить нічого поганого, тим більше, що пропаганда, як видно, буває і досить безневинна, наприклад, та, що стосується здорового способу життя. Але відомо, що саме політичну пропаганду із журналістикою поєднувати небезпечно, оскільки, згідно демократичних засад, мас-медіа не повинні зомбувати населення. Зовсім не обов’язково, щоб кожний окремий ЗМІ відстоював тільки демократичні цінності, проте всі медіа загалом повинні бути різними (у межах норми), відображаючи різноманіття політичних позицій, забезпечуючи плюралізм думок і збалансованість поглядів. Це вже нібито школярська істина. «Ми не мусимо ставати такими, як Росія. Не можна перетворювати наші ЗМІ на таке ж неподобство. В цілому, пропаганді – ні, спеціалізованим ЗМІ – так», – заявив нещодавно голова Першого Національного телеканалу Зураб Аласанія в інтерв’ю «Українській правді», висловивши найбільш прийнятну для сучасного медійника позицію [2].

Те, що ясно в теорії, на практиці досить заплутано. В екстремальних умовах, коли на території країни ведуться військові дії, виникає цілком виправдана і зрозуміла потреба, з одного боку, обмежити ворожу інформацію, а з іншого боку – посилити в медіа-просторі лінію патріотизму. Як це зробити коректно, не порушивши нічиїх прав і не втративши демократичних здобутків? Незалежним (тобто не спеціалізованим) ЗМІ за таких обставин надзвичайно складно залишатись осторонь інформаційної боротьби, адже журналіст – не робот, а людина з власною громадською позицією, своїми емоціями і переживаннями. Ще інша проблема полягає в тому, що далеко не всі медіа, які воліють позиціонувати себе як незалежні, є такими насправді. Одним словом, питання делікатне. Працівникам мас-медіа, щоб залишатися гідними своєї професії, важливо не змішувати патріотизм і агресивний націоналізм, любов до батьківщини і ненависть до чужої країни (або частини своєї), грамотну журналістику і бажання змінити світ відповідно до власних уподобань, творчість і руйнування.

Свідомо залишаючи поза увагою тему заборони російських телеканалів, оскільки це окрема розмова, зосередимось на тому, як українські медіа нарощують позитив, щоб підняти дух співгромадян, під яким «соусом» подають українську версію бачення навколишньої реальності.

Відразу зауважимо, що одну з провідних ролей у побудові інформаційної картини дня відіграють соціальні мережі і це чи не найголовніший «соус». Всі медіа активно використовують журналістику скріншотів, цитуючи дописи з особистих сторінок користувачів Facebook, Twitter, ВКонтакте тощо. Ця ділянка інформаційного простору слугує не тільки джерелом новин, а й емоційним тлом сприйняття поточних подій для багатьох співвітчизників. Від осені минулого року на ній вирують жорстокі інформаційні баталії за участю «диванних військ». Коли стало очевидно, що Україна програє в інформаційній війні з Росією і це становить чи не найголовнішу причину решти  поразок, користувачі мереж почали з ентузіазмом не тільки самостійно викривати сфабриковані російською стороною фейки, а й, без огляду на будь-яку етику, створювати фальшиві новини протилежного змісту, аби подратувати путінських тролів і повеселити один одного. Інтернетна народна творчість просто вибухнула цією темою і не вщухала протягом усього літа, та й дотепер, щодня продукуючи десятки й сотні так званих «мотиваторів», фотожаб, анекдотів тощо. Російському міфові, в якому України взагалі немає (!), протиставили не менш гротескний український варіант, у якому уособлення Добра – український козак – бореться з кремлівськими злими чудиськами, ворогами всього світу.

Професійні ЗМІ у своїй медіа-продукції, як і належить, були і залишаються стриманішими. Проте іноді матеріали, які можна було б розцінити як звичайний тролінг, який не заслуговує на особливу увагу, як не дивно, потрапляють на сторінки серйозних інтернет-видань, навіть на телебачення.

Так 3 жовтня 2014 р. телеканал «Інтер» у програмі «Чорне дзеркало» показав першу серію мультфільму «Ватнік обращонний» (за сценарієм письменниці Ірени Карпи, озвучений нею ж) про «унікальне створіння» – «ватника»; цей же твір був опублікований на сайті «Подробиці» (podrobnosti.ua) в рубриці «Відео». Його мета – розкрити духовну ницість тих прошарків населення Східної України, які підтримали сепаратистські настрої і вітали втручання Росії. Мультфільм показує бездуховну, неосвічену примітивну істоту – «чмо», яка несподівано відкриває для себе сенс життя, – слухатись Бабая-завойовника. На мультик негайно відреагували «диванні війська» ворожої сторони у дусі тих же «ватників», тобто коротким текстом із нецензурною лексикою, що був розтиражований на кількох десятках якихось невиразних веб-ресурсів, де дозволяють брудні коментарі.

