4
(або ще один вузькосуб’єктивний погляд звичайної людини, у якої ще не зів’яли вуха)
Я б уже у серпні не згадав цього допису вчителя- пенсіонера у тернопільській «Свободі» (Михайло Дубчак «Про кримський шовінізм, пам’ятник Катерині і… «Радіо Тон»», «Свобода» за 28 липня ц. р.). Запам’яталось тільки, що прочитавши його, пошкодував, що пан Михайло лише «дивується» і не дає на свої запитання відповіді: чому, мовляв, «не звертаємо уваги на вивіски фірм на вулицях Тернополя, написані зрусифікованим суржиком?». Це справді серйозна загальноукраїнська проблема: у Рівному, до прикладу, на центральній вулиці дев’яносто відсотків назв різноманітних фірм – мовами якими завгодно, лише не українською. Та про цю проблему чомусь не говорить ніхто, пан Михайло у тім числі. Та хай там.
Та ось рівно через тиждень, 4 серпня, у тій же «Свободі» читаю відповідь М.Дубчакові директора «Радіо Тон» Альони Буслович (««Радіо Тон»: працюємо для тернополян»). І ця відповідь мене зачепила, причому настільки, що я пишу ці рядки. Та спочатку
Одне пояснення, один давній і один свіжий спогад
Пояснення моє для тих, хто не читав цих двох публікацій «Свободи» і не знає суті незгоди між учителем-пенсіонером і директором ТОВ «Радіо ТОН». А. Буслович скористалася своїм «правом на відповідь», оскільки М.Дубчак дивувався ще й з того, що «наші краяни – фахівці «Радіо Тон»… вдень та вночі крутять російський шансон». Власне, саме ця фраза обурила пані Альону, і вона пояснила вчителеві-пенсіонеру: «такі пісні – це відображення сьогоднішньої реальності», а позиція пана Михайла – «вузькосуб’єктивна, яка прагне позбавити громадян України слухати приємну музику, до якої звикли їх вуха».
А давній спогад такий: кілька років тому мій приятель, уперше сівши до мене в автомобіль і почувши запис мого улюбленого В.Зінкевича, здивовано запитав: у тебе що, нема Шуфутинського? Шуфутинський у мене був, і я поставив його колезі.
А ось з недавнього: декілька місяців тому майже одночасно двоє моїх знайомих, верховинський гуцул і шахтар з Луганщини придбали по автомобілеві. Обидва чорно працювали на свою світлу мрію, а реалізувавши її (не її, а їх – бо кожен про машину мріяв окремо), перше, що зробили, це купили для стереосистем у своїх «тачках» по дискові пісень М. Круга – кожен окремо, однак, так трапилося, в один і той же день. Самостійно, без будь-якого примусу. Бо обидва вважають: «тачка» стає «крутою», коли у ній звучить «крута» музика. А Круг – це «круто». Так що пані Альона має рацію: від Луганська до Івано-Франківська (через Київ, Жмеринку й Тернопіль) люди хочуть слухати російський шансон, до якого «звикли їх вуха». Радійникам і продавцям дисків залишається одне: «просто дайте їм це». Щойно я поставив крапку, а насправді якраз тут у мене
Декілька запитань
І перше з них таке: невже насправді Михайло з Верховини мріє виколоти «золотиє купола» на своїй спині, а Коля з Комунарська – про «Владімірскій централ»? А якщо й мріють, то звідки у них такі мрії взялися? Адже ні матері в колисках (прости, Господи), ні вітри на Чорногорі чи у луганських степах (знову ж, Господи, прости) їм пісень про це не співали. А хто ж співав? Хто навчив, що «Мурка» значно мелодійніша за «Їхали козаки», а диск групи «Бутирка» вартісніший за диск «Піккардійської терції»? Ото ж бо й воно! Зробили це ніхто інші, як радійники та продавці касет і дисків. Сьогодні ні по FM-радіо не почуєш Василя Зінкевича чи Тараса Петриненка, ні дисків їх не купиш – бо вони не популярні. І таки справді не популярні. (Зауважу: у нас не популярні – два роки тому В.Зінкевич мав аншлаг у будапештській опері і диски його йшли там «на ура»; та менше з тим). Однак і десять, і п’ятнадцять років тому їхніх записів у нас також не було, – були в асортименті Шуфутинський, Круг, і – хто там співав: «Ти целуй мєня вєздє, я ведь взрослая уже»? Доводилося слухати, доводилося купувати те, що пропонують. Поступово до такої «музики» «звикли вуха». І стала така «музика» «приємною».
