Війна змінила українську армію, але не всі суспільні уявлення про жінок у ній. Незважаючи на тисячі військовослужбовиць на передовій, медіа й далі нерідко описують захисниць через зовнішність, “жіночність” чи материнство. Але такі стереотипи впливають не лише на публічний образ жінок у війську, а й на їхню безпеку та здоров’я – аж поки не стають частиною самої системи.

У 2025 році в Збройних Силах України служили понад 70 тисяч жінок, з них понад 5 тисяч – на передовій. Цього року кількість жінок у війську зросла до 75 тисяч. Вони працюють офіцерками, операторками дронів, медикинями, водійками, танкістками, снайперками і кулеметницями. Цей перелік можна продовжувати, хоча ще недавно такої можливості не було.

Соціологічне дослідження, проведене командою «Невидимого батальйону» наприкінці 2015 року, порушило проблему застарілого законодавства, згідно з яким жінкам на фронті дозволяли обіймати лише адміністративні посади – зв’язківок, кухарок, швачок, але не посідати бойових позицій. З цієї причини жінки, які пішли доброволицями, часто опинялися поза правовим захистом і не мали доступу до відповідного соціального забезпечення.

Тоді «кухарки» і «швачки» зі зброєю в руках, замість кухонних ножів і швейних голок, стали звичним явищем для української армії. Вони могли отримувати такі ж надбавки за бойові дії, як і чоловіки, проте навіть з ними їхня зарплата була меншою через низьку ставку «робітниці кухні» та стереотип про «жіночу роботу», закріплений законодавством. Через це жінкам майже не вдавалося довести, що поранення вони дістали в бою, адже за документами значилися в тиловому забезпеченні. Воїнки не могли отримати статус учасниць бойових дій та відповідні щодо цього виплати. Подання на орден «За мужність» також переважно відхиляли: якщо «праля» ліквідовувала ворога, це трактували як невідповідність дій посадовим обов’язкам.

У 2016 році Міністерство оборони розширило перелік професій, доступних для жінок із військовими званнями солдата, сержанта або старшини, зокрема посади снайперок чи розвідниць. У 2018 році завдяки ухваленому закону про рівні права чоловіків та жінок у ЗСУ жінки отримали доступ до бойових посад і звань. А у 2021 році зняли всі обмеження, зокрема на роботу з вибуховими речовинами.

Обмеження зняли, але стереотипи залишилися

Водночас законодавство передбачає додаткові соціальні гарантії, як-от окремі службові приміщення для розміщення під час розгортання таборів, обмеження щодо фізичних навантажень, можливість звільнення у разі вагітності. Проте жінки залишаються недоукомплектовані відповідним для них спорядженням, засобами гігієни, білизною чи навіть бронежилетами.

Радниця з гендерних питань Генштабу ЗСУ Оксана Григор’єва для «Громадського радіо» розповіла, що у 2024 році офіцерки складали 4% зі всіх, хто служить в ЗСУ. За два роки цей показник зріс до 21%. Однак проблеми кар’єрного зростання ще не вирішені. Україна має чотирьох генералок: двох у Медичних силах ЗСУ й двох – у Службі безпеки України, але ще жодної бойової. «Тобто в нас вже дають можливість. Бо раніше, знаєте, вже всі переконалися, що вони класно воюють, а до керування ще не дуже допускають. Але з часом ті стереотипи змінюються», – сказала вона в інтерв’ю. За її словами, значний ріст відбувся саме за час повномасштабного вторгнення.

У благодійному фонді Dignitas, який разом з голландським партнером Protect Ukraine запустив проєкт по навчанню військовослужбовиць на операторок FPV-дронів, вважають, що Україна зараз фактично серед лідерів Європи за кількістю жінок в армії, особливо на бойових посадах. «Наша реальність така, що жінка у війську – не виняток, а нова норма», – написали вони по закінченню проєкту.

