Термін „медіанасильство” (Media Violence) у сучасній комунікативістиці вживається у значенні показу насильницьких сцен (документальних чи зіграних акторами), які із появою телебачення стали об’єктом наукових досліджень та причиною стурбованості громадськості, перш за все батьків. Вплив медіа-насильства на людську психіку є однією з найбільш досліджених тем медіапсихології і водночас – найменш доказовою. Десятки досліджень засвідчують одне й те саме: жорстокі екранні образи таки можуть впливати на рівень насильства в суспільстві, але тільки за певних умов, у поєднанні з цілим комплексом інших різноманітних факторів. І хоча жодна з гіпотез, чи то катарсису, чи то десенсибілізації, чи то наслідування, не може довести факт прямого зв’язку між екранною та реальною агресією, шкідливий вплив медіа-насильства на людську психіку, особливо дитячу, у суспільстві вважається апріорі. Так само апріорі головним медіумом із показу сцен насильства називають телебачення.

Разом із тим в цьому контексті невпинно зростає й критика інтернет-мережі. З кожним роком дедалі гострішою стає проблема контролю за поширенням в Мережі аматорських відеозаписів реального насильства. Необмежений доступ до соціальних мереж і можливість розміщувати у них будь-які відеозаписи часто унеможливлюють спроби адміністраторів цих ресурсів видаляти сумнівний з етичної точки зору контент. Для того, щоб розмістити особистий відеоролик на таких ресурсах достатньо простої реєстрації під будь-яким ніком. Таким чином, сьогодні будь-який користувач Інтернету може вільно переглянути відеозаписи реальних тортур та вбивств людей, наприклад, заручників терористів у Чечні, Афганістані, Іраку, публічних страт людей в деяких африканських країнах. У 2007 році усю світову Мережу облетів страшний відеоролик  з України, на якому зафіксовано жорстоке вбивство літнього чоловіка сумнозвісними „дніпропетровськими маніяками”. Споглядання реальної смерті стає видовищем, доступним для кожного, як в епоху ешафотів та шибениць.

На нашу думку, у найближче десятиліття можна очікувати, що насильство в інтернет-просторі створюватиме набагато більше проблем, ніж насильство на ТБ. Основними підставами для такого прогнозу є:

• складність удосконалення законодавчої бази щодо Мережі загалом та щодо медіа-насильницького контенту зокрема. На відміну від порнографії, візуальне насильство важко піддається юридичній класифікації;

• складність батьківського контролю за тим інтернет-контентом, який є об’єктом цікавості дитини. Сьогодні існує багато технічних засобів обмеження доступу дитини до порнографічних ресурсів, проте аналогічні технології щодо насильницького контенту практично відсутні;

• слабкий рівень внутрішньої етичної цензури адміністраторів інтернет-ресурсів або її повна відсутність (насильницькі відеозаписи часто з’являються у рубриці „Розваги”);

• зростання популярності соціальних мереж, які є сьогодні основними каналами поширення насильницьких відеозаписів. Йдеться про такі мега-ресурси як YouTube, RuTube, Facebook, Twitter, Вконтакте; збільшення кількості спеціалізованих інтернет-ресурсах, основне призначення яких – зробити видимими для масового глядача повсякденні випадки насильства: від словесних образ до жорстокого побиття та вбивства, від кадрів розгону демонстрацій до показу наслідків терактів і воєнних дій;

• популярність реальних відеозаписів насильницького характеру, а також легкість розміщення їх на інтернет-ресурсах може стати сильним мотиватором створення власної насильницької продукції, тобто заохочувати людей, особливо дітей та підлітків, до проявів насильства у реальному житті.

