Як для маловідомої, трохи специфічної форми журналістики, журналістика коміксів має досить гостросюжетну історію. Зокрема Смурфиків створили як політичну сатиру, одним коміксом намагалися зупинити геноцид, іншим випадково спровокували скандал у Польщі, на сатиричну газету напали за пост у Twitter, а карикатуристу довелося тікати з країни через образу президента. Отож, комікси в журналістиці це не про супергероїв, але про спроби привернути увагу до важливих, страшних чи заборонених тем, коли цього не робили традиційні медіа.

Графічні матеріали не є новим видом сторітелінгу — за допомогою поєднання слів і зображень журналісти вже колись пояснювали складні політичні події та свідчили про військові злочини. Хоча у ХХ столітті comics journalism не надто прижилася на сторінках традиційної преси, проте знайшла своє місце зараз — в епоху соцмереж і нових технологій. Головною причиною цьому є фінансування. Якщо раніше видання надавали перевагу традиційним способам подачі інформації, що було швидшим і дешевшим, то сьогодні журналісти-коміксисти мають більше можливостей для публікації своїх матеріалів через соцмережі, самвидав чи краудфандинг.

До того ж формат коміксу ідеально відповідає вимогам сучасного часу та потребам читача, переобтяженого навалою інформації. Комікси візуально привабливі, текстово лаконічні та легкі для сприйняття, порівняно з іншими видами журналістики. Графічні репортажі здатні краще передати атмосферу, створити відчуття занурення та залучити ширшу аудиторію. За словами Сари Мірк, графічної журналістки і редакторки веб-сайту документальних коміксів Nib, в інтерв’ю Smithsonian Magazine: читач — це завжди учасник коміксу.

 Про найболючіші проблеми людства в кількох картинках

Існує стереотип, що комікс – це весела вигадана історія, переважно призначена для дітей або для людей, що не люблять читати. Але точно не для тих, хто надає перевагу інтелектуальному споживанню інформації. В Україні так звикли думати, тому що перші комікси дійсно були продуктом лише для дитячої аудиторії, у світі — бо популярність супергероїв настільки всеохопна, що перекриває інші аспекти коміксного мистецтва. Утім, журналісти використовували такий формат для висвітлення справді серйозних тем, коли ті не надто цікавили широкі маси. Серед них — Арабська весна, Іранська революція, мовне питання, домашнє насильство, воєнні злочини тощо.

Використовуючи ефект присутності, яке надають комікси, Август Марія Фреліх створив мальопис «Нацистський парад смерті» (1944), щоб привернути увагу американців до Голокосту. Він складається з шести зображень, які поетапно відображають процес геноциду проти людей переважно єврейського походження в німецькому таборі Майданек на Люблінщині: від прибуття жертв поїздом до їхнього вбивства і спалення тіл в крематорії. Тож коли розповідь у коміксі добігає кінця, єдиними свідками злочину залишаються його виконавці… і читач.

Комікс знайшов Кіс Ріббенс (Kees Ribbens) —  історик з Амстердамського інституту вивчення війни, Голокосту та геноциду (NIOD). «Нацистський парад смерті»  входив у збірку «Криваві записи нацистських звірств» 1945 року, копія якої зберігається в Меморіальному музеї Голокосту у Вашингтоні. Книжечка вийшла малим тиражем і нею не дуже цікавилися. Спочатку про злочини нацистів дізнавалися зі звичайних новин, що надходили з Європи та стосувалися переважно європейців. Коли американцям стало відомо про табори смерті, багато з них не могли повірити, що таке могло статися насправді. «Люди справді вагалися вірити в масштаби звірства, тому що воно було надто фантастичним», — каже Ріббенс у матеріалі Untold Stories of American History.

Темі Голокосту, чи то пак, стосункам родини польських євреїв після трагічних подій   присвячений ще один мальопис — «Маус» (1986-1991) Арта Шпігельмана — єдиний графічний роман, що  отримав Пулітцерівську премію. За сюжетом, головний герой розпитує свого батька про довоєнне життя і досвід під час Голокосту, щоб створити комікс на основі цієї історії. Нації у Шпігельмана зображені у вигляді різних тварин: євреї — мишами,  французи — жабами, поляки — свинками, а американці — собаками. Нацисти — у вигляді котів, що полюють на мишей. Цим твором художник змусив багатьох людей змінити думку щодо жанру коміксу як розваги для підлітків. Але на відміну від «Мауса» й інших історично-документальних матеріалів, що були написані згодом, «Нацистський парад смерті» видали не для документування злочину, а з надією зупинити геноцид у той момент, коли про нього не хотіли чути.

