Не йди шляхами древніх, але
шукай те, що шукали вони.
 Кобо Дайси

Через свою споживацьку природу мас-медіа стали дзеркалом аж ніяк не елітарної культури, дзеркалом, котре демонструє зображення, що у кращому випадку нагадують перекручений світ Люіса Керрола, у гіршому – “театр жорстокості” Антонена Арто упереміш із мексіканобразилійською спрощеною псевдореальністю життя. Це – медіагедонізм. Не випадково, розважальну функція ЗМІ  сьогодні найбільше критикують, хоча, як це не парадоксально, ця функція найменше досліджена. Дарма, що саме вона, разом з інформаційною, є домінантною функцією мас-медіа, навіть причиною їхнього виникнення.

Це спонукає вивчати формальну структуру розваг, які продукують ЗМІ, досліджувати їхнє праісторичне коріння.

Передусім потрібно з`ясувати тлумачення базового терміна. Сучасний словник української мови  подає два варіанти визначення лексеми “розвага”:
1. Те, що розвеселяє, розважає людину.
2. Те, що заспокоює, утішає кого – небудь у горі, нещасті і т. ін.; утіха (Словник української мови. 621).

Отже, поняття розвага  полісемантичне. До того ж вживається воно в українській мові лише з XVIII ст. як словотворча калька з французької. Очевидно, раніше у подібному значенні вживалася інша лексема. Яка ж?

Логічно шукати її серед сучасних синонімічних варіантів. У словнику таких дванадцять: утіха (втіха), розрада, утішання (втішання), виграшка, потуха, забава, забавка, потіха, іграшка, розривка, веселість, веселощі (Словник синонімів української мови: У 2 т. – К., 1999. – Т. 2.  с.537 – 538).
Найменш етимологічно маркованим у багатовимірному семасіологічному просторі є слово “іграшка”, тобто “гра”. Не випадково, саме його використовували автори словників давньоруської та староукраїнської мови XIV – XV сторіч на означення досліджуваної функції. В українців (як і у більшості народів) “гри та розваги” традиційно поділяли на календарно-побутові; родинно-побутові; приватні (власне розваги!). Існує думка, що останні і є еквівалентом сучасних розважальних медіапрограм (у їх чистому немаргінальному вигляді).

В окресленій класифікації простежуються деякі закономірності. Передусім це поділ розваг на так звані “вищі” та “ нижчі”. Розуміння вертикальної організації культури існує віддавна. Згадаймо хоча б популярну в Україні вертепну традицію. На першому поверсі народного театру показують серйозні досконалі видовища, а згодом (на другому) пародіюють та висміюють їх. Припустімо, cучасна розважальна продукція ЗМІ – спадкоємець саме традиції сміхового дублювання. Тоді чому б цей принцип не покласти в основу нашої спроби класифікувати медіарозваги? На “нижньому поверсі” розташувати власне релаксаційні (за сучасними стратифікаціями) передачі (Лизанчук, 133). Їх (також традиційно), можна поділити на еротичні, комічні, травестійні, приховано травестійні, маріонетково-травестійні.

Отож, здійснюючи контамінацію часів, розгляньмо розваги, які продукують сучасні ЗМІ, як цілісне художнє явище, етапне для етнічної традиції, у контексті світоглядних та естетичних пошуків людства. Свого часу Маршал Маклюен назвав сучасну масову культуру ”фольклором індуcтрійної людини”. Подібне припущення цілком може виявитися слушним.

Зіставляючи рекреаційні хронотипи, за основу братимемо інформацію про національні розваги, ігри та забави народів світу у викладі відомих етнографів – професорів С. Килимника, О. Воропая та сучасні телепередачі, трансльовані першим і другим національними теле- (чітко виражений шрифт) та радіоканалами. В обох випадках інформація вибіркова.