Підтвердженням останньої тези можна вважати невпинне зростання в Мережі відеозаписів реального насильства, знятих на камеру мобільного телефону. Феномен цього аматорського відеонасильства є майже недослідженим у медіапсихології, і причини його шаленої популярності достеменно нез’ясовані. Чим приваблюють глядача страшні відеозаписи, далекі від естетики та видовищності аналогічної художньої відеопродукції? Сучасна медіапсихологія частково пояснює цікавість глядача до реального насильства феноменом генералізації подразників. Це поняття стосується схожості між реальними умовними та безумовними подразниками та їх медіапрезентаціями. Іншими словами, чим більшою є схожість між реальним життям і тими подіями, що відбуваються на екрані, тим сильнішою буде емоційна реакція на них. Низка американських та європейських дослідників пояснюють феноменом генералізації подразників причину, чому глядачі сильніше реагують на документальні сцени насильства, ніж на художні. Крім того, в 70-х роках минулого століття науковцями США, Канади та західної Європи було проведено багато експериментів, в яких у якості подразників використовували документальні фільми, і ці дослідження показали, що показ реальних актів насильства викликає сильніше збудження, ніж ті відеоматеріали, про які відомо, що їхній зміст – вигадка. Інакше кажучи, кадри реального насильства „наелектризовують” психіку і мають майже гіпнотичний вплив на глядача. Вони здатні викликати сильне емоційне збудження (страх, шок, гнів, обурення тощо), а отже – зосередити увагу людини біля монітора комп’ютера, на що і розраховують ті, хто розміщує жорстоке відео у Мережі.

Деколи аматорські відеозаписи потрапляють на телебачення або на веб-сторінки інформагентств. Однак основною відмінністю громадянської журналістики від журналістики професійної є те, що аматорські записи реального насильства в Мережі ніким не цензуруються, не перевіряються на достовірність і відповідальність за їхній зміст ніхто не несе. Наприклад в Україні є показовим випадок із розповсюдженням відеозапису вбивства молодої дівчини, яку начебто вбили учні однієї із середніх шкіл Миколаєва. У тексті до жорстокого відео зазначалося, що вбивство дівчини було помстою за те, що вона заразила кількох хлопців  СНІДом. Цей відеозапис тривалістю 1,5 хв. можна знайти в Інтернеті: на кадрах із низькою якістю зображення видно, як група молодих людей б’є дівчину ногами, а в кінці розбивають їй голову уламками бетонної плити. Побачивши це відео, вчителі та батьки учнів школи перебували у шоці, а згодом підняли на ноги міліцію міста. Втім, як з’ясувалося, підстав для цього не було. Річ у тім, що зафіксоване аматорською камерою вбивство було справжнім, але сталося не в Україні, а в Іраку – шістнадцятирічну дівчину вбили свої ж родичі, і, якщо вірити тамтешнім ЗМІ, понесли за це покарання. Миколаївські підлітки лише наклали на відеозапис музичний ряд, щоб приховати мову оригіналу і видали його за місцеву подію. Тим не менш деякі українські та російські інтернет-видання повелись на живця і розповсюдили новину про „жахливе вбивство юної миколаївчанки”, хоча перевірити цю інформацію було зовсім нескладно. А в деяких соціальних мережах цей ролик і досі ходить під назвою „Вбивство в одній із шкіл Миколаєва”.

Дилема „показувати чи не показувати” кадри реального насильства здавна була предметом дискусій в площині журналістської етики. Найбільш виваженою можна вважати думку, що обгрунтованим є показ лише тих випадків насильства, які мають суспільно-значущу роль, як от кадри міліцейської сваволі, насильницьке перешкоджання роботі журналістів тощо. Наприклад, у 2009 році в Мережі з’явився запис камери відеоспостереження, як п’яний майор міліції розстрілює відвідувачів одного з московських супермаркетів. Тоді загинуло троє осіб, і шестеро отримали поранення. Завдяки відеозапису справа стала однією із найрезонансніших у російському суспільстві. А восени минулого року в Інтернет потрапив відеозапис (теж із камери відеоспостереження) жорстокого побиття російського журналіста газети „Коммерсант” Олега Кашина, через що справа набула розголосу та гостро підняла питання стану свободи слова в Росії.

Отже, з одного боку показ кадрів реального насильства на ТБ або поширення їх у Мережі може здійснювати важливу соціальну функцію, з іншого – створювати багато етико-правових проблем. Однак навіть неозброєним оком можна визначити, що необгрунтованого показу насильства в Мережі є у багато разів більше. Спектр цих насильницьких відеозаписів є дуже широким. Виділимо лише два типи аматорського відеонасильства, які, за нашими спостереженнями, користуються найбільшою популярністю в Мережі та особливо гостро натискають на больові точки суспільства.