Навіть улюблені персонажі дитячих мультиків Смурфи початково були героями коміксу «Смурф проти Смурфа» (“Green Smurf vs. Smurf Green”), який порушував тему мовного поділу Бельгії між франкомовною Валлонією на півдні та нідерландомовною Фландрією на півночі. Художник Пейо заклав у комікс історію, за якою у селищі Смурфів стався конфлікт через те, як правильно вимовляти слова, внаслідок чого село розділилося на два ворожі табори.

Пейо доводить, що комікси можуть балансувати між гумором і серйозними дискусійними темами, а також бути самостійним, хоч і нішовим, форматом журналістики, яка максимально використовує всі переваги жанру — лаконічність і точність тексту; зрозумілі зображення, що викликають емоції; свідчення й докази в основі сюжету; легкість у поширенні та оригінальність подачі.

Одним з найвідоміших документалістів-коміксистів є журналіст і художник Джо Сакко. Він створює графічні репортажі, де порушує теми воєнних злочинів чи корупції. Сакко висвітлював події на Близькому сході, зокрема в Палестині та Секторі Гази, а його комікс про вихідні в Іраку стали розворотом британської газети The Guardian.

Погляди й сприйняття Джо Сакко вписані в кожній сторінці: художник-репортер майже завжди з’являється як персонаж у власному оповіданні, повідомляючи про свою причетність до подій, навіть коли він зображує їх постфактум.

«Його витончені, сильно штриховані малюнки пером та чорнилом документують сцени спустошення, відчаю та боротьби. Ці нав’язливо деталізовані зображення запрошують до розширеного погляду, який одночасно інформує читача та запрошує його взяти участь у практиці етичного свідчення Сакко», — пише критик коміксів Білл Карталопулос в The Brooklyn Rail.

Карикатури не горять, але не без спроб: злочини проти журналістів сатири

Ще один журналіст і політичний карикатурист, що говорить до світу через малюнки —  Халід Албаїх. Він створив карикатури про Арабську весну, водночас намагаючись зрозуміти, чому ці новини не поширилися серед західної аудиторії.

«Багато проблем пов’язані з «зіткненням цивілізацій»; у нас є власні медіа, а у Заходу — свої. Вони не мають уявлення про те, що тут відбувається, і це завжди було проблемою — це непорозуміння. Тож, коли у вас є малюнок, який може зрозуміти республіканець у США, ультраправий хлопець у Голландії та мусульманський критик із Саудівської Аравії, усі розуміють одне й те саме повідомлення, і люди зближуються», — ділиться журналіст в інтерв’ю Al Jazeera.

Халід використав карикатури, щоб висвітлити недостатньо представлені голоси, оскільки відеоматеріалів з місця подій виявилося замало для світових медіа, аби зробити сюжет для ефіру. Намагаючись знайти роботу в традиційних виданнях, журналіст опублікував свої роботи в інтернеті, і вони стали вірусними: люди малювали їх на стінах від Каїра до Бейрута. Проте це також мало свої небезпеки.

«Адже ніщо так не дратує диктатора, який вважає себе грізним, як той, хто змушує його подивитися в дзеркало і побачити, наскільки він насправді смішний; він знає, що саме це зруйнує страх, який “його” народ відчуває перед ним», — пише Халід Албаїх у своїй колонці «Карикатура про Арабську весну: тоді і зараз… і через 10 років».

За словами Халіда, мережа ICORN (незалежна організація, яка пропонує тимчасовий захист письменникам, журналістам та митцям, що зазнають переслідувань) врятувала йому життя, допомігши втекти до Європи, коли йому погрожували через роботу. Його критика президента Судану Омара аль-Башира, який перебував при владі тридцять років (і пішов у відставку в 2019 році), зробила для Альбаїха життя на батьківщині неможливим.

