Ми читаємо про чужі трагедії щодня – між ранковою кавою і вечірнім скролом стрічки. Ставимо лайки, поширюємо збори, іноді пишемо «тримайтеся». Але чи означає це, що ми справді співпереживаємо? У живому спілкуванні ми вловлюємо інтонації, бачимо очі співрозмовника, відчуваємо паузи – і саме це робить емпатію природною. В інтернеті ж емоції легко губляться між рядками, жарти можуть звучати як образи, а історії про війну – перетворюватися на сухі цифри. То чи здатні ми ще відчувати чужий біль по той бік екрана?

Щоб дати відповідь на це запитання, варто розібратися, що ж таке емпатичність. Журналістка Тетяна Трощинська поділяє її на кілька рівнів. Когнітивна емпатія – це коли ми можемо розпізнати і зрозуміти емоції іншої людини, але не обов’язково їх відчути. Емоційна – коли ми вже справді проживаємо ці почуття разом із нею, ніби пропускаємо їх через себе. І, зрештою, співчуття – найглибший рівень, коли до розуміння й переживання додається ще й бажання допомогти.

Джерело: стокові фото

Втім варто розуміти, що емпатія під час живого спілкування та під час обміну думками в інтернеті може суттєво відрізнятися. Онлайн-простір, хоч і дає змогу отримати значно більше інформації про ту чи іншу подію, усе ж створює своєрідну «стіну» між співрозмовниками. Ми не бачимо людину, не чуємо її інтонації, не зчитуємо міміку чи жести – а саме ці сигнали часто визначають, як ми інтерпретуємо сказане. Дослідження американського психолога Альберта Меграбяна показують, що при передачі емоційного повідомлення спікер на 38% довіряє тону голосу, на 55% мові тіла та лише на 7% словам. І хоча ці висновки не варто застосовувати до будь-якої розмови, вони добре підкреслюють, що без невербальних підказок ми втрачаємо важливу частину змісту.

Наприклад, під час спілкування в месенджерах нейтральне повідомлення легко може бути сприйняте як різке або навіть образливе. Часто це стається тому, що короткий текст не передає емоційного стану людини в момент написання. Частково цю проблему вирішують емодзі та стікери – вони ніби додають повідомленням інтонацію, підказують, чи це жарт, іронія чи підтримка. Втім навіть вони не здатні повністю замінити живу реакцію: один і той самий смайлик різні люди можуть прочитати по-різному, а надмірне їх використання іноді лише ускладнює розуміння. У результаті онлайн-спілкування все одно залишає більше простору для хибних інтерпретацій, ніж розмова наживо.

Але як бути з історіями про війну? Ми щодня бачимо десятки повідомлень про постраждалих і загиблих, статистику руйнувань, зведення з фронту. Їх настільки багато, що окремі людські трагедії поступово знеособлюються і перетворюються на цифри. Ми перестаємо відчувати, що за кожною з них стоїть конкретне життя. У такому інформаційному потоці навіть найсильніші історії з часом втрачають емоційний вплив, а медіа змушені шукати дедалі гучніші приводи, щоб утримати увагу аудиторії.

 «Коли війна і голод – постійні, стає нудно, і єдиний спосіб позбутися нудьги вашої аудиторії – зробити кожне лихо гіршим за попереднє», – йдеться у висновку з дослідження Pew Research Center.

При такому навантаженні негативних новин у аудиторії замість емпатії може з’являтися емоційних спротив. Як стверджує Тетяна Трощинська, якщо страждань у медіа дуже багато, публіка хоче їх просто припинити. Так з’являються тези «просто перестаньте стріляти, сядьте і підпишіть мирну угоду», або ж «просто зберіться разом і припиніть війну в Україні», які, очевидно, не сприяють вирішенню конфлікту.

Перевантаження негативними новинами часто призводить і до свідомого уникання інформації. За даними звіту Reuters Digital News Report 2025 року, у середньому близько 40% людей у світі час від часу уникають новин, а в окремих країнах цей показник перевищує 60%. Однією з ключових причин опитані називають надмірну кількість повідомлень про війни, зокрема в Україні та Газі. В Україні ця тенденція також помітна: приблизно 46% аудиторії зізнаються, що іноді свідомо не читають новини. Втім це не завжди означає байдужість — часто йдеться про спробу захистити себе від емоційного виснаження та зберегти психологічну рівновагу.

Водночас навіть за умов інформаційної перенасиченості інтернет не лише ускладнює емпатію, а й створює нові способи її прояву — більш колективні та дієві. Як показують дослідження цифрових практик, онлайн-співпереживання часто переходить у конкретні дії: користувачі об’єднуються навколо спільної мети, мобілізують ресурси й поширюють важливу інформацію. У випадку війни це добре видно на прикладі масових донатів: лише за 2025 рік три найбільші українські фонди зібрали понад 100 млрд грн, а щомісяця до зборів долучаються близько 1,8 млн людей. Подібні ініціативи, як-от платформа United24 чи фонд «Повернись живим», перетворюють емоційну реакцію на реальну допомогу – від закупівлі дронів до забезпечення військових технікою.

Не менш показовими є й «ланцюгові» репости: історії про поранених, полонених чи зниклих безвісти часто стають вірусними і завдяки цьому допомагають знайти людей або закрити термінові збори. Окрім цього, у соцмережах регулярно виникають флешмоби солідарності – від змін аватарок і хештег-кампаній до онлайн-акцій пам’яті загиблих, які об’єднують тисячі людей навколо спільного переживання. Таким чином, попри певну швидкоплинність, емпатія в інтернеті не зникає – вона радше змінює форму, переходячи від глибокого особистого співпереживання до швидких, але масових і часто дуже ефективних колективних дій.

 Ольга Демидчук, магістрантка факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка

Comments are closed.