Сучасні телевізійні передачі. Зима 2001-2002 рр.
(ТРК “Інтер”, студія “1+1”) Світова традиція Національна традиція

Гедонізм

Діонісійський тип творчості Еротичні: серіали, “Медовий місяць”, “Кохання з першого погляду”, “Реальне весілля”. Весняні та літні оргії, сатурналії (вакханалії), форми молодіжного флірту: драстичні пісні, загадки, ігри.  Гірка, обряд лялі, водіння берези (тополі), вшанування Ярила, Івана Купала, обряд ініціації, обряд дефлорації, ворожіння, вечорниці, вулиця.

Комічні: “Біла ворона”, комедії. “Антологія сатири і гумору”, “Сміхограй”. Уласкавлення божества сміху (Італія), день дурня (Англія), перше квітня (Німеччина), день віслюка, свято дурнів (Франція).  Небилиці на вечорницях, сороміцькі пісні (драстичні), народний анекдот, еротичні загадки.

Травестійні: “КВК”, ”Показуха”, “СВ-шоу”. Блазнювання. Містерії, міраклі, драми-мораліте, фарси (Франція), фастнахтшпілі (Німеччина), інтерлюдії (Англія), комедія дель арте (Італія). Русальний тиждень, вертеп (трон), Маланка, Масляна, весільний обряд, інтермедії, шкільні драми.

Маріонетково-травестійні: “Камера сміху”, “Прихована камера”, “Сам собі режисер”. Залишки ініціального обряду. Традиція оглядання молоді на готовність до статевого життя.
Звичай купання на зелені свята, оглядини нареченої перед шлюбом.

Культура інтимного спілкування якнайтісніше пов’язана з ментальністю кожного народу, з його морально-етичними традиціями та звичаями. До еротичних телепередач студії “1+1”, телеканалу “Інтер” належать: “Медовий місяць”, “Кохання з першого погляду”, “Реальне весілля”. Ці проекти є, по суті, інваріантами давніх форм флірту, щоб підібрати пару та зав’язати шлюбні стосунки, що здійснювалися під час “вулиці”, вечорниць, ворожінь, гірки (обряду дефлорації), купальської оргії. “Про шлюбний статус таких забав свідчать деякі залишки норм звичаєвого права”(Давидюк В., 177).

Як і колись на вечорницях, у телепрограмах хлопці та дівчата, поділені на “гурти”, взаємно залицяються, розповідають різноманітні історії,  загадують драстичні загадки. Дійство організовує посередник (сучасний телекомунікатор). І за структурою “еротичні” медіапрограми повністю відповідають давнім молодіжним забавам:

Еротичні розваги (Ер) – це: полярні (чоловічі та жіночі) гурти (ЧЖг)  плюс-посередник (нині  телекомунікатор) (П) , плюс-флірт (Ф) і як результат – “парування” (Пр) (термін фольклористів).
Отже, архаїчна та новітня форми ігрової єротики постають своєрідною ієрархічною структурою певних комунікативних блоків, що обов`язково присутні у будь-якій з окреслених нами форм. А це означає, що подібна структура випливає з “природи жанру”. Тому цю міфоритуальну схему: Ер=ЧЖг+П+Ф=Пр слід назвати архетипною, універсальною, вічною, наділеною можливостями реконструювати, такою, що має велику тлумачну силу, більшу, аніж, скажімо, звичайний синхронний зріз опису та аналізу останньої ланки гедонізму.

Комічні ж розважальні передачі “Біла ворона”, “Сміхопанорама”, “Золотий гусак”, комедії – інформативні носії народної сміхової культури, що зародилася у середньовіччі як продовження праісторичного культу ритуального осміювання божества і реакція на періодичне засилля серйозності та аскетизму. Вони, ймовірно, є і своєрідною паралеллю традиційної української клубної гедонокомунікації, найвагомішим компонентом котрої вважають розповідь анекдотів та небилиць.

Передачі “Біла ворона” й “Золотий гусак” подають їх тематично маркованими і достоту, як колись, упереміш із піснями, розмовами, тостами. Ефектність та ефективність спілкування підсилюються присутністю на трансльованих мас-медіа “засіданнях” клубів зірок сміхової культури. Подекуди складається враження , шо телепрограмам не вистачає режисерського відшліфування. Але насправді враження непідготовленості, на нашу думку, – родзинка подібних проектів. Адже саме цей чинник найбільше споріднює сучасні медіа з їх давніми архетипами.