Сам по собі цей факт мало примітний серед маси багатьох інших інтернет-подій, але його неможливо пропустити, не прокоментувавши, з однієї причини: мультфільм надто образливий для того контингенту жителів зони АТО, який намагається дослідити, і при цьому запропонований у контексті журналістської роботи. Якби його створили звичайні інтернетники для того, щоб поділитися з друзями, справа мала б зовсім інший вигляд, а так вийшло, чесно кажучи, некрасиво. Учасники тієї телепередачі ніяк не відреагували на мультик, лише мовчки подивились. Хтозна, на жаль чи на щастя, тому що, відверто кажучи, вся програма «Чорне дзеркало» справляє гнітюче враження: всі її шановні гості часто кричать і перебивають один одного гірше, ніж на базарі. Напевно, це передбачено концепцією програми, атмосфера якої має символізувати хаос і пітьму, в які занурилась наша бідна країна.

До речі, на момент написання цієї статті вийшла наступна серія «ватника». У ній автори твору висміюють вже не збірний образ, а конкретних осіб. І треба визнати, що в такому ганебному тоні і з таким злом знущалися лише над Тимошенко за часів Януковича. Навіть складно уявити, щоб культурна людина додивилась подібний мультфільм до кінця.

Повідомлення у ЗМІ про появу в Мережі того чи іншого твору, що може становити інтерес для громадськості, – поширений прийом у медіа 2010-х рр., який дозволяє продемонструвати політичні переконання редакції, залишаючись нібито в межах цивілізованої, тобто нейтральної новинної журналістики. Як правило, мова про самодіяльність і найбільше це характерно для інтернет-видань. Яскравий приклад – новина, опублікована івано-франківським інформаційним порталом «Стик» (styknews.info) 9 жовтня 20014 р. під назвою «”Русская водка, что ты натворила? Нынче в России полстраны дебилов”, – новий хіт» про відео з піснею, яку співає на власному каналі на Youtube «американський далекобійник українського походження» Вадим Дубовський. Інший приклад – публікація львівського інтернет-видання GALNET (galnet.org) «33 москалика приїхали в гості, замість врожаю збираєм в полі їхні кості, – новий хіт в Інтернеті».

Перегляд інших матеріалів названих сайтів переконує, що їх журналісти з великим ентузіазмом поринули в інформаційне протиборство, вдало застосовуючи маніпуляції, аналогічні тим, які ми спостерігаємо з російського боку, тільки з протилежним знаком. При всьому розумінні гарячого бажання відповідати кусь на кусь, неможливо спокійно відмахнутися від думки, що взагалі-то це не робить честі українській журналістиці. Боротись – не завжди означає відплачувати тим самим, тим більше, що в даному випадку це заздалегідь програшна тактика: на жаль, не всі усвідомлюють, що подібними матеріалами наші медіа підіграють путінським, регулярно підкидаючи нові приводи для накручування антиукраїнської істерії.

То в чому ж вихід? Звичайно, потрібно мати більше високопрофесійної журналістики. Але в сьогоднішній ситуації лише цього недостатньо. Звичайно, треба виходити із власним висвітленням новин на міжнародні щаблі. І вже є гарна сторінка в соцмережі Facebook президента Петра Порошенка, працює англомовний телеканал новин Ukraine Today. Звичайно, необхідно також регулярно спростовувати неправду, створену на замовлення російської пропаганди. І тут є доробок – чудовий інтернет-проект «StopFake» (stopfake.org), запущений у березні 2014 р. за ініціативою студентів і випускників Школи журналістики Києво-Могилянської академії та програми Digital Future of Journalism. Та залишається відчуття, що чогось бракує. Ні, не організованої інформаційної агресії у відповідь ворогу і не перекручування подій. Агресія, злоба, бажання оббрехати – все це ознаки внутрішньої невпевненості у своїй правоті. В цьому суттєва слабина нашого інформаційного супротивника, якій можна було б протиставити моральну силу, оперту на тверде рішення прямувати обраним шляхом. Але те, що заявлено, має хитке підґрунтя, тому так тяжко керувати ситуацією: ще багато речей залишаються неусвідомленими, непродуманими, не досить чітко окресленими.

Хвалений сплеск патріотизму в Україні поки що дуже нервовий, він нагадує відчайдушні спроби потопаючого хапатись за все, що потрапляє під руку, навіть соломинку. Якось на одному з вітчизняних телеканалів улітку показали сюжет про російських туристів, здається, в Туреччині. Наші журналісти вивчали їхню реакцію на дражнілку «хто не скаче, той москаль». Підходили до людей і зненацька починали плигати перед ними і кричати, знімаючи на камеру їхні здивовані обличчя. Коли дивишся подібні сюжети, думаєш: стільки енергії останнім часом витрачено на перепрограмування символами – знищення ленінів, вивішування жовто-блакитних прапорів і проведення флешмобів у вишиванках. На якомусь етапі все це допомагало триматися, але вже настає момент, коли цій енергії варто повернути у більш нормальне, конструктивне і ділове русло, і саме журналістиці випадає бути одним із головних провідників цього процесу.

