Термін «свобода слова» у мене особисто чітко асоціюється зі Сполученими Штатами Америки. Треба віддати належне піару американської демократії: численні гасла та матеріали в ЗМІ саме цю країну зробили еталоном свободи слова та незалежних мас-медіа. Поза тим за рейтингом індексу свободи слова міжнародної організації «Репортери без кордонів» за останні 8 років США жодного разу не були навіть у топ-десятці країн з найкращими показниками. У 2010 та 2009 році США посіли 20 місце серед 178 країн світу, будучи далеко позаду скандинавських країн.  А в 2006 році опустилися аж на 53 місце. «Стосунки між ЗМІ та адміністрацією  президента Буша різко погіршилися після того, як президент почав звинувачувати у  порушенні «національної безпеки» усіх журналістів, які піддавали критиці його «війну з тероризмом»» — констатують «Репортери без кордонів».

Хоча свобода слова в США гарантується Першою поправкою до Конституції, американська влада, як, зрештою, і влада інших країн, намагалася вплинути на журналістів ще з часу появи перших ЗМІ.

Зокрема у 1798 році Президент Джон Адамс видав указ, за яким каралися усі, хто критикував політику уряду. Згодом, після перемоги Томаса Джеферсона, указ було ліквідовано, проте за час його дії встигли арештувати 25 осіб.

Гасла про об’єктивність та неупередженість в американських ЗМІ з’явилися  у 1830-х роках — з  появою так званої «пенні преси» та зростанням демократичних настроїв серед громадськості США. Декларація відокремленості особистої думки журналіста від того, про що він пише, допомогли мас-медіа підвищити рівень довіри читачів,  частково застрахували журналістів від претензій з боку керівництва та власників ЗМІ, а також збільшили аудиторію і прибутки.

Проте і тоді, і тепер абсолютна об’єктивність та неупередженість журналістів залишаються явищем швидше бажаним, будучи апріорі неможливими. Адже вже саме творення медіатексту журналістом як людською істотою з власними переконаннями, поглядами, національністю, передбачає певну суб’єктивність, яка може бути як плюсом, так і слабкістю. Дуже бажаним є також абсолютне відсторонення та невтручання влади у такий могутній ресурс пропаганди, як ЗМІ. 

Демократичні принципи виключають використання класичної цензури, психологічний тиск, який призводить до самоцензури журналістів.  Однак як і в ХVIII столітті, так і в ХХІ одним з найдієвіших механізмів впливу на «інакомислячих» журналістів в США залишається звинувачення у відсутності патріотизму та загрозі національній безпеці. Найчастіше наслідком цього є громадський осуд журналіста та його звільнення зі ЗМІ.

1971 рік – уряд США висуває позов проти видання «New York Times», яке опублікувало викривальні таємні матеріали про війну у В’єтнамі. Попри те, що судову справу видання виграло, після звинувачень у «відсутності патріотизму» рейтинги «New York Times» суттєво знизилися  – аудиторія виявилася не готовою чути негативні новини про владу.

1976 рік — журналіст  телемережі CBS Деніел Шор оприлюднив таємні документи, які кидали тінь на ЦРУ.  Внаслідок резонансного скандалу журналіста звільнили з роботи за «халатність та безвідповідальність».  З вражаючої інформації, поданої в документі, акцент аудиторії було зміщено на саму неприпустимість її оприлюднення; журналіст став своєрідним «цапом-відбувайлом», якого звинувачували мало не в національній зраді. «Наслідки вчинку Деніела Шора стали насамперед уроком для всіх працівників ЗМІ, показали, що може трапитися з тим, хто піде наперекір уряду», — пише американська дослідниця Кетрін Олмстід у книзі «Викриття секретного уряду» [1].

Кінець 70-х років — влада розпочала кампанію з фінансування та заснування власної інфраструктури ЗМІ та громадських організацій і груп журналістів, які критикували репортерів, запідозрених в недостатньому  патріотизмі. Однією з таких організацій є авторитетна дотепер «Accuracy in Media».

Початок 80-х років — адміністрацією Рональда Рейгана було створено стратегію «Управління сприйняттям», що мала розробити механізми впливу на журналістів, які не хотіли писати так, як всі.  Одним з прикладів її застосування є цькування кореспондента «New York Times» Раймонда Боннера. Після низки репортажів з Сальвадору, в яких він критикував дії армії Сальвадору, яку підтримував американський уряд, його розслідування піддали нищівній критиці, а самого журналіста звинуватили у відсутності патріотизму. Внаслідок тиску на видання, видавці відкликали Боннера з Центральної Америки, і він звільнився з видання.

Після подібних прикладів журналістів, які насмілювалися виступати проти уряду, в американських ЗМІ суттєво поменшало.

«У виданні «Newsweek», де я працював, — пише колишній репортер, а тепер медіааналітик  Роберт Перрі, — редактор навіть не припускав, що Президент може бути в чомусь винен.  Зокрема, під час одного з інтерв’ю він відкрито заявив, що позицію Президента треба захищати навіть у тому випадку, якщо вона неправильна.  Інколи треба робити те, що буде на користь країні» [2].