Сміхові, як і попередньо охарактеризовані, телепрограми легко піддаються дешифруванню. Маємо типову, наче на шаховій дошці розставлену позицію: з одного боку, господар (телеведучий), з іншого – відвідувачі, і, звісно ж, – процес комунікації. Загалом ця універсальна схема спілкування (за Ю. Лотманом) – своєрідна індульгенція, котра дає медіагедонізмові право на існування як релаксаційного дублера.

Хронотипами тієї ж майданно-сміхової традиції є травестійні та приховано травестійні передачі, як-от: “КВК”, “Містечко”, “Джентельмен-шоу”, “Камера сміху”, “Прихована камера”, “Сам собі режисер” “Прокинься і співай”. Тільки в них дуалістично поєднані власне сміх і травестія. Це відголос ритуальних та обрядових вистав, середньовічного карнавалу, маріонеткової культури. “Мотив маски – надзвичайно складний і багатогранний пласт народного мистецтва. Маска пов’язана з радістю змін та перевтілень, веселою релятивністю, запереченням тотожності та однозначності. Вона,  як і сміх, передусім символізує перехід, метаморфози, порушення загальноприйнятих меж.

Найпопулярнішим, розрахованим на живу та масмедійну комунікацію дійством подібного зразка, у якому маскування трансформувалося в переодягання, є сьогодні ігровий проект магістра О.Маслякова КВК (клуб веселих та кмітливих). Новітня “медіадіонісія” та її сучасні “козлоногі сатири” презентують одвічну карнавальну стихію, у якій ще немає чіткого поділу між панегіриком та сатирою. Інакше присутні у залі високі особи (часто президенти) образилися б.  Адже їх тут не просто висміюють, а й “виводять на чисту воду”. Осміяні, замість того, щоб обурюватися,  радіють разом із своїми хулителями.

Світ навиворіт – ось карнавальний канон, присутній у сучасних медіатравестіях (і, на жаль, не лише в них – результат карнавалізації постмодерної культури), за котрим не існує розмежувань між королем і блазнем, позитивним героєм чи негативним, чоловіком та жінкою. Дволикий Янус не сходить з екранів телебачення: добрі бандити, погані державоохоронці, святі грішники, благородні повії – суцільна оксиморонія – дзеркальне (карнавальне) відображення життя, прочитати яке можна тільки із спеціальним кодовим ключем. Бо те , що у побутовій перспективі можна розглядати як ваду, у мистецько-семіотичній, на думку науковців, стає знаком соціального ритуалу. Але це тема окремого дослідження. Повернімося до розваг.

Отже, існує незнищенний праінформаційний код культури, який діє на етнічному та загальнолюдському рівні й передається у спадок. “Усе змінюється, тільки не людина”, – казав А. Айнштайн. Наука і технологія удосконалюють життя, але потреби, способи їх задоволення, незмінні, бо зумовлені несвідомими потоками енергії – генетичною пам’яттю, традицією, міфом.
 Самодостатній препозиційний щодо цивілізації характер розваг (за Гейзінгою)  не дає змоги поставити запитання на кшталт “навіщо вони виникли?”. Однак факт такого недискретного існування явища засвідчує його потрібність, навіть доконечність. Не випадково, проблема задоволень як сенсу існування завжди була віссю, довкола якої оберталися ідеї різних філософських систем, шкіл, напрямів. Вона хвилювала Демокріта, сократівських кініків та кіренаїків, епікурейців, їхніх пізніших інтерпретаторів і послідовників, мислителів XX ст., котрі критерієм евдемонізму (щастя) традиційно визначали гедонізм (насолоду) або ж аскетизм (стриманість). Щоправда, у поглядах на розваги, їх обмеження та можливості, ніколи не було і донині немає єдності. Очевидно, це теж закономірно.