Кадри міжетнічного насильства

Однією з небезпечних тенденцій інтернет-простору є стрімке зростання відеозаписів, які можуть призвести до розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Йдеться про аматорські відеоролики, на яких зафіксовано невиправдані насильницькі дії з боку представників певної яскраво вираженої національності. Наприклад, сьогодні в Мережі можна часто зустріти відеозаписи проявів насильства з боку вихідців із кавказьких республік. Існують й аналогічні записи насильства щодо самих кавказців, проте цей зворотній бік проблеми зазвичай не викликає масового обурення глядачів-коментаторів в російсько-українському секторі Інтернету. Наприклад, популярний в Мережі документальний пропагандистський фільм російської праворадикальної організації „Движение против нелегальной иммиграции” під назвою „Кавказькі джентльмени” містить багато аматорських записів насильства кавказців над жінками. У фільмі присутні документальні кадри жорстокого побиття кавказцями російських дівчат, а також сцени приниження та психологічного знущання – усе це подається під закадровий супровід про „дикунство і зухвалість у поводженні з жінками вихідців з Кавказу”. Усі використані у фільмі відеоролики можна легко знайти в Мережі. Деякі з них навіть демонструвало центральне російське телебачення, незважаючи на застороги медіа-експертів, що показ тих кадрів насильства, де є яскраво вираженою національність агресора, може спровокувати хвилю насильства проти представників цієї національності.

Утім, на екрани телебачення, в Мережу потрапляють не тільки аматорські відеозаписи міжетнічного насильства. Такі сцени деколи фіксують і камери тележурналістів. Більш того, показ таких кадрів нерідко подається як ознака журналістської професійності. Наприклад, російський телеканал „LifeNews” у сюжеті про масові заворушення на етнічному грунті у Москві 11 грудня 2010 року не лише показав кадри насильства, але й назвав їх „ексклюзивними” та „унікальними”. Синхрон: „Съёмочной группе „LifeNews” удалось снять эксклюзивные кадры того, как, например, на станции метро «Театральная» озверевшие фанаты избивают парня неславянской внешности… А вот ещё уникальные кадры: в вагоне метро группа молодых людей, которые возвращались после драки с ОМОНом на Манежной площади, избивают в углу человека. Тоже неславянской внешности».

Після грудневих заворушень на етнічному грунті у Москві та в інших російських містах, тема впливу міжетнічного відеонасильства на громадську свідомість стала напрочуд гострою для Росії. Однак немає жодних гарантій, що схожа проблема не стане актуальною для України, як мінімум, у кримсько-татарському контексті. Вивчити чужий досвід, аби уникнути чужих помилок, ніколи не було зайвим.

Хепі слепінг – насильство заради розваги

Іншою проблемою сучасного медіапростору є поширення відеозаписів реальних бійок чи побиття, основними учасниками яких є діти та підлітки. Неповнолітні знімають процес побиття однолітка на камеру, а потім демонструють відеозапис своїм приятелям, пересилають через блютуз або розміщують в Інтернеті. Деякі відеоролики отримали великий суспільний резонанс.

Це явище на Заході отримало назву „хепі слепінг” („happy slapping”), що можна перекласти як „радісне побиття”. Про цей новітній феномен „насильства заради розваги” неодноразово повідомлялося в американській та європейській пресі, проте повної картини створення та розповсюдження жорстоких записів наразі не існує, як не існує і наукового пояснення мотивів його творців.

У Мережі відеозаписи „хепі слепінга” мають велику популярність. Найбільшим попитом користуються кадри реального насильства серед дівчат-підлітків. Це явище отримало окрему назву „girl-fights” („дівочі бійки”) або „girl-violence” („дівоче насильство”). Найчастіше такі записи походять із США, латиноамериканських країн та Росії. Їх можна вільно переглянути на багатьох розважальних сайтах або у соціальних мережах на кшталт „Вконтакте” (тут варто зазначити, що зазвичай у першу чергу записи реального насильства потрапляють на найпопулярніший ресурс – YouTube, проте адміністратори їх видаляють. Однак кількагодинної присутності відеозаписів на ресурсі буває достатньо, щоби їх скачали тисячі користувачів і розмістили, приміром, у російській соціальній мережі „Вконтакте”, де цензура практично відсутня).