А для чого, запитаєте ви, радіоменеджери нав’язують примітив, а не щось якісне, щось вартісне? Та саме з тих причин, що це примітив. Для того, щоб відчути, як «грає море вечорове», чи чому «біда не в тім, що ти мене не любиш – біда у тім, що я тебе не можу розлюбити» (ще раз принагідно пом’янемо світлу пам’ять Миколи Мозгового), – щоб це все відчути, потрібна праця душі, а душі наші, читачу, визнаймо, лінуваті стали – бо завдяки радіоменеджерам вуха звикли до іншого. Значно простіше «побалдіти» під «Пающіє труси» чи під «Хоп, мусорок, нє шей мнє срок». Перше ближче до тіла, а друге дає мені можливість показати всім, що я – «нармальний чєлавєк», а не звичайна людина.
І тепер у пані Альони є повне римське право відправляти пана Михайла «в ефірний простір Тернопілля», де, як вона каже, «здійснюють мовлення 10 радіостанцій, отже, кожен слухач може обрати радіохвилю за своїм уподобанням та настроєм». От біда лише, пані Альоно: Ви самі пишете, що усі вони, як і «Радіо Тон», діють «виключно в рамках чинного законодавства, вимог Національної ради з питань телебачення і радіомовлення згідно зі ст. 28, п.4, де зазначено, що у радіопрограмах музичні твори українських авторів і виконавців повинні становити не менше 50% загального обсягу мовлення». Діяти то діють, а доброї музики на їхніх хвилях не почуєш. І далеко не кожен слухач «може обрати радіохвилю за своїм уподобанням та настроєм». Якщо у нього, звичайно, не зів’яли (вибачте, я хотів сказати – не звикли) вуха. Я, зі своїми вухами, музичну радіохвилю до своїх уподобань обрати не можу. Тому й музичних радіостанцій не слухаю. Пан Михайло (щоправда, обурюючись), судячи з його листа, слухає. Сподіваюсь, робитиме це він недовго. Це до відома рекламодавців та власників радіоканалів.
Два абзаци про дволикість «чинного законодавства»
Воно справді передбачає, що у радіопрограмах музичні твори українських авторів і виконавців повинні становити не менше 50 відсотків загального обсягу мовлення. Та воно, законодавство, зовсім не вимагає, щоб твори «українських авторів і виконавців» були українською мовою, та ще й якісними. Тому не складає жодного труду досягти стовідсоткового обсягу мовлення, яке задовольняло б чинне законодавство. До прикладу: 50 відсотків (для розігріву) – «Пающіє труси», і решта – Вєрка Сердючка. Може, хтось здивується, чому до цього не додумались керівники радіостанцій? То я поясню: їх стримує почуття меншовартості. Як можна, мовляв, зациклюватися лише на українському продукті?! Для них без російського несмаку наш український примітив – ніщо. Та й не виключено, що не вся аудиторія вже «дебілізована» – якась її частина ще хоче слухати якісну музику.
Воістину: якщо ви вже не можете (а я знаю – не хочете) знайти якісної української музики, то аніж так дотримуватись отих пропорцій, ліпше вже крутити виключно зарубіжну, однак не «Воровайкі» чи «Бутирку», а Лучано Паваротті, «Білого орла» чи Олександра Малініна (у нього, до речі, є чудовий диск українських пісень). Для кого ліпше? Для народу, звичайно. Та оскільки ті, кого ми обрали, думають не про нас з вами, то реалізація моєї пропозиції стане порушенням чинного законодавства. З усіма наслідками, які з цього витікають, – не для нас з вами, а для тих, хто візьметься цю пропозицію реалізовувати.
Кілька слів на захист російського шансону
Як я зрозумів, російський шансон панові Михайлові не подобається. Український теж подобатися не може, бо його, на жаль, практично нема (так, я знаю, можна назвати сестер Тельнюк, того ж Т.Петриненка, але коли ви востаннє чули їх по радіо?). Тому я також віддаю перевагу французькому. Шарль Азнавур, Сальвадоре Адамо, Мірей Метьє, Джо Дасен… Але ж і російський, дозвольте зауважити, це теж щось! Пригадуєте у Олександра Малініна: «Бєрєґа, бєрєґа», між якими «рєка маєй жизні течьот»? Або знаменитий романс «Ти мєня на рассвєтє разбудіш» із «Юнони» і «Авось»? А пісні із кінофільмів «Романс про закоханих», «Іронія долі…» – це ж теж російський шансон! Зрештою, наша Н.Могилевська з піснею про «плюшевого ведмедя» – хіба це не російський шансон? Як це – ні??? А що ж тоді російський шансон? Таж подивіться у словник: шансон – це або лірична авторська пісня, або міський романс.