Нині індустрія розваг –  прерогатива мас-медіа. Як це вплинуло на явище, яке досліджуємо? Очевидно  ніяк. Гедонізм,  продукований новими засобами масової комунікації, продовжує  навіювати уявлення про гротескно-умовну реальність, нагадуючи цим фантастичні світи. І подібно до стародавніх міфів, що супроводжували людину усе життя, новітні “міфи та легенди”, втручаючись у свідомість людини, формують її ставлення до світу. Одразу ж напрошується питання: позитивне чи негативне? Очевидно, і те, і друге. Утім ця проблема не є предметом нашого дослідження. 

Порівняно із другим, нібито запозиченим з інших культур, перший (суто розважальний) поверх у вертепі завжди вважали питомо українським. Саме він (читаймо сучасні розважальні програми), на думку дослідників, є зразком світосприймання, самовираження народу. Його праінформаційним кодом, ментальним архетипом, домінантою історичної свідомості і, на жаль, стереотипом, котрий, з легкої руки найближчих сусідів, презентує нашу культуру як розважальний модуль у світовому етнічному інформаційному контексті, “де українська тожсамість представляється як відхилення від норми, щось екзотично-розважальне” (Забужко О., 154).
Ми уже визначили прадавні гедоністичні архетипи, але “колективне несвідоме”, очевидно, складається не лише з архаїки, ймовірно, воно містить і цілком сучасні форми. Адже замкнена система, що не живиться енергією іззовні,  приречена на ентропію. За Томасом Карляйлем, закони історичного розвитку універсальні та загальні, проте їхня різноманітність виявляється у формі.

Отже, якщо у першій частині дослідження ми позитивно розв’язали проблему архетипності розваг (змістовний аспект), то лишилося ще визначити, чому ж культурологи, етнографи розрізняють розваги, типові для Німеччини, Англії, України і т. д. (формальний рівень), вважаючи використання іншими країнами їхніх медійних інваріантів недоречним, навіть патогенним.

Припустімо, при використанні архетипний зміст розваг має здатність, змінюючи свій контекст, набувати індивідуальних форм. А позаяк зміни відбуваються у різних швидкісних режимах, те, що внаслідок пасіонарних домінант раніше “оформилося”, скажімо, у Великобританії, десь-інде сприймається як плагіат.

О.Зернецька пропонує вивчати постмодерну культуру за допомогою мистецтва “формули”.  Під цим терміном вона розуміє модифікацію архетипів, себто їх новітню інтерпретацію, що містить древній зміст та нову форму, потрібну певній культурі у визначений час. Ця трансформована формула згодом може “подорожувати”, знову ж таки із певного типу модифікаціями. Тоді як архетипи “завдяки їх універсальній природі перебувають у багатьох виявах, “формули”, через їхній тісний зв’язок із певною культурою та часовим відтінком, мають тенденцію до значно меншого репертуару сюжетів, характерів, місць і дій. Якщо “міф” досить важко використовувати як аналітичне знаряддя через його всеохопність, “формули” більш специфічні (Зернецька, 100). Порівнюючи вестерн та шпигунський роман, можна безпомилково звести їх до універсальних архетипів. Що визначає відмінність між ними, то це потреби часу і певної соціальної групи, які їх створили… У вестерні виступає його походження з історії Америки ХІХ ст., тоді як шпигунський роман відбиває той факт, що це більшою мірою породження Британії ХХ ст…. Поступово ідеї, притаманні вестерну, трансформувалися до формули поліцейських фільмів, де місце ковбоя зайняли безстрашний “Коп” або приватний детектив, котрі, на свій страх і ризик, “творять закон” у джунглях великого міста  фронтіру  ХХ ст. (Зернецька, 99).

Подібні формули притаманні розважальним програм усіх категорій, але в той час, як суто гедоністичні передачі (перший поверх колишнього вертепу) творяться здебільшого за власною формулою, що вже давно стала мандрівною, друга – “Вифлиєм”- традиційно універсальна для всіх (вважатимемо, що такою вона лишається і на медіарівні).