Контент цих відеозаписів умовно можна поділити на дві категорії: двобої між двома дівчатами і побиття дівчини однією чи кількома суперницями – жертву тягають за волосся, примушують ставати на коліна та просити пробачення, завдають ударів ногами тощо. Деколи жертву змушують роздягатися. Як можна переконатися із численних коментарів під такими відео, глядачів шокує не тільки жорстокість нападниць, але й пасивність очевидців злочину. Ми переглянули кількадесят подібних відеозаписів, і майже на всіх кадрах жорстокої бійки між дівчатами або розправи видно чималу кількість очевидців, проте ніхто не намагається розняти дівчат або заступитися за потерпілу. Усі знімають процес на відео мобільних телефонів, фотоапаратів та міні-камер, сміються, кепкують, а дехто дає поради, як краще мучити жертву.

Тему моди на жорстоке відео із демонстрацією наочних прикладів піднімали у російських документальних фільмах „Бійцівські дівки” (ТНТ, 2008), „Діти-ізгої” (НТВ, 2009) „Дитяча жорстокість” (НТВ, 2010). Однак якщо журналісти ТНТ дотримувалися певної стриманості і намагалися з’ясувати суть проблеми, то згадані фільми телеканалу НТВ були орієнтовані на те, щоб шокувати глядача жорстокими кадрами та страшною реальністю. Тобто дівоче насильство є популярною медіапродукцією і серед журналістів.

В Україні проблема підліткового відеонасильства не знайшла широкого висвітлення у ЗМІ. Проте випадки дівочого „хепі слепінга” усе частіше фіксуються в Україні. Ось лише декілька з них:

2007, вересень. Миколаївська область, м. Первомайськ. Дві учениці 11-го класу місцевої школи жорстоко побили однокласницю, внаслідок чого дівчина потрапила у важкому стані в лікарню. Процес побиття було знято на камеру свідками злочину – учнями тієї ж школи. Цей відеозапис можна легко знайти в Мережі, його розмістили навіть деякі інтернет-видання, спеціалізовані на тематиці надзвичайних подій.

2009, жовтень. Харківська область, с. Тернова. П’ятеро шестикласників середньої школи жорстоко побили 11-річну дівчинку, знявши процес на камеру. Потерпіла потрапила в лікарню із черепно-мозковою травмою та численними забоями. Інтернет-видання „Оbjectiv.tv” у репортажі про цю подію показало тільки „невинну” частину жорстокого відео. Повний відеозапис був видалений з Мережі.

2010, лютий. Крим, м. Судак. Ученицю 8-го класу міського ліцею жорстоко побили старшокласниці, внаслідок чого дівчинка опинилася в лікарні із травмою голови і хребта. Розправу зняли на відео учні ліцею і швидко розповсюдили запис через мобільний зв’язок, а згодом виклали в Інтернет. Щоправда цей ролик також швидко видалили з Мережі. Фрагменти жорстокого відеозапису показав у випуску новин телеканал „1+1”.

2010, березень. Донецьк. Жертвою агресивних ровесниць стала десятикласниця центральної школи міста. Побиття, внаслідок якого школярка опинилася у лікарні, відбулося на очах десятків учнів, багато з яких знімали процес на камери мобільних телефонів. Відеозапис розійшовся через блютуз, однак не був поширений в Інтернеті.

2010, жовтень. Полтава. Три дівчини віком 13-ти, 14-ти та 16-ти років побили тринадцятирічну школярку неподалік школи. Потерпіла потрапила в лікарню з травмами різного ступеня тяжкості. Побиття знімав учень 6-го класу. Пізніше цей відеозапис швидко поширився в одній із соціальних мереж під назвою „Девки-дуры избили подругу!”. Відео досі не видалено з Мережі.

Зазначимо, що це лише ті випадки, які набули розголосу завдяки ЗМІ і стали предметом розслідування правоохоронних органів. Проте відеозаписів із схожими схемами злочину у Мережі значно більше. Адже в більшості випадків неповнолітні жертви мовчать про вчинене над ними насильство, тоді як „речові докази” злочину вільно розповсюджуються в соціальних мережах та потрапляють на розважальні сайти у рубрику „Приколи”.