Погрози і поодинокі напади це те, з чим теж часто стикалися журналісти Charlie Hebdo — французька щотижнева сатирична газета, що публікує карикатури, репортажі, дискусії та анекдоти. Газета представляє ліві політичні погляди, висміює політиків, ультраправих та релігійні групи. Удень 7 січня 2015 року в центрі Парижа стався збройний напад на редакцію журналу через карикатуру про лідера радикального угруповання «Ісламська держава» Абу Бакра аль-Багдаді з підписом «З найкращими побажаннями, до речі», яку вони запостили в своєму Twitter за день до того.

За даними видання le Parisien, стріляли двоє або троє чоловіків, озброєних автоматичною зброєю. Напад на редакцію журналу припав на час ранкової наради. На зборах були присутні всі основні журналісти видання. Внаслідок атаки загинуло 12 людей (двоє з них – поліцейські), ще 11 отримали поранення. У Франції оголосили найвищий рівень терористичної загрози, поки злочинців не зупинили. Терористи, які скоїли збройний напад на редакцію французького сатиричного тижневика Charlie Hebdo у Парижі, начебто відкрито заявили, що є членами «Аль-Каїди», що діє на території Ємену. Один з бойовиків «Ісламської держави» публічно привітав скоєння злочину проти редакції. «Підозрюваних у розстрілі 12-х осіб у Charlie Hebdo братів Саїда та Шеріфа Куаші було ліквідовано під час спецоперації у типографії містечка Даммартен-ан-Гоель», — написали в «Детектор медіа».

Тоді французькі і світові політики виступили із засудженням нападу на свободу преси у Франції. Муфтій Духовного управління мусульман України “Умма” Саід Ісмагілов висловив співчуття родичам загиблих і підкреслив, що образу релігійних почуттів треба вирішувати у правовому полі. Різні країни, серед них і Україна, висловили слова підтримки, а світові медіа підтримали Charlie Hebdo, передрукувавши  їхні карикатури на обкладинки. Те саме зробила й німецька газета Hamburger Morgenpost, через що на будівлю її архіву скоїли підпал.

Деякі карикатури Charlie Hebdo були присвячені українській темі. Наприклад, одна з них показує, чим насправді є так званий Кримський “референдум”, що проходив у березні 2014 року. А після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році французький сатиричний журнал активно публікував карикатури на підтримку України, висміюючи Росію й зокрема енергетичну залежність від неї Європи. Проте Росія часто фальсифікує їхні обкладинки, щоб завдати удару репутації України та самого журналу і поширити ворожі наративи.

Як і будь-який інший вид журналістики, журналістика коміксів може бути ризикованою та суперечливою. Вона не підходить для висвітлення новин, бо поки мальопис буде готовим, новина перестане бути новиною. Частково саме тому так багато журналістів, що пишуть комікси, змушені висвітлювати лише складні, часом заплутані історії.

Соціальний комікс, що став бестселером і мав змінити думку світу

Журналістика коміксів часом є найпереконливішим способом зафіксувати минуле чи показати реалії сьогодення. Комікс — один з видів сторітелінгу, який найбільше сприяє роздумам. Графічні історії створюють психологічний “гачок”, який заохочує перечитати історію знову, навіть коли вона розкриває нелегку тему. З їхньою допомогою намагаються подолати стереотипне мислення більшості людей і заговорити про табуйовані, незручні теми.

Своїм графічним романом «Персеполіс» Марджан Сатрапі хотіла змінити погляд світу щодо Ірану, де вона народилася й виросла, як про країну фанатизму й тероризму.

 «Я вірю, що не можна оцінювати цілу націю по проступках купки екстремістів. Також я не хочу, щоб ми забули тих іранців, що загинули у буцегарнях, захищаючи свободу, на війні з Іраком, що страждали від репресивного режиму, що були змушені покинути родини та втікати з батьківщини» («Персеполіс» Марджан Сатрапі).

Автобіографічна історія ірано-французької художниці розповідає про дівчинку Сатрапі, її життя крізь призму політичних подій: перед, під час та після Ісламської революції в Ірані. Через те, що мова ведеться від імені дитини, авторка робить проблеми релігії,  порушення прав жінок, відмінності між приватним і соціальним життям доступнішими для широкої аудиторії. Це книга про вплив війни на саму героїню та її родину, інтелігентну сім’ю, що сповідує ліві погляди, і яка врешті відправляє доньку на навчання до іншої країни.

