БІНОМ — ФАНТОМ?

Із появою електронної журналістики, окресленої за зразком постмодернізму “постжурналістикою”, з’явилась нова бінарна опозиція журналістика-постжурналістика. Поява цього біному цілком логічна: усе нове зазвичай протистоїть старому. Чимало дослідників, ламаючи наукові списи, розподілилися на два ворожі табори: консерваторів (які найчастіше репрезентують погляди технофобів) та, відповідно, новаторів-технократів. Проте безпосереднім учасникам неожурналістського процесу (видавцям, редакторам, авторам та реципієнтам) усі ці теоретичні “переклички” видаються псевдобаталіями. Бо, насправді, жодного біному не існує. Адже як можна протиставляти те, що сполучилося в одне ціле, утворюючи новий і результативний симбіоз? Причому симбіоз цей вигідний як для традиційних ЗМІ (преси, радіо і ТБ), так і для нових мережевих мас-медіа.

Для ілюстрації фантомності згаданого вище біному наведу такий приклад. Одним із запеклих апологетів традиційного журналізму є скандально відомий російський журналіст-культуролог Андрей Новіков. У статті “Ненавиджу Інтернет!” (old.russ.ru/journal/media/97-09-06/novik.htm або evartist.narod.ru/text3/89.htm#з_02) він просто таки присягається на вірність самвидаву: “Соціальна кібернетика майбутнього не владна наді мною. Їй не вдасться розчепити мою думку, перетворити її на кілобайти, на пошук комп’ютерних клавіш, у набір політичних технологій…” Однак найцікавіше те, що саме завдяки ненависному авторові “пошуку комп’ютерних клавіш” в Інтернеті можна було вийти на персональний сайт Новікова anovikov.narod.ru. (Пишу “можна було” у минулому часі, тому що тепер ця сторінка не існує – “помилка 404”: неправильне посилання або, що більш ймовірно з огляду на конфлікти журналіста із владою, сторінку було видалено. Проте допитливий читач таки може її знайти у веб-архіві).

Тож, на мій погляд, цей і поготів не одинокий приклад – яскраве свідчення неминучості примирення і, врешті-решт, злиття двох “ворожих таборів” у єдину команду, себто в абсолютно новий симбіозний вид журналістики.

2 + 2 = 5

Та найцікавіше те, що сумарний результат, отриманий при додаванні двох компонентів традиційної журналістики та постжурналістики, перевищив очікуваний. Іншими словами, два плюс два в сумі дорівнювало не чотири, а, скажімо, п’ять. Отриманий ефект називається синергізмом (грец. synergos – той, що діє разом, сукупно; від syn – разом, ergos – дія) – це енергія спільної дії; у медицині, приміром, синергізм означає варіант реакції організму на комбіновану дію кількох ліків, що перевищує дію, спричинену кожним із ліків зокрема. Отож у цей спосіб отримуємо синергетичний варіант журналістики. Тут варто було би зайнятися пошуками відповідного нового словотвору із такими модними і затребуваними нині: нео-, пост-, супер-, гіпер-, макро-, мета-, крос-, транс- і т.д. (Воістину, наша доба – доба префіксів!). Проте залишу це на розсуд магелланів-мовників.

Зауважу тільки одну дуже вагому ознаку нової журналістики – її неможливо зворотно розділити на дві попередні складові, адже тоді ми ризикуємо втратити отой унікальний “надлишок”, який, власне, і є визначальним, ключовим, нуклеарним (по-стусівськи “ядерним”). Тож, як неможливо уявити тепер успішне паперове видання без електронної версії в Інтернеті, так було би цілком абсурдно відкидати традиційні ЗМІ, грубо обрубуючи їх в прокрустовому ложі лише однієї з парадигм.

