Мальописи української воєнної історії — трохи незвичне для України явище, до якого досі ставляться з пересторогою. «Його дивляться чи читають», «він серйозний чи смішний», «це ще журналістика чи вже ні», «а для дітей чи для дорослих». Та й знамените «не на часі» не втрачає своєї актуальності. А в цей момент українська комікс-журналістика вже підкорює відомі видання, зокрема The New York Times, The Washington Post, The Economist, щоб привернути увагу світу до України. Та чи є в неї шанс здобути таку ж популярність удома?

Графічна журналістика поєднує сфери мистецтва й медіа, а сьогодні займає місце між воєнною документалістикою та сторітелінгом людських історій. Українські комікси вирізняються фокусуванням на російсько-українській війні і її наслідках, біографіях визначних постатей, а також індивідуальною роботою автора, замість командної, яка є поширеною у світі. Їм притаманний героїчний наратив, як у циклах «Звитяга. Савур-могила», «Охоронці країни», «Кіборги». Та водночас сучасний погляд на українську історію не вибачає створення з героя ідола. Саме на це зважала «Локальна історія» у коміксі «Шух. Історія легенди».

Мальопис розповідає про життя Романа Шухевича, легендарного командира УПА, який став символом боротьби за Україну. Але також про  амбітного спортсмена, музиканта, креативного підприємця і невловимого конспіратора. Історична достовірність коміксу спростовує міф про Шухевича як нацистського колаборанта, але й не робить його бронзовим ідолом.

Комікс, або як його ще називають — дев’ятий вид мистецтва, дає можливість утілювати найрізноманітніші теми, зокрема трагічні та чутливі, і вільно взаємодіяти з іншими медіа для їхнього висвітлення. Коли звичайні новини й матеріали стають занадто звичними, щоб когось зацікавити у питаннях, які начебто не стосуються аудиторії, інтерес світової громадськості до війни в України намагаються врятувати українські мальописи зі сторінок відомих світових видань.

The New York Times:

 «Він почав випікати для неї брауні…»

Російсько-українська війна розпочалася задовго до повномасштабного вторгнення. Історія, яку розповідає Женя Олійник, колишня журналістка та дослідниця культурології, художниця та ілюстраторка, саме про це.

Комікс «Що нам довелося втратити» (What We Had To Lose) розпочинається із маленького київського кафе, яке героїня завжди хотіла відвідати. Його відкрили ветеран з дружиною, коли чоловік повернувся з АТО додому після демобілізації. Спочатку він випікав для неї брауні, потім вони захотіли їх продавати, і так з’явилося кафе-пекарня Veterano Brownie.

Паралельно з цим, героїня ділиться особистою історією життя: з жінкою в пекарні вони мають щось спільне — їхніх чоловіків мобілізували однієї і тієї ж весни, у 2015 році.

«Війна тривала рік. Вона була набагато далі, ніж зараз, але все одно смертельно небезпечна», — йдеться в мальописі.

Партнер героїні спочатку служив у Києві, а тоді його перевели на фронт. Він повернувся. «Все було добре, — ця фраза звучить на повторі знову й знов. — Усе могло бути набагато гірше». Героїня заздрила парі з пекарні. Вона їла брауні в іншому місці. Можливо, якби вона відвідала кафе, то не відчувала б таку образу. Але вона цього не зробила.

Вони з партнером прийняли рішення розлучитися. Хлопець не міг звикнути до цивільного життя і невдовзі загинув.

«Я ніколи не думала, що втратила його через війну, але я задумуюся, якби він ніколи не служив, чи були б ми досі разом? Чи розлучилися б ми раніше? Якою людиною він би став? Йому було 28», — думає героїня.

Подружжя “Брауні” теж розлучилося. Тепер немає ніякого способу дізнатися, чи винна в цьому війна. Жінка стала військовою фотографкою, він — знову на війні.