«Персеполіс» є прикладом, коли журналістика коміксів виступає в ролі колонки думок і через сторітелінг пропонує унікальні, несподівані або несхожі на загальноприйняте мислення погляди.

«Сатрапі написала текст майже дитячою манерою, щоб відобразити невинність Марджан в цьому жахливому світі. Всі персонажі динамічні та реалістичні; зізнаюся, я майже плакала в декількох моментах цієї книги (а я ніколи не плачу, читаючи книги). Книга розвивається швидким темпом, що майже викликає у читача запаморочення; ефект дуже захопливий», — йдеться в  огляді на комікс у The Guardian.

«Щойно вони бачили “Яблуко”, ми отримували ввічливу відмову»: комікс, який не могли видати понад десять років

В основі матеріалів комікс-журналістики лежить або конкретна історія, яку намагаються доступно, але водночас не занадто спрощено, донести до читача, або ситуації за участю вигаданих персонажів, втім, які зображують реальне явище, найчастіше — проблемне.

У сюжеті коміксу «Розквашене яблуко» (Kwaśne jabłko), який відзначився скандалом у Польщі, зображено якраз умовну, не конкретну історію, що відображає справжню і часто табуйовану проблему домашнього насильства.

Приблизно за дванадцять років до того, як комікс вийшов у Польщі в 2017 році, редактор одного з провідних польських комікс-видавництв відхилив пропозицію видати «Розквашене яблуко». Він показав його своїм друзям, які сказали, що не хотіли б читати цю історію, якби її опублікували у вигляді коміксу. Творчий тандем графічної книги — автор Єжи Шилак і  художниця Йоанна Карпович — вважають, що ніхто не хотів би читати, слухати чи дивитися такі історії, незалежно від формату. Однак це не відміняє їхньої важливості, і реакція аудиторії на публікацію коміксу цьому підтвердження.

«Розквашене яблуко» це історія про жінку, яка через суспільні та релігійні очікування від неї як дружини застрягла у нескінченному колі насильства. Вона продовжує дякувати за свого “ідеального” чоловіка, який часто вказує жінці на її місце. Чоловік гадає, що робить все правильно, а його дружина думає, що він знає краще. Обоє віряни, але в чоловіка викривлене бачення його ролі в сім’ї, через це насильство щодо жінки перетворюється в сімейну рутину. Героїня працює вчителькою, намагається догодити чоловіку, хоча у якийсь момент доведена до відчаю фантазує про жорстоку помсту. Проте це лише фантазії, а в реальності жінка чекає на дитину і дуже сподівається, що це буде хлопчик.

Критикиня Тетяна Трофименко до такої кінцівки ставиться неоднозначно: «Не знаю, наскільки таке завершення історії зможе піднести на дусі жінок, особливо тих, які проходять через подібне, але проблему «Розквашене яблуко» постулює, і то дуже наочно».

Через релігійність сім’ї в коміксі і було найбільше хейту зі сторони польського народу. Мовляв, там точно такого не могло би бути. Трохи менше критики дісталося окремо професії головної героїні — вчительці. На думку людей, це нібито відкидає тінь на професію і може зіпсувати репутацію всіх вчителів країни. Тож хоча графічний роман можна прочитати всього за десять хвилин, йому довелося чекати свого видавництва дванадцять років.

До самого тексту претензій теж вистачає. Дехто вважає, що сюжет занадто лінійний, не сфокусований на тому, аби героїня знайшла вихід чи принаймні зрозуміла суть проблеми. Інші думають, що комікс “виїхав” лише за рахунок теми і мав би більшу цінність на початку 2000-х років.

«Героїня анітрохи не змінюється; у її свідомості не з’являються ні розум, ні інтелект, лише момент зриву. Ця відсутність будь-якої зосередженості на емоціях жінки ускладнює ототожнення з нею. Вона не має рис особистості, лише вивчені мантри. Це перебільшення, ймовірно, було метою автора – донести до читачів масштабність цього явища. Однак, відсікаючи емоційний шар, він дав змогу помітити проблему, але ніяк не бути враженим нею», — пише Павел Олейнічак в огляді для польського видання IGN.