Ось приклади деяких насильницьких відеозаписів українського походження, які не потрапили до уваги ЗМІ, проте вільно поширюються в Мережі. Ми свідомо не вказуємо інтернет-джерела цих відеозаписів, щоб не долучитися до числа тих, хто їх поширює. Однак знайти ці записи в Мережі зовсім неважко.

Чернігів. Сварка між хлопцем і двома дівчатами закінчується побиттям. Молодик б’є дівчат в обличчя, кидає на землю, завдає ударів ногами, потім відбирає в однієї з жертв мобільний телефон. Усе відбувається серед білого дня на очах свідків. Приятелі нападника знімають все  на камеру, сміються, кепкують та підганяють молодика, щоб швидше закінчував розправу, оскільки „у камери сідає батарея”. Цей відеозапис розмістило одне із чернігівських інтернет-видань.

Луганськ. Бійка двох дівчат-підлітків на дитячому майданчику. Навколо десятки свідків, які сміються, дають поради та знімають бійку на камери мобільних телефонів. Втім, як можна судити з кадрів, бійка є жорстокою, навколо багато металевих конструкцій, і все може закінчитися важкими травмами для обох суперниць. Перехожі зупиняються, щоб подивитися на бійку здалека, але ніхто не втручається в ситуацію.

Україна. Місце дії невідомо. Агресивна дівчина жорстоко б’є іншу у міському провулку, кидає її на землю, завдає ударів ногами в голову. Жертва волає про допомогу, проте свідки насильства (судячи по голосам за кадром – молоді хлопці) лише кепкують, знімаючи процес на відео. На відміну від більшості схожих роликів, всі учасники говорять українською мовою.

Україна. Місце дії невідомо. Один із найжорстокіших відеороликів. Дія відбувається десь на пустирі біля недобудови. Біляву дівчину-підлітка принижують та б’ють протягом 14-ти хвилин. Характерно, що розправу чинять по черзі двоє дівчат, хлопці – лише спостерігають. Дівчину тягають за волосся, б’ють гілками, розбивають до крові обличчя і руку. Зрештою, хлопцям дійство набридає, і вони ідуть геть. Тільки тоді мучительки залишають свою жертву у сльозах на пустирі, попередньо пригрозивши, щоб вона мовчала про наругу.

Чи може бути виправдано розміщення подібних матеріалів у ЗМІ? З точки зору журналістської етики – однозначно ні. Однак тоді виникає інше питання – як бути із соціальною відповідальністю журналістики? Адже є випадки, коли факти побиття дівчини ставали об’єктами розслідування лише після того, як жорстоке відео потрапляло в Інтернет. Факт публічності відеозапису ставив розслідування справи під контроль громадськості. Вчителі, батьки, психологи давали оцінку події, піднімалося питання підліткової жорстокості. Крім того, кадри дівочого насильства мало кого залишають байдужим. Звісно, коментарі інтернет-відвідувачів бувають різними, деколи цинічними, але зазвичай відгуки під жорстоким відеозаписом сповнені гніву та обурення до мучителів, зневаги до свідків та співчуття до жертви. А це означає, що таке відео може здійснювати важливу соціальну-виховну функцію, причому значно дієвіше за будь-яку соціальну рекламу.

Втім, усе сказане навряд чи виправдовує поширення жорстокого відео в Інтернеті. Річ у тім, що розміщення кадрів реального насильства в Мережі може завдати жертві ще більшої психологічної шкоди, ніж сам акт насильства. У згаданому документальному фільмі „Бійцівські дівки” журналісти наводять приклади, коли потерпіла, після того як завдяки Інтернету про її приниження дізналося все місто, впадала у депресію, замикалася в собі, переставала виходити на вулицю. Та й в будь-якому іншому випадку сумнівно, щоб батьки потерпілої та вона сама хотіли би, щоб екзекуцію побачили тисячі людей.

Іншим контраргументом проти соціальної функції жорстокого відео є те, що воно може стати сильним мотиватором нових злочинів. Схематична схожість розправ у цих роликах дає привід припустити, що принаймні деякі їхні учасники елементарно наслідували побачене в інших насильницьких записах.
 