Кафе, з якого розпочинався комікс, зникло. Так само, як і всі меблі, продані для купівлі дрона на фронт.

«Цікаво, чи все це може повернутися. Цікаво, чи ми всі можемо».

Цей комікс у жанрі графічної новели опублікували в 2023 році у The New York Times — майже через десять років після подій, описаних у ньому. Він покликаний показати втрати, з якими стикаються звичайні українці, через злочинні дії Росії. Крізь роки — він і досі актуальний.

«Я писала це, намагаючись усвідомити скорботу за життям, яке ми могли мати, життям без російського насильства і терору», — написала Женя Олійник у твіттері.

The Washington Post:

 «Уперше в житті я купила собі мисливський ніж»

Українські комікси відрізняються тим, що не мають права на часову павзу, яку зазвичай витримують для осмисленого опису подій, що вже в минулому. Вони зображують реальність, яка відбувається в цей момент, тож факти і власне сприйняття зливаються докупи. Такі матеріали класифікують як колонки, проте вони зберігають документальну функцію.

Юлія Вус, українська ілюстраторка, що проживала у Львові на момент повномасштабного вторгнення у 2022 році, створила комікс, який потрапив у The Washington Post. Вона описує про зміни у житті людей на початку вторгнення.

«Я ніколи не думала, що зроблю комікс про війну, який базуватиметься на моєму досвіді. Але збереження пережитого зараз надзвичайно важливе, хоча й складне. Я розумію, що кожен створює історію», — зазначила авторка на свої сторінці у фейсбуці.

Вони з хлопцем, сестрам, котом і сумками  переїхали в її рідне місто Червоноград (зараз Шептицький), де є більша квартира і міцніший підвал. Навколо люди панікували, утворюючи черги до банкоматів і магазинів. Юлія серед усіх потрібних речей придбала собі ще й мисливський ніж.

«Першого дня ми були самі в підвалі. Ніхто з наших сусідів не спустився. Люди ходили вулицею, поки лунало попередження про повітряну тривогу. Вони не зрозуміли, що це не навчання», — пише вона в коміксі.

Пізніше сусіди приєднувалися до них в укритті і розповідали смішні історії, щоб підняти настрій. Через два дні, що супроводжувалися тривогами, пара пішла шукати, де потрібна допомога, й почали готували коктейлі Молотова.

Через кілька годин людей стало так багато, що їх попросили йти додому, та всі залишилися, бо хотіли допомогти. Юлія Вус у коміксі підкреслює, що не знає чого очікувати далі, але Україна вже заплатила велику ціну за свою незалежність.

Проте це був лише початок масштабної війни. Паніка людей згодом зменшилася, багато стресових речей стали звичними, але все ж її вплив проявляється щодня. Про це йшлося у продовженні коміксу про досвід авторки в тилу війни, опублікований у The Washington Post на 92-й день російського вторгнення. У тривожних і комічних ситуаціях з мальопису багато хто може впізнати себе.

«Мій новий комікс для Washington Post не про життя на фронті, він не має тих жахливих історій, з якими стикаються багато українців. Мій комікс відображає моє життя та мій особистий досвід в тилу війни. Мені важливо ділитися цим досвідом», — написала Юлія Вус у фейсбуці.

The Economist:

«Відключення електроенергії змушують вас бути креативними»

The Economist — це впливовий британський  журнал, що спеціалізується на аналізі міжнародних політичних подій, фінансів, економіки, бізнесу, а відтепер і на українських коміксах.

Українська художниця Марія Кінович у листопаді 2022 році створила ілюстрації про те, як змінилося життя в Україні після російського вторгнення: атаки на електростанції, вимкнення світла, труднощі адаптування.

 «Як насправді жити в країні, в якій війна? Ми запросили Марію Кінович, українську художницю, яка живе та працює в Києві, щоб проілюструвати її життя з моменту вторгнення російських військ», — зазначають у The Economist.