Проте в інших оглядачів трохи інакший погляд на відсутність дій героїні коміксу.

Марселі Шпак у журналі Biweeklyk підкреслює, що розуміє, чому героїня нічого не вчинила:  «Ми вдома, в Польщі, тому побита чоловіком католичка не дзвонить на “блакитну лінію” [загальнонаціональна служба допомоги в Польщі], не шукає підтримки серед громадських організацій, що займаються явищами домашнього насильства, не звертається до поліції, служби екстреної допомоги, адвоката чи священика, але робить те, що вона навчена робити все життя: вона прощає. Вона бере на себе провину і смиренно примиряється з незаслуженим покаранням».

Тимчасом Івона Герке в огляді на комікс для медіа Zagarano.pl пробує знайти можливі причини пасивної поведінки героїні, яка, якщо вірити досить багатьом відгукам, робить персонажів пласкими і беземоційними:

«Читаючи комікс “Kwaśne jabłko”, багато хто, мабуть, задається питанням, чому героїня залишається пасивною – чому вона не говорить про те, що чоловік її б’є. Страх? Сором? Можливо, вона боїться, що їй ніхто не повірить, адже зовні все виглядає чудово, і вона має ідеального чоловіка. Адже її обранець займає відповідальну посаду на роботі, приходить до дружини з букетом квітів, водить її в кіно, на шопінг. Можливо, героїня коміксу переповнена думкою, що вона заслужила все, що з нею трапляється».

Однозначно, сильна сторона «Розквашеного яблука» в його малюнках. Йоанна Карпович відома ілюстраторка коміксів, її стиль полюбився польським читачам, а в цьому коміксі зображення узагалі перетягли увагу зі слів на себе. Кольори переважно холодної палітри, що відповідає настрою історії, малюнки в реалістичному стилі, часто великопланові. Єдиним яскравим елементом в них є хіба що кров.

«Це ідеально передає задуманий зміст і є значною, сильною стороною коміксу», — хвалить стиль художниці Павел Олейнічак.

«Сильна сторона книжки – це, звісно, ілюстрації. Вони якісні, дуже відверті, навіть шокуючі. Є чого лякатись. А гортаючи вдруге та втретє, можна порозглядати деталі. Комікс викликає емоції передусім завдяки ілюстраціям, які художниця свідомо зробила максимально жорстокими», — розповідає співзасновник видавництва «Видавництво», яке видало комікс в Україні, Ілля Стронґовський.

Хоча в Україні видати комікс виявилося не менш проблематично, ніж у Польщі.

«Щойно вони бачили “Яблуко”, ми отримували ввічливу відмову», – каже Стронґовський.

Ініціатива видати українську версію «Розквашеного яблука» не знайшла підтримки, навіть серед міжнародних організацій. Причиною було занадто відверті зображення жорстокості. Врешті підтримати видання погодилося українське медіа «Заборона». Співзасновник «Видавництва» вважає, що шокуючі зображення це спосіб розштовхати читачів, яким тема домашнього насильства здається далекою, нецікавою та неактуальною, — і що такі точно існують.

_____

Отож, комікс-журналістика – це унікальний, проте недооцінений напрям у медіа, де складні політичні та соціальні питання впродовж десятиліть  обговорюють у форматі коміксів. Одні з них отримують престижні премії. Інші  через роки знаходять у музеях із місією, якій не пощастило здійснитись. А деякі перетворюють своїх героїв у всесвітньо відомих дитячих персонажів, і вже ніхто не пам’ятає, заради чого їх придумав автор. Графічна журналістика може змінювати погляди як «Персеполіс» чи принаймні змушувати задумуватися як «Розквашене яблуко». У будь-якому випадку, кожен комікс заснований на реальних подіях, свідченнях очевидців, історичних фактах або поширених явищах і проблемах. Його  підготовка до публікації відбувається відповідно до стандартів, як і решта журналістських продуктів. Багато в чому комікси випереджали свій час, наче очікуючи сучасної аудиторії з її  кліповим мисленням.

Лілія Кичма, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка

Comments are closed.