2.10.14 р. сайт газети «Дзеркало тижня», посилаючись на думку директора Інституту демографії та соціальних досліджень Елли Лібанової, повідомляв: «Соціологи помітили формування в Україні єдиної нації». Ця коротка замітка не містила серйозних доказів, та всі і так відчувають: щось дійсно відбувається. Можливо, потрібно більше добротної якісної аналітики в медіа, яка пояснила б нам самих себе?

Інтернет-видання, які подають багато аналітичних статей (переважно сайти суспільно-політичних журналів), розглядають насамперед значення актуальних подій, намагаються інтерпретувати поведінку політичних лідерів і цілих держав, зокрема Росії, словом, сконцентровані на поточному моменті, який, безумовно, того вартий. Навіть з’явився новий термін – «оперативна аналітика». При цьому виявився майже залишеним без уваги дискурс пошуків історичного призначення, напряму розвитку України. (Цікаво, що недавно одна з політичних партій оголосила всенародну акцію обговорення національної ідеї України, перший етап якої зводився до голосування на сайті. Як і слід було очікувати, за цілий місяць так і не було оприлюднено жодної яскравої думки, втім партія і не обіцяє швидкого результату.)

Ще кілька років тому, у мирний час, цей дискурс був набагато жвавішим. Зараз ніби не до того, але саме загострення політичного конфлікту вимагає чітких відповідей на деякі запитання.

Одне з них: чи знаємо ми достеменно, що робить Європу осердям сучасної цивілізації? Не високий рівень життя, якого ми так прагнемо, адже це наслідок, а не причина. «Існує базова цінність, що визначає собою приналежність до Європи: культ свободи як основоположна ідея, як мета, яку треба реалізувати, як основа соціо-політичних інституцій», – зауважив у 2009 р. в інтерв’ю газеті «День» видатний італійський славіст Санте Ѓрачотті [3]. Чи уявляємо ми, що таке внутрішня соціальна свобода і чи готові їй довіряти? Такий різновид розкутості приносить добрі плоди тільки тоді, коли людина здатна свідомо служити суспільству без зовнішньої спонуки і без прихованого бажання забрати більше, ніж віддати, коли у неї з дитинства закладена повага до інших, а також бажання працювати і ворушити мізками. Чи зможемо ми позбутися популярного в народі забобону «горе з розуму», який породжує психологічне плебейство?

До речі, Санте Ѓрачотті запропонував вважати історичним завданням України залучення Росії до європейської думки і культури. Подібні теорії, в яких Україні відводиться роль транслятора і перекладача між Заходом і Сходом, мудрого посередника між західними і східними устоями, чия функція – мирити і зменшувати тертя, а не роздмухувати ворожнечу, час від часу виринають, але аморфність продовжує переслідувати. Можливо тому, що відповідного перекладу досі немає і в самій Україні, яка поділяється, як мінімум, на лівобережну та правобережну. Замість нього часто підкреслена нетерпимість, образи, намагання вивищитись, доведені до крайніх форм завдяки наклеюванню один одному ярликів (звісно, не без сторонньої допомоги).

Підсумовуючи сказане, перефразуємо Зураба Аласанію: «Пропаганді – ні, патріотизму – так!». Але патріотизм українських медіа повинен бути дуже обережним і поміркованим, окрім того, на часі інтелектуальний внесок журналістів-аналітиків у створення нової концепції українського життя. Не нав’язувати, не впливати, не зомбувати, а просто допомагати постійно знов і знов осмислювати себе в часових і просторових координатах.

Цитована література:

1. Здоровега В. Пошуки істини, утвердження переконань : Деякі гносеологічні та психологічні проблеми публіцистики / В. Здоровега. – Львів : Вища шк. Вид-во при Львів. держ. ун-ті, 1975. – 175 с.
2. Курина А. Зураб Аласания : Пропаганда и журналистика – это разные вещи [Электронный документ] / А. Курина. – Українська правда. – [Сайт]. – Режим доступа : http://life.pravda.com.ua/person/2014/10/14/182166/.
3. Пахльовська О. Культурна місія України [Електронний документ] / О. Пахльовська. – День. – [Сайт]. – Режим доступу :  http://www.day.kiev.ua/uk/article/intervyu/kulturna-misiya-ukrayini-0.
4. Сучасний словник іншомовних слів : Близько 20 тис. слів і словосполучень / [уклад. О. І. Скопненко, Т. В. Цимбалюк]. – К. : Довіра, 2006. – 789 с. – (Словники України).

Відгуки (1)

Анонім,