Найгіршою ж проблемою дівочого відеонасильства є перспектива його комерціалізації. Існує гіпотеза, що відео реального насильства серед дівчат-підлітків для певної категорії осіб є сильним сексуальним збудником – сильнішим за відверту порнографію. Через це виникають побоювання, що створення жорстоких записів із неповнолітніми учасницями поступово перетвориться на підпільний бізнес, на кшталт снафф-фільмів (snuff-movie – записів реальних тортур і вбивств жінок, зроблених з комерційною метою). Так, за інформацією газети „Комсомольская правда”, існують інтернет-ресурси, які охоче купляють ролики з дівочим насильством, причому платять за них великі гроші: ексклюзивний 10-хвилинний відеозапис реального побиття дівчини-підлітка можна продати за 2000 доларів.

Так чи інакше, аматорське відеонасильство стало світовою проблемою. Не так давно Французька Конституційна Рада схвалила законопроект, який передбачає тюремний термін для тих осіб, які зняли на відео вуличне насильство і виклали запис в Інтернет. Схожі ініціативи спостерігаються в інших європейських країнах та в США. Однак навіть законодавці визнають, що лише законодавчим шляхом цієї проблеми не вирішити.

Насильство за згодою сторін… Менше зло?

Експерти визнають, що повністю викорінити відеозаписи реального насильства, так само, як інші прояви жорстокості у віртуальному просторі, неможливо. Насильство було і буде забороненим плодом пізнання реальності. У зв’язку з цим все частіше постає питання: якщо ліквідувати реальне відеонасильство неможливо, то може є сенс легалізації його „м’яких” форм (щось на кшталт легалізації легких наркотиків), щоб принаймні встановити за ним контроль і зменшити рівень цікавості до забороненого плоду? В контексті такого „меншого зла” варто згадати про явища реального насильства, яке знімається та розповсюджується за згодою всіх учасників. Наприклад, наприкінці 90-х років минулого століття у США виник рух „bum fights” („бійки бомжів”). На відеокамеру фіксувалися справжні бійки або інші прояви насильства серед безпритульних. Однак усі події, зняті на камеру, відбувалися за згодою жертв – автори жорстоких відео платили безпритульним гроші за участь у зйомках. Тим не менш, громадськість США засудила це явище як аморальне та нелюдське і поширення цих відеозаписів заборонено. Режисери документального фільму „Bumfights”, з якого і почався цей рух, навіть постали перед судом за підбурювання до злочинів, але їхню провину так і не було доведено.

В якості „м’якішого” прикладу можна згадати численні відеозаписи руху „fight club” („бійцівський клуб”), який почався внаслідок шаленого успіху книги Чака Паланика „Бійцівський клуб” та однойменного художнього фільму. Наприклад, в Мережі можна знайти записи американського підпільного клубу „Felony fights”, який організовує жорстокі аматорські двобої за згодою всіх учасників. Бійки знімають на камеру, а потім розповсюджують через Інтернет. На відміну від будь-яких спортивних єдиноборств в двобоях „Felony fights” усі удари є дозволеними. Учасники переважно не є професійними бійцями, що додає двобоям буденної реалістичності. Також учасники зіставляються без будь-яких обмежень, в т.ч. двоє проти двох або двоє проти одного, дівчина проти дівчини або хлопець проти дівчини. Двобої проводяться в безлюдних місцях, часто на мексиканському кордоні – задля того, щоб уникнути судових неприємностей. Режисер виконує функцію „арбітра” і зупиняє бій, якщо учасники переходять певну межу. Тим не менш бійки часто закінчуються травмами.

Варто зазначити, що рух „fight club” вже став світовим. Нелегальні бійцівські клуби існують в усіх великих містах України.

Як обмежити свободу насильства?

Реальне насильство, зняте аматорською камерою, занадто багатолике, щоб оглянути його в одному матеріалі. Окремо можна вести мову про популярні в Мережі відеозаписи насильства щодо  представників молодіжних субкультур або насильство над тваринами. Проте головне питання не в тому, як правильно класифікувати подібну медіапродукцію чи давати їй оцінку, а як упередити її поширення в медіапросторі. Тут постає цілий спектр проблем.