Хоча сьогодні жінки становлять важливу частину ЗСУ і все частіше обіймають керівні посади, медійний образ захисниць досі формується через гендерні стереотипи, що впливає на загальну суспільну думку про жінок у війську.

Стереотип: компліменти завжди на часі

• «Жінка-воїн: українців підкорила тендітна блондинка, яка пережила м’ясорубку Донбасу».

Такий матеріал «Знай. ua» написали у 2018 році про офіцерку 30-ї ОМБр Ліну.

Ліна пішла в армію ще до початку війни на Донбасі, а згодом побудувала кар’єру офіцерки. У тексті тричі нагадують про її звання, але також тричі наголошують і на кольорі волосся, ще двічі – на статурі. «Мініатюрна блондинка спочатку була солдатом, радіотелефоністом у розвідвзводі», – писало тоді медіа.

Повномасштабна війна, що триває з 2022 року, суттєво змінила всі сфери життя. Щодня в новинах з’являються повідомлення про загиблих і поранених, внутрішньо переміщених осіб, а також про тих, хто втратив рідних. Водночас зазнають змін етичні стандарти журналістики – шкідливі стереотипи слід залишити в минулому. Сьогодні суспільство вчиться відповідально добирати слова, тому для медіа як ніколи важливо правильно формувати нову культуру комунікації. Особливо недоречно використовувати стереотипи в матеріалах про загибель військових.

• «У вельоні та камуфляжі у труні лежала красуня» (33-й канал).

У суспільстві досі зберігається стигма про несумісність жіночої «тендітності» і зовнішньої привабливості з образом сміливої захисниці. Тоді як зовнішність чоловіків рідко протиставляють хоробрості чи професійності.

• «Такий красень пішов на небо: Рівненщина втратила Героя (ФОТО)» (Радіо Трек).

Гендерні кліше, особливо в матеріалах про загибель, є недоречними щодо обох статей, однак у випадку жінок вони додатково зміщують фокус із професійної ролі захисниці на її зовнішній вигляд, який начебто не підходить для військової служби. І якщо приклади стереотипних заголовків про захисників треба вишукувати, то заголовки лише про загибель захисниць становлять поширену проблему порушень професійної етики.

• «Росіяни безжально вбили 25-річну красуню-військову» (Prozoro.net)
• «Українська спортсменка-красуня загинула під час виконання бойового завдання» (Телеграф)
• «Молода красуня у формі загинула під ворожим обстрілом – їй було лише 22» (Знай.Ua)
• «На фронті загинула молода красуня Марійка з Рівненщини. Вона рятувала воїнів на полі бою» (Радіо Трек)

Використання слів на кшталт «красуня» чи «молода дівчина» емоційно підсилює новину та привертає увагу аудиторії. Частково це може бути наслідком некоректного переказу прямої мови: родичі, друзі чи знайомі в коментарях часто використовують емоційні та оцінювальні характеристики – «ніжна», «тендітна». Але такі вислови не мають бути відірваними від цитати і перетворюватися на судження самого медіа. Також їх не варто виносити в заголовки чи робити центральною характеристикою військовослужбовиць.

Підкреслюючи «мініатюрність» чи «тендітність» захисниць, деякі медіа подають це як спосіб показати, що жінка досягла результату в складніших умовах і змогла «подолати стереотипи». Та все ж для цього знадобилося б підкреслити складнощі служби, брак необхідного спорядження, скептицизм колег і висвітлювати професійні досягнення. Якщо цього не робити, а лише наголошувати на «жіночності», це сприймуть як доказ того, що жінки за своєю природою «слабші», а тому мають знайти собі більш прийнятне заняття, ніж військова служба.

Стереотип: військова – погана мама

Навіть саме уявлення того, як підсилити чи “оживити” медійний текст інколи ґрунтується на вже усталених стереотипах.

• «Залишила дітей вдома та пішла на війну: історія військової з позивним “Відьма” з Буковини» (molbuk).