Посиленню патріотичних настроїв серед американських журналістів сприяли й події 11 вересня 2011 року. Після них багато журналістів, апелюючи до єдності з усім американським народом, почали демонстративно носити американську символіку і уникати критики політики  адміністрації Президента.

Зокрема, семихвилинне заціпеніння Джорджа Буша після того, як йому сказали, що «на націю напали», ніколи так і не показали глядачам, хоча ці кадри й були відзняті і засвідчені репортерами, акредитованими в Білому Домі. Мільйони американців були шоковані цим відео через два роки після трагедії під час перегляду фільму  «Фаренгейт 9/11».

Маніпулювання патріотичними почуттями журналістів, а відтак й аудиторії, влада вміло використовувала й під час військових конфліктів. Ще під час Другої Світової Війни відомий журналіст Ерні Пайл у статтях про військових США позиціонував себе «членом команди».

У позитивному світлі дії військових журналісти висвітлювали й під час першої половини війни у В’єтнамі.  А в 2003 році, під час війни в Іраку, телемережі навіть почали використовувати патріотичну графіку та спеціальну мову для опису військових дій.  Зокрема кабельна мережа Fox News під час репортажів в прямому ефірі з Іраку у верхньому лівому кутку екрану подавала анімаційне зображення американського прапора, під яким був  підпис «Операція «Визволення Іраку»».  Подібне зображення американського прапора використовувала й телемережа MSNBC. Його супроводжував відеоролик із гаслом «Найхоробріші в Америці», під час якого показували світлини військових, які перебували в Іраку.

Посиленню «патріотичного» висвітлення війни в Іраку сприяла також нова стратегія керування військовими журналістами,  вперше так широко застосована саме під час цього конфлікту — прикріплення журналістів до військових підрозділів. Такі  журналісти, так звані «журналісти під прикриттям», впродовж тривалого часу жили з військовими, пересувалися з ними. Це призводило до утворення дружніх стосунків і впливало на спосіб висвітлення подій.  Проти небагатьох незалежних «інакомислячих» журналістів влада застосовувала вже традиційні звинувачення у відсутності патріотизму та загрозі національній безпеці країни.

Так було позбавлено акредитації двох журналістів газети «Virginian-Pilot» за те, що вони подали до друку фото продірявленого кулями американського військового позашляховика у Кувейтському таборі.

Закрито шоу журналіста Філа Донаг’ю на каналі MSNBC, що критикувало політику Джорджа Буша щодо Іраку.

Відсторонено від роботи у медіацентрі при Центральному військовому командуванні репортера Майкла Вулфа за критику роботи медіацентру та однобокі коментарі влади. 

Звільнено з роботи відомого кореспондента телемережі NBC Пітера Арнета за інтерв’ю з іракським чиновником, під час якого журналіст поставив під сумнів доцільність вторгнення американських військ в Ірак та зазначив, що «початковий план США зазнав поразки».

Звільнено журналіста «Los Angeles Times» Браяна Волскі за публікацію світлини, на якій американський солдат погрожує іракським цивільним.

Багато питань викликає також загибель журналіста телеканалу «British ITN» Террі Ллойда внаслідок обстрілу його автомобіля американськими військовими; обстріл готелю «Палестина», бази багатьох іноземних журналістів, що висвітлювали війну в Іраку, під час якого загинув і українець  Тарас Процюк.

Ряд американських журналістів та медіадослідників схиляються до думки, що загибель журналістів не була випадковою і є своєрідним попередженням влади про те, що може статися з тими, хто подає альтернативну точку зору на події.

З 2006 року за рейтингом «Репортерів без кордонів» індекс свободи слова в США з кожним роком повільно зростає. У 2007 році країна займала 48-у, у 2006 – 36-у, а останні два роки – вже 20-ту позицію. Проте до лідерів рейтингу країні все ще далеко. І на заваді цьому, за висновками організації, є затримання та обстріли іракських журналістів, ув’язнення оператора телеканалу «Аль Джазіра», арешт блогера Джоша Вулфа.

На зміну класичній цензурі під красивими гаслами за свободу слова американська влада часом використовує значно дієвіший, завуальований метод маніпуляції журналістами — психологічний тиск та використання національно-патріотичних переконань. Письмових вказівок та директив немає, проте усі небажані теми та точки зору відомі й названі політично коректними. Самоцензура – ось найбільша загроза неупередженому висвітленню подій в умовах декларованої демократії, адже навіть найнезалежніші журналісти все одно завжди від чогось залежні – від редакторів, власників ЗМІ, читачів, громадської думки…

1. Olmsted, Kathryn S. Challenging the Secret Government: The Post-Watergate Investigations of the CIA and FBI. Chapel Hill NC: University of North Carolina Press,—1996.
2. Perry, R. Secrecy&Privelege. The Media Consortium inc,—2004.

Відгуки (1)

Анонім,