Нова інформаційна епоха диктує потребу синергетичного, системного, комплексного підходу до вивчення журналістики, у контексті якого авторка цієї розвідки спробує розпочати пошуки згаданого “надлишку”, тобто додаткового результату синергії двох парадигм. А на логічне завершення абзацу також додам, що, вочевидь, отриманий новий вид журналістики – і поготів не кінцевий результат столітніх метаморфоз нашої професії, ні, радше це чергова ланка (метафаза) в довжелезному ланцюгу перетворень, і хтозна якою буде наступна ланка…

SYNERGO, ERGO SUM!

Поняття синергізму, синергії лежать в основі надзвичайно популярної нині науки – синергетики, яка з’явилась в останній третині ХХ століття і її автором є професор Штутгартського університету Герман Хакен. Синергетика займається вивченням систем, які складаються із багатьох підсистем різної природи (від атомів та електронів – до людей та космічних систем); досліджує їхню взаємодію; формує уявлення про альтернативність, поліваріантність шляхів розвитку складних відкритих систем; розглядає хаотичні процеси як потенційно впорядковані тощо. Синергетика – це також наука про несподівані явища. Насправді, визначень синергетики – десятки, а то й сотні (Пригожин, Білоусов, Жаботинський, Ейген, Матурана, Варела, Кадомцев, Курдюмов, Лоренц, Мандельброт, Сінай, Луман, Вайс, Вільке, Маннерман та ін.). Об’єднує їх те, що цей науковий напрям, який розробляють численні інститути синергетики, має міждисциплінарний чи то пак кросдисциплінарний характер і використовується як у природничій, так і в гуманітарній сферах. Вочевидь, як і кожна серйозна наука, синергетика претендує на почесне місце світогляду. Тепер для того, щоб існувати, недостатньо просто мислити, – потрібно мислити масштабно, системно, стереоскопічно: Synergo, ergo sum!

Журналістика за своєю природою – синергетична. По-перше, вона міждисциплінарна (причому у поле її гравітації потрапляють чи не всі наявні науки та сфери діяльності). По-друге, вона сама є складною метасистемою, що складається із різнорівневих підсистем: наукових інститутів, різних видів ЗМК та каналів передачі інформації (преса, радіо, ТБ, інтернет-журналістика), розгалуженої сітки видань, видавництв, мережі розповсюдження, редакцій, відділів, передач, текстів, жанрів, стилів тощо). По-третє, ця система є відкритою і динамічною, вона постійно оновлюється завдяки новому контенту, каналам і кадрам. По-четверте, журналістика, справді, нагадує нестійку хаотично-впорядковану систему, яка постійно видозмінюється в так званих точках біфуркації (у нашому випадку – це, приміром, виникнення електронної журналістики, зміна влади, редакторської політики тощо). Інтернет-журналістика – взагалі “клондайк” для синергетики, до речі, саме синергетичний підхід широко застосовується у вивченні мережевого інформаційного простору як складної і неструктурованої системи.

“СЕКУНДАЛІСТИКА”?

Після того, як журналістика вийшла на новий синергетичний рівень завдяки інтернет-технологіям, її межі й наповнення розростаються з геометричною прогресією (науковці часто тут вживають вислів “за експонентою”). Новочасне суспільство отримало титул інформаційного, інформація стала найціннішим капіталом, врешті, людиною 2006 року американський журнал Time проголосив користувача мережі (www.time.com/time/magazine/article/0,9171,1569514,00.html). Либонь, сучасну “вітрувіанську людину” модерний митець помістив би не в коло і квадрат, а в прямокутник монітора… Все це свідчить про те, що журналістика стала однією з провідних сфер сучасного життя і вийшла давно за рамки того, що ми звикли традиційно окреслювати цим поняттям. Одне слово, у відому цитату Хакена “Синергетика росте звідусіль” сміливо можна вставити слово “журналістика”.