Хоча в матеріалі йдеться про військову Юлію, яка на момент повномасштабного вторгнення перебувала в декретній відпустці та добровільно достроково повернулася на службу, заголовок зображує її не як професіоналку, а насамперед як матір, яка «залишила дітей». Таке формулювання підсилює контраст між материнством і військовою службою як нібито несумісними ролями. Водночас без контексту самої історії фраза про “залишених” дітей може сприйматися як натяк на “покинутих”. І проблема тут не так у словах, як в різних гендерних очікуваннях.

Про те, що не відповідає суспільним очікуванням, дізналася одна з героїнь матеріалу «24 каналу» Анастасія Муцей “Acid”. Через рік після народження сина Анастасія вирішила повернутися на службу і тоді зіткнулася з великою хвилею хейту, переважно з соцмереж. «Внутрішня мотивація перекриває усе те, що про мене говорять, що я залишила дитину. Я пішла знову воювати, щоб син не воював у майбутньому», – розповіла військовослужбовиця. Її історія одна з чотирьох у матеріалі, що руйнує найпоширеніші стереотипи про службу у ЗСУ.

Тож стереотипи не стали меншою проблемою, як це прийнято вважати, але їх стали краще приховувати, зокрема в медіа. Так з’явилися «компліменти красі» та «поради з материнства», які на перший погляд можуть здаватися нейтральними, але фактично відтворюють гендерні упередження. Унаслідок цього роль жінок у ЗСУ залишається недостатньо висвітленою або сприймається крізь призму стереотипів навіть після повномасштабного вторгнення. Люди переважно формують свої уявлення відповідно до того, яку інформацію споживають і за якими медіа стежать.

«Класні відчуття були, коли я полетіла на свій перший вивід літака з-під удару…»: живі історії без кліше

За підсумками моніторингу Інституту масової інформації в лютому 2026 року, за досліджуваний період узагалі не було зафіксовано новин зі згадками про військовослужбовиць. Хоча минулого року дослідники ІМІ фіксували, що новини про військовослужбовиць в медіа зрідка, але трапляються (близько 5%), тоді як згадки про чоловіків-військовослужбовців становлять 95%.

Натомість героїнями жінки були лише в 6,9% матеріалів на тему війни, де їх найчастіше зображували як жертв російських обстрілів або як родичок загиблих військових. Цей відсоток, на думку журналістів, занадто малий як для країни, що щодня живе у війні. А образ жінок у них лише посилює стереотипне бачення їхньої ролі. «Така рамка підсилює образ жінки як носійки втрати й болю, але майже не дає місця жінкам як військовослужбовицям, волонтеркам, медичкам, управлінкам, ветеранкам, рятувальницям чи експерткам з безпеки, які так само формують реальність війни, як і чоловіки», – йдеться в моніторингу.

Проте є досить багато якісних медіа, що зображують захисниць як повноцінних учасниць. Їхні матеріали є прикладом того, як медіа можуть формувати краще збалансований гендерний дискурс під час війни й повноцінно висвітлювати діяльність українських воїнок.

У матеріалі ZMINA героїнями стали три військовослужбовиці, які розповіли про свій шлях до армії, бойову роботу та мотивацію приєднатися до ЗСУ.

Військовослужбовиця штурмового підрозділу Олена Риж не почувалася комфортно в цивільному житті й хотіла робити більше, тому й стала військовою. Захисниця вважає, що в Україні недооцінюють потенціал жінок на службі, але найперше – самі жінки часто недооцінюють себе.

Саперка Віра Савченко розповіла про роботу з розмінування та оборону прифронтових територій, якою також займалася. Під час роботи в Луганській області батальйон зазнав значних втрат. Це були ситуації, коли саперка виходила на спостережні пункти як піхота або чергувала в окопах три доби. Віра також згадує про сестру Надію, яка відслужила в армії 15 років, постійно долаючи гендерні стереотипи. «Сьогодні ми йдемо вже трохи прокладеними стежками», – сказала саперка.