Отже, зактивізований у перехідну епоху переферійний вияв рекреативної культури (напіврозважальні програми) теж послуговується чужими модифікаціями: французькими (про світ моди), англійськими (розмовні видовища), американськими (різні види ігор та видовищ, реклама), радянськими (“Що? Де? Коли?). Продовжимо їхню класифікацію за вертепною традицією, позаяк масова культура- маргінальне мистецтво формули (“фольклор індустрійної людини”) так само, як і народна творчість, ближча до колективного несвідомого, аніж, скажімо, культура елітарна або яскрава творчість окремих обдарованих особистостей.

Сучасні телевізійні передачі станом на зиму 2001-2002р.р.
(ТРК”Інтер”, студія”1+1”)

Епікурогедонізм (діонісійсько – аполлонівський тип творчості) Спортивні: “Спортарена”, “Проспорт”, “Все про футбол”, “Спорт за тиждень”. Агони, Олімпійські, Істмійські, Немейські ігри…  Весняні (передвеликодні) та літні (перед зеленими святами) ігри.

Музичні: “Караоке на майдані”, “Хіт року”, “В концертному залі”, “Музичні адреси України”… Пісні супроводжували усі родинні та календарно- обрядові свята, а також трудовий процес древніх народів.

Кулінарні: “Смак”, “Смачно з Бурдою”.  Кухні різних народів, символічні національні страви.  Свята вечеря, Щедрий вечір, всеїдний тиждень; культ здорової страви, кодекс гостинності.

Про світ моди: “Модний час”, “Міс світу”, … Ритуальний одяг, національний одяг.  Традиційний український одяг, окремі елементи якого стали символічними.

Інтелектуальні (ігри): “Що? Де? Коли?”, “L G – еврика”. “Еврика”, “Квазар”. Загадка (проблема) лежить в основі людського буття. Ініціація, загадки, інтелектуальні забави.

Реальні шоу (reality show): “Останній герой”, “За склом” Ініціація, паломництво, лицарство, двобої. Ініціація, паломництво, Січ, традиції військового мистецтва.

Комерційна гра: “О, щасливчик”, “Перший мільйон”, “Поле чудес”. Карти, інші азартні ігри, ставки. Карти, сперечання, ставки.

Комунікативні (спілкування в ефірі): “Доки всі дома”,“Табу”.”Школа виживання”, “Знаю,як”. Вшанування легендарних постатей. Нездорове зацікавлення приватним життям знаменитостей.  Пліткування, вечорниці, вуличні традиції спілкування.

Реклама Синкретичний зміст світового мистецтва. Виставки, ярмарки, базари. Бароковий світогляд; трипільська культура; писанкарство; ярмаркова культура.

 Жахи. Фантастика: “Проти ночі”, “Колір ночі”, “Без табу”, фантастика, бойовики. Смертна кара, гладіаторські бої, корида… Анімізм, тотемізм, культ предків. Гороскопи, гадання. День Преподобного Льва, Кас’янів день, День Святого Канона, Навський Великодень.

Отже, дана категорія телепередач , котра вважається такою, що начебто потрапила “під згубний вплив західної культури,  все-таки теж наявна у традиції на архетипному рівні. Тому її слід назвати явищем загальносвітовим із домінантою етнопасіонарного вияву. Загалом сучасна гедоністична продукція сприймається осмислено  лише у широкому історичному обрядово-видовищному контексті. Витоки її джерела у докласовому суспільстві , в культі Діоніса, римських сатурналіях, карнавальній культурі, гротескних святах, приурочених сміхові. Найважливіші властивості карнавального сміху принципово не змінилися, як і вертикальний поділ культури на “високу “ та “низьку” (за вертепною традицією ).

Змінити вічне змістове (позитивне чи негативне) практично неможливо. Але не виключені формальні трансформаціїї тексту, себто творення нових “формул”. Що власне і може стати варіантом вирішення проблеми патогенного впливу медіагедонізму.

Comments are closed.