Але… Журналістика вже спізнюється. Журналістика, від слова “день”, (від лат. diurna, а потім фр. jour) нині не встигає за секундною стрілкою і, відповідно, за щосекундним оновленням інформації в мережі. Що й казати про неоперативну публіцистику (цю практично забуту “важку артилерію” журналізму), яка взагалі опинилась на маргінесах професії. Нині журналіст здає професійні “нормативи” за секундоміром. Інша річ, як він їх здає і чи здає взагалі. Адже в цьому цейтноті часто не йдеться про вичитку матеріалу, про перевірку фактів, а тим паче про його мотивацію чи можливий резонанс.

Інтернет-журналістика, далебі, – це вже “секундалістика” (даруйте за калабурний новотвір). Із періодичної вона поступово перетворюється на постійну, поточну, на безперервний потік знаків (просто як у кінотрилогії “Матриця”), на навалу вже не мас (за Ортегою), а симолів. Реципієнт не здатний опрацювати цей потік, що більше, він втрачає здатність осмислити прочитане. Страхітлива для футурологів формула “текст втрачає контекст” справджується. На рівні синергетики, яка описує дискретно-хвильову структуру мережі (що нагадує будову людського мозку), маємо дуже просту ситуацію, коли хвиля активізує одні елементи і гальмує інші. Тож маємо ситуацію глобального розширення контенту, але не його поглиблення. Гіпотетично ситуація є змінною, адже інші хвилі можуть спричинити протилежний ефект. Утім можна тільки здогадуватись, що саме в журналістиці може сприяти поглибленню змісту…

Додам сюди ще таку ремарку. У світовій журналістській практиці стає дедалі поширенішою робота з новинами на трьох етапах. На першому – журналіст, який повернувся із завдання, оперативно записує короткий репортаж на 50 слів і розміщує його на сайті або відсилає в інформ-агентства. На другому – пише розширений матеріал (на 200 слів) для веб-сайту й ілюструє його потрібними аудіо- чи відеофайлами. І тільки після цього він сідає за роботу над великим матеріалом (на 1000 слів) для друкованої версії видання. Так вже працюють, за спостереженням російського професора Владимира Олешко, у Bloomberg News, Orlando Sentinel, Chicago Tribune. Зазначу тільки, що найчастіше новини так і не потрапляють на другий етап. А за допомогою сучасних технологій, які дозволяють симультанно (одночасно) транслювати подію, частина новин не доходить і до першого етапу, залишаючись в статусі “на живо” чи онлайн.

АРХЕТЕКСТГІПЕРТЕКСТСУПЕРТЕКСТ

Новочасна журналістика (передовсім завдяки інтернет-журналістиці) отримала нові характеристики, які її детермінують, зокрема: гіпертекст, гіпермедіа, полілог, інтерактивність, симультанність, блоґосфера та ін. Декотрі з них спробую розглянути нижче в контексті синергії.
Гіпертекст з’явився, як це часто буває, задовго до виникнення самого терміну, запровадженого американським філософом, піонером інформаційних технологій Тедом Нельсоном 1965 року. Згрубша, гіпертекст – це текст, який містить у собі посилання на інші тексти, які, своєю чергою, – ще на інші і т.д. (із визначеннями терміну читач може ознайомитись у “всезнаючій” Вікіпедії або ґрунтовніше у Словнику культури ХХ ст. Вадима Руднєва (encyc.mir-x.ru/XXvek.asp?id=24). Оскільки будь-який термін окреслюється завдяки його актуалізації, термін гіпертекст з’являється з актуалізацією нових технологій, попередньо пройшовши фазу архетексту (це первинні тексти) та макротексту (текст як ідея, це субстанційні нестаріючі тексти, себто класика).