Застарілі упередження руйнує й операторка БпЛА Настя Конфедерат. Наразі військова служить у підрозділі ударних безпілотників і працює по всій лінії фронту. У цивільному житті Анастасія фрилансерка, мандрівниця та музикантка, але водночас – фахівчиня з безпілотних систем

У матеріалі «Зміни» захисниць зображують не як несподіваний феном, а як спеціалісток своєї справи. Окрім того, що військовослужбовиці борються з ворогом, вони змушені перемагати ще й стереотипи.

Стереотипні рамки руйнує і історія операторки безпілотних авіаційних комплексів Ксенії Бобровнік. Записи військової, фотографки та мисткині вирішило опублікувати Divoche.media, зберігаючи їхній формат, – лист.

Ксенія «Джейн» брала участь у проєкті «Плівки з передової» від Сергія Мельниченка, в рамках якого фіксувала свій побут і службу на плівкову камеру. Крім фотографій, він запропонував надсилати написані від руки листи й артефакти, які бійці обирали самі. Серед них є записи Ксенії.

«Це як коли боїшся пірнути у воду, в після ти щасливий, що ти це зробив. Вчишся плавати. Десь захлинаєшся, а потім знову пливеш», – пише «Джейн».

Через формат листа героїня сама ділиться причинами піти у військо. Вона описує свої переживання, ким є в цивільному житті, за кого воює зараз.

«Я фіксувала моменти у побуті, в навчанні, в роботі. Обличчя людей, які зараз поруч зі мною».

З її та інших листів і фотографій створили книгу «Плівки з передової: фотографії, листи та артефакти українських військових».

У матеріалі від медіа мистецький досвід Ксенії гармонійно поєднався з військовою службою. Вона може бути фотографкою, захисницею, донькою і другом, без надмірних спрощень лише до однієї соціальної ролі.

Також важливо, аби медіа висвітлювали: нестандартність не означає недоступність. Незалежно від побудованих рамок і соціальних уявлень, жінка може досягти своєї мрії, навіть у армії і навіть у бажанні літати.

Про єдину льотчицю 456 бригади транспортної авіації повідомляло «Суспільне». Зі зміненим ім’ям на прохання командування і з прихованим обличчям з міркувань безпеки Станіслава, другий пілот літака Ан-26, ділилася тим, як виконує бойові та логістичні завдання, і має вже майже 200 годин нальоту.

«Класні відчуття були, коли я полетіла на свій перший вивід літака з-під удару. Трішки переживала, але нічого такого. Це коли льотчики виводять літаки, коли є загроза завдавання удару (ракети, шахеди) – нас ставлять у готовність», – каже Станіслава.

Транспортну авіацію недооцінюють, вважає льотчиця. Вони не виконують завдання на винищувачах, але вони – логістика. Відвозити і привозити – це теж потрібне. У кожного своя місія.

Через побоювання щодо гендерних стереотипів у професії льотчиці, після закінчення школи Станіслава хотіла вступати на штурмана. Але після вступних іспитів їй повідомили, що вона має всі шанси побудувати бажану кар’єру. «Нас взагалі троє дівчат було. Двох списали. Я – залишилася», – каже захисниця.

Дівчина також каже, що отримує постійні запитання, навіщо їй це. Адже з такою професією дуже важко в плані особистого життя. На це вона лише відповідає, що поки в неї інші плани – присвятити себе саме цій професії.

«Я дуже люблю це. От я зараз не літала всього тиждень, але у мене ломка починається. Дуже хочеться. Ти сідаєш у літак, підіймаєшся, закохуєшся одразу знову. І так по колу».

Такі матеріали не лише фіксують участь жінок в обороні країни, а й змінюють суспільні гендерні установки щодо їхньої ролі в наближенні перемоги.