Коміксистка пише, що ніколи раніше не думала, скільки електроенергії споживає людина. Тим часом в Україні починають говорити про можливість повного вимкнення: мобільного зв’язку, інтернету,  електрики, опалення чи води протягом тижнів.

«Це страшно, але стати частиною Росії ще страшніше», — йдеться в мальописі.

Постійні вимкнення змушують українців креативно підходити до проблеми та швидко адаптуватися до обставин. Але героїня коміксу не припиняє думати, що в її країні не залишилося безпечного місця.

The Globe and Mail:

«Приходить весна, а ми, замість того, щоб бути в Італії, знову сидимо в бункері…»

Канадська газета The Globe and Mail надрукувала комікс українських ілюстраторок Анни Іваненко та Євгенії Полосіни «Плани на час війни» — про те, як все може кардинально змінитися лише за один місяць.

Євгенія Полосіна та Анна Іваненко це незалежні художниці-ілюстраторки, які працюють в унікальній техніці шовкодруку, поєднуючи її з монотипією, гравюрою на картоні та сухою голкою. Вони також разом ведуть Київську візуальну студію SERI/GRAPH.

У коміксі вони розповідають про задуми на майбутнє: купити взуття, відсвяткувати день народження, поїхати в Італію, — які змінюються через початок повномасштабної війни. Тепер рішення потрібно приймати зовсім інші: в якому укритті тепліше спати, куди їхати, де знайти квартиру, як скласти подальший план.

— Але ми все одно повинні вигуляти собаку, а вона так боїться сирен

— Я думаю, що це ти боїшся сирен. Вона не знає, що вони означають.

(«Плани на час війни»)

Зрештою, героїнь погодилися прийняти родичі їхнього знайомого в Чернівцях. Але за кілька днів вони мають придумати, що робити далі. Усі рішення складні. Ніхто не знає, що робити.

Анна Іваненко каже, що мати шанс розповісти свою історію великий привілей. А вони намагаються використовувати будь-яку можливість говорити про Україну:

«Наше життя під час війни теж великий привілей, ми в теплому і досить безпечному місці, маємо можливість робити щось, щоб допомогти нашій країні», — повідомила художниця у фейсбуці.

В Україні поява коміксів під час війни — лише питання часу

Коли відбуваються події епохального масштабу, як війна в Україні, то за цим завжди слідують непересічні історії простих людей: оповіді з життя військовослужбовців, репортажі блокад, хроніки евакуацій та, загалом, документування боротьби українського народу за незалежність. Тож коли це все виливається у мальописи — комікс-журналістика поповнюється ще таким поняттям, як український графічний нонфікшн війни. І коли у світі щось схоже вже траплялося, то в Україні така подача все ще нова й не дуже відома. Та є ті, хто популяризує український комікс навіть у час війни.

Редакція українського журналу Inker не одразу знайшла свій шлях до цього жанру. Вони виникли у 2021 році, і спочатку медіа спробувало себе у класичній журналістиці. Але, звичайно, зі збереженням улюбленого формату — мальопису. За допомогою нього журналісти висвітлювали новини та навіть зробили у формі коміксу кілька розслідувань. Але на початку повномасштабного розгубили свою команду: хтось — за кордон, деякі — в армію, інші — у волонтерство.

Становище врятувала випадкова зустріч головного редактора Сергія Колеснікова з керівником видавництва UA Comix, яка вилилась у домовленість про співпрацю. За декілька місяців 2023 року журнал соціальних коміксів випустив 36 графічних історій в онлайн-форматі.

«Наші журналісти(-ки) шукають історії, які яскраво демонструють недосконалість світового суспільства, опитують учасників подій, проводять глибокі інтерв’ю, збирають фото та відеосвідчення. А наші сценаристи(-ки) і ілюстратори(-ки) створюють графічний репортаж», — пишуть вони про себе на сайті журналу.