У контексті журналістики ми маємо симбіоз тексту традиційного (друкованого, озвученого, візуалізованого) і мережевого. Цей симбіоз часто окреслюють терміном “супертекст” (наступна фаза). Спробуємо визначити синергізм поданого вище симбіозу на конкретному прикладі друкованого тексту. Більшість сучасних паперових видань мають електронну версію. Раніше переписка з читачами здійснювалась через відділ листів, куди охочі надсилали свої відгуки, які або друкувалися на шпальтах, або були проігноровані. У такий спосіб резонанс матеріалів, вочевидь, складно було відстежити, а про повноцінний діалог між автором та аудиторією годі й говорити. Що відбувається в електронному варіанті? Кожна стаття має: по-перше, відкрите поле для відгуків читачів та водночас відповіді на відгуки самого автора; по-друге, електронну адресу автора; по-третє, на основі статті видання може започаткувати дискусію на своєму форумі. Окрім того, статтю можуть використовувати інші мережеві ресурси із посиланням на джерело. Нарешті, і стаття, і коментарі до неї, залишаться доступними в архіві мережі. Журналістика розгерметизовується. Вона стає прозорою, доступною, діалогічною, дискусійною, “багаторазовою” й умовно кажучи вічною (допоки зберігатиметься в архівах Інтернету).

МОНОЛОГДІАЛОГПОЛІЛОГ

Наступна метаморфозна тріада, безпосередньо пов’язана із функціонуванням супертексту, яка характеризує сучасний журналізм – це монолог–діалог–полілог. Ґенеза нашої професії – це монологічна журналістика, яка виникла з давньогрецьких ораторських промов (цієї теорії походження журналістики дотримуються представники німецької школи: Л. Саламон, К. Бюхер; російської: Л. Світіч, В. Учьонова, З. Смєлкова, В. Ворошилов, Г. Прутцков; української: М. Шлемкевич, В. Здоровега, Й. Лось та ін).

Однак у той самий час Сократ шукав істину не в монолозі, а в діалозі, так і не залишивши по собі жодного написаного рядка. Можливо, якби тоді існувала журналістика як професія, то Платон залишив би у спадок нащадкам кілька інтерв’ю із Сократом. Діалогічної форми журналістика набуває з поширенням жанру інтерв’ю. Із виникненням нових технологій, зокрема мережі, діалог переростає в полілог, у якому бере участь необмежена кількість осіб і виводить інтерактивний дискурс на різні рівні, реєстри, мережеві файли, каталоги тощо. Нинішня журналістика – полілогічна.

Зрештою, гіпертекст так само є полілогом текстів та їхніх авторів. Але полілог виходить за рамки гіпертексту, оскільки розповсюджується не тільки на текстові файли, а й на музичні, на графіку, фото, відео, анімацію тощо. І тоді це вже не гіпертекст, а гіпермедіа (гіперсередовище) – мультимедійна (багатоканальна) інформаційна база, що містить не тільки текстографічні вузли як гіпертекстова система, але й фрагменти, що складаються з мультиплікації, графічних образів, звуку, музики, мовлення і відеопродукції. Гіпермедія безмежна, як і гіпертекст, але її можна “запаковувати” окремими частинами на носії, – тоді отримаємо мультимедійний формат. У 80-х роках зберігання мультимедійних даних було досить дорогим, адже потрібні були надзвичайно місткі носії, якими стали лазерні компакт-диски (СD-rom’и) великої місткості (до 670 Мбайт). Тож спочатку мультимедійки були дорогими забавками, не до снаги простим користувачам. Однак вже у 90-ті роки розпочалась справжня мультимедійна епідемія, що розродилась лавиною мультимедійних енциклопедій, які й досі не вийшли з моди. Підсумовуючи, скажу, що одна тріада привела нас до іншої, не менш важливої в журналістиці: медія–гіпермедія–мультимедія. Тож маємо вже одну сучасну синергетичну метаморфозу, яка вказує на феноменальність інформаційної мобільності медіа-сфери.