Цьому зокрема сприяють цілі номери журналів, присвячені темі жінок на війні. У восьмому номері мальопису Inker розповіли історії чотирьох захисниць.

Бізнесвумен, яка мала приватний бізнес, а у лютому 2022 року сіла у «Порше Каєн» та поїхала у військову частину, щоб служити.

Дівчина, що не переносила виду крові, але стала бойовою парамедикинею.

Репортерка, яка після смерті коханого вирішила приєднатися до лав ЗСУ та продовжити його справу.

Медикиня, спів якої було чутно на весь світ, навіть поки вона перебувала в полоні.

«В цьому номері ми намагалися простежити військовий шлях і мотивацію чотирьох доброволиць. Що спонукало їх вдягнули форму в скрутні для країни часи? Як воно працювати у “найбільш чоловічій професії” та в “найбільш чоловічій структурі”? Чи відрізняється ставлення ворога до полоненої від ставлення до полоненого? Усім хоробрим посестрам присвячується», – написав в передмові до номера редактор журналу Сергій Колесніков.

Змінити уявлення про роль жінок в Силах оборони напередодні дня захисту прав жінок взявся жіночий рух Veteranka. Масштабна комунікаційна кампанія «Жінки можуть все!» розповідає реальні бойові історії чотирьох українських військовослужбовиць у форматі банерів-коміксів.

«Ми звикли до вигаданих супергероїв у коміксах та іграх, але справжні героїні – поруч із нами. Вони керують дронами, командують підрозділами, тримають небо і землю під захистом. Ця кампанія – про те, що жіноча роль у війську – це не виняток, а нова багатогранна норма», – розповіли у русі Veteranka.

Хоча деякі медіа досі застосовують стереотипи, а “незвичність” військової роботи для жінок подають як сенсацію, інші сприяють   висвітленню захисниць, наголошуючи на їхніх професійних якостях і досягненнях. Та не менш важливо не лише висвітлювати здобутки, а й порушувати проблеми, пов’язані з гендерними упередженнями, які напряму шкодять жінкам, їхньому здоров’ю та життю.

Невидима дискримінація: чому жінок залишили без захисту

Поштовхом до вирішення проблеми жіночих бронежилетів, як часто буває, став випадок із захисницею Наталією Ліщишеною, що поширився у медіа. Падіння у важкому статутному бронежилеті з жорсткою плитою, не розрахованою на жіночу анатомію, призвів до хвороби Мінус, що вважається передраковим станом. Прямого зв’язку між неправильним бронежилетом і хворобою немає, але ризик постійного травмування жінок через невідповідне спорядження існує. У випадку героїні йдеться про поєднання кількох факторів – хронічного стресу, фізичного навантаження і травми із запальним процесом.

За словами засновниці Arm Women Now і народної депутатки Ірини Никорак, лише одна з десяти жінок не відчуває проблем зі здоров’ям після тривалого носіння чоловічого бронежилету.

Протягом п’яти років війни проблема забезпечення жінок в українському війську анатомічними бронежилетами залишалася невирішеною. І лише нещодавно з’явилося офіційне нормативне регулювання забезпечення захисниць спеціалізованими анатомічними бронежилетами. Як повідомило Divoche.media, у травні цього року вперше придбали жіночі бронежилети. Однак закуплених 2000 комплектів критично недостатньо.

Тож стереотипи в медіа про захисниць є шкідливими не лише тому, що вони недооцінюють або принижують жінок, а й тому, що впливають на саму систему забезпечення – від видачі спорядження до оцінки ризиків і потреб. Як показує приклад Наталі Ліщишеної, стереотипне уявлення про військову службу як «чоловічу сферу» проникло навіть у ті механізми, які формально не вважаються дискримінаційними, проте на практиці можуть становити серйозну загрозу для безпеки та здоров’я жінок у війську.

Лілія Кичма, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка

Comments are closed.