Якщо дивитися широко, то вирішення проблеми відеонасильства  в Мережі багато в чому залежить від того, яким шляхом буде розвиватися глобальний інформаційний простір: тоталітарним чи ліберальним. Заборонити поширення жорстоких відеозаписів нескладно, але здійснення заборон і санкцій щодо порушників на практиці може мати суттєві наслідки для свободи слова загалом. Запровадження тотальної цензури в соціальних мережах не вирішить проблеми: сьогодні існують інтернет-ресурси, які спеціалізуються саме на розміщення тих відеозаписів, які були видалені зі світової мережі YouTube через порнографічний чи насильницький зміст. Тобто задля встановлення контролю над такими ресурсами необхідні механізми відстежування їхніх фізичних творців. А це у свою чергу – прямий шлях до узаконеного стеження за усіма діями користувача у Мережі, що, по суті і є електронним тоталітаризмом. Крім того, тоді під контроль державних органів має потрапляти і контент мобільних телефонів, оскільки велика кількість насильницьких роликів розповсюджуються через блютуз.

Ліберальний шлях розвитку Мережі передбачає, окрім законодавчих обмежень, передачу контролю за поширенням відеонасильства громадським організаціям. Тут можна виділити три основні напрямки подолання проблеми.

Законодавчий. Цей шлях може передбачати прямі заборони та санкції проти тих осіб, які розміщують заборонене відео в Інтернеті. Однак в Україні сьогодні бракує законодавчої бази щодо поширення відеонасильства у Мережі та власне юридичного визначення терміну „відеонасильство”. Прийнятий у 2003 році Закон України Про захист суспільної моралі містить графу щодо обмеження показу насильства, проте досі не існує чіткого юридичного тлумачення цього пункту. Якщо Національна Рада з питань телебачення та радіомовлення свого часу виписала критерії визначення еротики та порнографії, то чіткого тлумачення поняття „необґрунтований показ насильства” наразі не існує. З іншого боку, в нинішніх політичних умовах щонайменші спроби регулювати зміст інформації, розміщеної в Інтернет, можуть перетворитися на проблему утисків свободи слова та політичного переслідування.

Журналістський. Кодекси журналістської етики дають певні визначення тим явищам, які ми розглядали в цьому матеріалі, але, не маючи юридичної сили, можуть лише давати відповідні рекомендації працівникам ЗМІ, як от: уникати акцентуації уваги на національності правопорушника; уникати використання стереотипів та сенсаційного подання матеріалів, які стосуються дітей; ретельно обмірковувати наслідки оприлюднення будь-яких матеріалів, що стосуються дітей, та зводити до мінімуму можливу шкоду на них; остерігатися візуальної або будь-якої іншої ідентифікації дітей, за винятком тих випадків, коли це необхідно в громадських інтересах тощо. Отож мова йде про правила висвітлення насильства та жорстокості. А це вже питання журналістської майстерності – як дати глядачеві уявлення про жорстоку подію, не показуючи насильницьких кадрів. Поки що серед тележурналістів закріпилася практика показувати окремі фрагменти реального відеозапису, затінюючи обличчя учасників.

Медіаосвітній. Медіаосвіта (Media Education) як один із шляхів розвитку критичного мислення та формування у дітей та підлітків вмінь орієнтуватися в інформаційному світі, активно розробляється та використовується у багатьох країнах. Причому спектр уваги медіаосвіти все більше зміщується з ТБ на інтернет-простір. У контексті невпинного поширення аматорського відеонасильства медіаосвіта може запропонувати такі програми як розвиток критичного мислення, зокрема через перегляд, аналіз та спільне осмислення відеоматеріалу. Наочним матеріалом може бути уривок з аматорського запису насильства, журналістській репортаж на цю тему або фрагмент документального чи художнього фільму. Результатами таких занять може бути розуміння явища та прогнозування власної поведінки по відношенню до проявів насильства у реальному житті; створення мистецької відеопродукції із зображенням ненасильницького вирішення конфліктів серед дітей та підлітків тощо.

Отже сучасні виклики медіанасильства вимагають напрацювання нових підходів щодо комунікаційних технологій. Глобальні комунікації, які об’єднують людей усього світу, можуть бути як пропагандою насильства, так і методом його профілактики та нейтралізації.

Comments are closed.