На початку ХХ сторіччя казали, що радіо надає голос тим, кого позбавили права голосу. Редакція вважає, що сьогодні мальопис дає широкій аудиторії можливість побачити та пережити те, про що вони могли тільки прочитати або почути.

Героєм одного з коміксу був інженер служби безпеки Чорнобильської АЕС Валерій Семенов. У перші дні широкомасштабного війни він із трьомастами працівників станції та нацгвардійцями, які охороняли її, опинився в заручниках окупантів, провівши на захопленій ЧАЕС 35 днів. Семенов разом із начальником станції Валентином Гейком вів переговори з окупантами, щоб стримати небезпечні, неконтрольовані пересування російських військ на території ЧАЕС.

«Коли до мене звернулися з пропозицією розповісти про ті події для того, щоби зробити з них комікси, я спочатку не лише здивувався, а навіть обурився. Які комікси, коли йдеться про такі серйозні, я би сказав, трагічні речі, про які мені досі важко згадувати? Навіть не уявляв, що це можна подати в такому вигляді», — розповів Валерій Семенов під час презентації друкованого журналу Inker, повідомляє «Детектор медіа».

В описі коміксу «Чорнобиль. Окупація» Дениса Боросюка і Тані Приймач йдеться, що день закінчення добової зміни для начальника станції Валентина Гейко та його команди став днем початку їхньої особистої війни. Станцію окупували росіяни. Але вони не очікували, що ніхто з працівників не збирався грати за їхніми правилами.

Серед доробку редакції Inker є також матеріали, присвячені журналістській діяльності під час війни.

«Мисливці на хижаків» — мальопис про те, як невеличка команда журналістів береться документувати злочини, скоєні росіянами у Бучі.  Одного дня під час допиту свідків чергової кривавої трагедії у редакторки Суспільного мовника виникає незвичайна ідея — а що, якщо спробувати знайти військових злочинців і притягнути їх до відповідальності.

І таких історій у Inker ще багато. Про селян, які боронили Балаклію, про пригоди відомого воєнного фотографа Єфрема Лукацького, про жінок на війні та супересилу українців, яка не дає зламатися чи здатися.

«Це велика відповідальність — працювати з реальною історією, коли ти не можеш дозволити собі сфантазувати. Журналіст опитує учасників подій, проводить глибокі інтерв’ю, збирає фото- та відеосвідчення, а моє завдання — допомогти художнику відтворити правду. Цей журнал — графічний нонфікшн. Ми нічого не додаємо і не видумуємо. Єдиний фільтр, крізь який проходить історія, — це мистецька рефлексія. Кожен художник має право намалювати історію так, як він її відчув, зберігаючи при цьому документальну точність у зображенні головних героїв та основних локацій, де вона відбувалася», — каже комікс-сценарист Володимир Кузнєцов про роботу редакції, повідомляє «Детектор медіа».

_____

Тож українська комікс-журналістика виробила власний стиль, ціль і місію, що вирізняє її від тієї графічної журналістики, до якої звик світ. Через те, що комікси поширилися переважно як реакція на травматичні події війни, в першу чергу, в українців вони асоціюватимуться із геройським, патріотичним наративом, відтворенням реальності без достатньої перерви на її осмислення, сприйняття і відпочинку від неї. Бо наша дійсність триває тоді, коли автори створюють комікс, і тоді, коли читач бере його в руки. Або ж розгортає в диджитал-форматі, бо зараз це найлегший спосіб транслювати свій меседж, аби якнайбільше людей його почули. Сьогодні українські мальописи набувають надзвичайної актуальності. Вони зацікавлюють міжнародну аудиторію, але також привертають увагу і української — незвиклу до такої оригінальної подачі, що поєднує мистецтво, журналістику, документалістику і сторітелінг. А тому стає унікальним явищем, яке заслуговує на своє визнання.

Лілія Кичма, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка

Comments are closed.