ВІД INCOGNITO – ДО БЛОҐЕРА

Перефразовуючи відому сентенцію французького філософа Рене Декарта Cogito, ergo sum, російський поет Йосиф Бродський запропонував не менш знакове для своєї епохи кредо: Incognito, ergo sum. Особливо воно актуалізувалося в мережевому просторі – цій глобальній террі ніків. Частково бум анонімності (а відтак вседозволеності, безвідповідальності та безкарності) зачепив інтернет-журналістику, тим самим додаючи їй не нових можливостей та прерогатив, а радше нових ахіллесових п’ят, якими вона залюбки топче загальноприйняті мовні норми та етичні канони. Мотивація анонімних виступів, приміром, за тоталітарних режимів, полягала в елементарному самозахисті; тоді як анонімність нашої доби – це не що інше як вияв ГРИ, у якій автор обирає за бажанням ролі, змінює стать, стає невидимкою на рівних правах з іншими гравцями. Глобальний ігровий простір, плюс мережеві ігри, епідемічна людоманія – Йоган Гейзінга про це і мріяти не міг!

Однак, за схемою історичної синусоїди, на зміну анонімності (яка надовго осіла в чатах та форумах) у мережевий простір прийшла її протилежність, а саме – яскрава індивідуальність, неприховане авторське “я”, що його найпростіше оприсутнити в найінтимнішому літературно-публіцистичному жанрі – у щоденнику. На цьому рівні теж відбувся синергізм і змісту, і форми.
Передовсім щоденник змінив своє посутнє призначення – він став персонально-публічним і навіть змінив назву на “блоґ” (від англ. weblog). Веб-щоденники є цільово публічними, що зумовлює стильові, композиційні (пости), змістові (контент), структурні (поділ за категоріями) та інші зміни. Причому блоґи передбачають коментарі читачів –  і це не чи не найвагоміша ознака, що перетворює традиційну монологічну форму щоденника на полілогічну, а відтак дає підстави зарахувати блоґи до публіцистики нового зразка. Не буду заглиблюватися у студії блоґів (про які вже написано чи не більше досліджень, аніж самих блоґів), а спробую окреслити той синергетичний ефект, який вони справили на журналістику.

“НАРОДНИЙ ЖУРНАЛІЗМ”

Ефект цей, направду, колосальний: блогосферу визнано сферою журналістики, а саме так званої громадянської, публічної, народної або ще спільної журналістики (citizen, public, participatory journalism). Цікавим є той факт, що цей “всенародний журналізм” виник не шляхом перенесення звичайних авторських газетних колонок у новий електронний формат (що умовно означало би 2+2=4), а шляхом перетворення самодостатньої і спочатку недотичної до журналістики сфери веб-щоденників на поважний ресурс для ЗМІ. Ресурс, який і надалі розвивається самостійно, за власною внутрішньою логікою, і який водночас (знову ж таки за синусоїдою!) повертає у журналістику компонент давно забутого персонального журналізму (або моножурналізму) XVIII ст. Персональний журналізм, на відміну від масового, за визначенням російської вченої Луїзи Світіч, позначає процес, коли газету чи журнал видавало кілька осіб, а найчастіше – одна особа, яка була водночас й автором, і редактором, і засновником, і видавцем, і розповсюджувачем. Тож, у масовий журналізм стихійно увірвався персональний (на превеликий подив і самих блоґерів, і журналістів), причому не тільки збагатив жанрово-тематичну палітру сучасних медій, а й врівноважив ситуацію появи критичної кількості інформагентств у мережі.

Зауважу, що блоґерів нині прирівняно до журналістів не уявно-метафорично, а вже й на законодавчому рівні. Про це свідчить, приміром, “найсвіжіша” судова справа про конфлікт між відомим блоґером Філіпом Смітом та власником фірми BidZirk. Суд виправдав Сміта, прирівнявши блоґера до журналіста (www.dt.ua/3000/3994/61030).