Підозрюю, що пан Михайло шансоном називає – так, як це тепер прийнято – усе, що співає М.Круг, М.Шуфутинський та іже з ними «Воровайкі» чи «Бутирка». Однак перепрошую: таку музику культурні люди називали і називають по-іншому – блатняк. Погодьтеся, там також є приємні (частіше, правда, примітивні) мелодії. І ми з паном Михайлом деякі з них із задоволенням слухали б, – якби не слова. А слова в них виключно про те, що відбувається до, після і безпосередньо в «зоні». А ми з паном Михайлом у «зоні» не були і у «зону» не хочемо. Правда ж, пане Михайле? Оскільки таких, як ми, все-таки більшість, то такі, як А.Буслович, мали б нам щось відповідне запропонувати. Вони й пропонують: з 16-00 до 18-00 «Радіо Тон», приміром, транслює програму «Міський романс». Я спеціально послухав цю програму, бо особисто люблю міські романси, особливо українські. На жаль, я їх там не почув. Було достатньо блатняку, була І.Алеґрова, а романсів не було. Жодного. Зі зрозумілих причин я не просидів дві години, не відриваючись від радіоприймача, тому ґарантувати не можу, однак і власне російського шансону (не блатняку!) я не почув. Не можу стверджувати, що пані Альона, як і пан Михайло, не відрізняє блатняк від шансону. Швидше за все вона вдає, що не відрізняє. Чому? Мабуть, тому, що не відрізняти вже вигідно: аудиторія вже привчена до блатняку, привчена, що сьогодні треба бути «нармальним чєлавєком», а не звичайною людиною. А для тих, хто ще «нє савсєм нармальний», придумали термін: «кримінальний шансон».
Ви не думали над тим, що саме з цих причин пішла зі сцени та з ефірів Ірина Сказіна, пішла, відчувши, що її геніальне виконання пісні «Свєча ґарєла на столє, свєча ґарєла» уже не потрібне аудиторії (нам з вами!)? Ба більше: нам непотрібною виявилася навіть вульгарна інтерпретація цієї пісні Алли Пугачової.
І, нарешті, про основне
Так трапилося, що «чинне законодавство» разом з владою, яка його створила, і ми – народ, «джерело цієї влади», не є одним цілим. Трапилося так з нашої вини: і на цих, і на минулих, і, боюся, на наступних виборах ми наступимо на наші улюблені граблі. «Чинне законодавство» створює нами обрана, однак, не наша влада. А ота прокладка, яку хотілося б і треба було б називати Четвертою Владою, орієнтується «на владний вітер» і на «чинне законодавство» (простіть, колеги-журналісти, однак у нашому середовищі таких «прокладок» справді немало). Тому те, що пан Михайло не хоче, щоб його внуки жили «по панятіям», на жаль, нікого не обходить. Тож залишається у нас вибір: або слухати те, що транслюється в ефірі «в рамках чинного законодавства», або ж не слухати його взагалі. Знаючи методику впливу на аудиторію, закони маніпуляції та намагаючись уникнути їх, особисто я вибрав друге. Та мені все-таки цікаво: а яку музику слухають діти пані Альони? Невже вони уже вибирають собі «купола», а їх мама підшуковує для своїх дітей тату-салон, де ці «купола» можуть гарно витатуювати?
І ще одне: дуже, нестерпно дуже хочеться увімкнути радіоприймач і не почути ані попси, ані блатняку; дуже, нестерпно дуже хочеться почути Музику, у тому числі – справжній шансон. Можна російський, бажано, однак, український. Панове власники радіоканалів! Підкажіть, на яку хвилю налаштовуватись?
P.S. Пане редакторе! Якщо будете публікувати цей текст, дуже прошу: поставте його під рубрикою «Медіаекологія», – на мою гадку, явище, про яке йдеться, надто небезпечне для суспільного здоров’я. Це ж «Радіо Тон» працює лише для тернополян. А в кожній області є кому задавати такий «тон». А є ж і такі, які працюють на всю Україну. В середині серпня в Севастополі за підтримки міськдержадміністрації та Міністерства культури і туризму відбувся всеукраїнський фестиваль «ШансонЪ у моря». Членами журі були і начальник міського управління культури, і представник Міністерства. Так ось, перше місце на фестивалі посів Віталій Казначеєв із Фастова, учасник таких CD-збірок пісень, як «Блатная фішка», «Блатняк», «Золотиє купола», «Новая блатная ліріка», «Блатниє пєсні о ґлавном». Пане редакторе, як Вам такий «шансон у моря»?
Ігор Лубкович, доцент факультету журналістики Львівського національного університету ім. І.Франка
Відгуки 4 коментарі
 |
|
|
|
|
 |
|
|
|
|