Для того, щоб у читача не склалося враження надмірної ідеалізації авторкою блоґосфери, додам наостанок кілька критичних зауваг. Звісно, блоґосфера – це не благосфера у багатьох аспектах. Адже часто блоґери не мають відповідного рівня освіти, культури тощо, а їхні читачі не мають виробленого імунітету проти патогенних текстів. Мережею (не без участі блоґерів) розповсюджуються віруси дезінформації, плагіату, інфовандалізму, хакерства тощо. А що насторожує мене найбільше, так це те, що більшість блоґерів не пишуть щоденників для самих себе, не рефлектують наодинці зі собою, втрачають здатність внутрішнього монологу та самооцінки, підмінюючи її оцінкою (коментарями) інших, що, зрештою, може призвести до втрати індивідуальності.

ПІДСУМОК

Уявімо, що НТП затримався б років на сто. Складно, але спробуймо. Як могла би змінитися журналістика без комп’ютера і без мережі? Чи тупцювала би на місті? А можливо, за дискретно-хвильовою концепцією синергетики, поглибила, а не розширила свій контент? Чи попрямувала би шляхом не конвергенції та інтеграції, а ще більшої спеціалізації та розмежування підсистем всередині системи? Чи, може, всі ці процеси просто відтерміновано на потім, коли система досягне своєї критичної маси? Для іншого питання в тому ж дусі не треба й зазирати так далеко: як зміниться журналістика за 10–20 років? Час стискається, нові сенсаційні винаходи з’являються один за одним, тоді як, приміром, до книгодруку людство йшло півтори тисячі років (тільки нашої ери). Чи стане друкована газета анахронізмом? (Деякі песимісти задають це питання, замінюючи “чи” на “коли”). Не менше питань виникає з приводу сучасного журналізму, зрештою, одне з них було порушено в цій невеликій розвідці. Причому питання синергії новочасної журналістики вважаю лише окресленим вище, вибірково заакцентованим. Гадаю, що воно потребує ґрунтовного дослідження у цілій низці дисертацій.

Слово підсумок для мене асоціюється з двома різними словами: сум і сумнів. Сум – тому що щось перебуває на стадії завершення, а це завжди сум прощання, навіть якщо ти й повернешся до теми або постійно перебуваєш в ній. Набагато складніше із сумнівом, який, насправді, завжди іманентно присутній у наукових пошуках: чи простував правильним шляхом до істини, чи навпаки, від неї? Чи обрав оптимальну методику для вивчення питання? Чи не оминув найважливішого? Чи не припустився помилок (логічних, фактичних тощо)? Чи правильна постановка питання? Цих питань безліч. Однак є низка важливих питань, які залишилися в мене після роботи над цією статтею, і вони полягають у наступному.

Вочевидь, журналістика – синергетична. І буде такою, допоки поєднуватиме різні системи, що між собою діятимуть узгоджено (адже синергія, за Хакеном, – це передусім узгоджена дія). Чи залишатиметься синергетичною її природа, якщо почнеться процес поглинання систем, коли уявні матрьошки почнуть складатися в одну і зникати всередині? Мережа буде завжди синергетичною, та чи буде завжди мережа? Припускаю, що ці питання можуть бути з розряду псевдопитань, адже не володію жодним емпіричним матеріалом, окрім здогадів. Однак є ще один парадокс.

Тенденції розвитку інтернет-журналістики вказують нам на збільшення негативних змін у мережі, з-поміж яких глобальними проблемами постали медіаекологія, інформаційні війни, інформаційна нерівність країн (чи то інформаційний апартеїд) тощо. Логічно виникає питання: чи не матимемо ми ефекту зворотної синергії, коли два плюс два дорівнюватиме менше ніж чотири, а то й зовсім від’ємній сумі? Як запобігти цьому процесу, який, здається, вже розпочався? Один із рецептів пропонує російська вчена Н. Сляднєва: створити так звані школи інформаційного виживання, покликані формувати високу інформаційну культуру, зокрема її інтелектуальне ядро – інформаційно-аналітичну культуру особистості (www.e-journal.ru/kultura-st1-22.html). Але це вже тема не цієї наукової розвідки.

Відгуки (1)

Анонім,