Валентина Самар – керівник проекту «Центр журналістських розслідувань» переконана у тому, що журналіст може знайти будь-яку інформацію. Це його право і його обов’язок. Що відбувається на практиктиці регіональних ЗМІ і як зробити інформацію відкритою і доступною – про це вона розповіла нашому кримському кореспонденту.

Я дуже скептично ставлюся до скарг журналістів на те, що їм „не надають інформації”. Вони повинні уміти її отримати,  якщо треба, то докласти до цього певні зусилля. Тому що суспільство не отримає повну і достовірну інформацію, серед іншого, а може – і в першу чергу, з вини журналістів, які працюють непрофесійно. Приміром,  серед чиновників всіх рівнів і рангів склалася чудова практика замовчування прізвищ осіб, винних в корупції. На жаль,  корупція в нашій країні є не  кримінальним злочином, а є адміністративним прапорушенням, що регулюється Законом “Про боротьбу з корупцією” ( 356/95-ВР).  За фактом правопорушення складають протоколи, а  рішенням суду визначаються смішні за сумою штрафи. Прокуратура, СБУ, УБОП, податкова надають офіційні повідомлення про боротьбу з корупцією, але виглядає це так: суспільству пропонують цифри, відсотки, назви органів влади, співробітники яких були притягнені до відповідальності за корупційні дії, у кращому разі – вказують  посаду. А де ж імена і прізвища? У результаті  така боротьба з корупцією відбувається фантомно – суспільству надається якийсь абстрактний набір даних.

Журналіст має право назвати винних. Чому винні залишаються безіменними?

Правоохоронці нам  відповідали, що люди можуть опротестувати рішення суду, і взагалі право на використовування імен обмежене Цивільним кодексом. Насправді ж у Цивільному кодексі, у  статті 296-а чітко вказано, що право на використовування імені не обмежується, коли: а) вже вступив в законну силу звинувачувальний вирок по кримінальній справі, або винесено постанову адміністративного суду з адміністративної справи. Отже, якщо цей протокол вже пройшов через суд і є постанова, журналіст має право називати прізвище.

Ми довго дискутували з представниками прес-служб, які передавали наші побажання керівництву, провели круглий стіл з представниками главків СБУ МВС, прокуратури,  заручилися підтримкою Колегії адвокатів Криму, асоціації медіа-юристів України і настояли на тому, що така інформація повинна бути персоніфікованою. І тепер, якщо в повідомленні про те, що когось притягнено до   відповідальності згідно із законом “Про боротьбу з корупцією”, не називаються прізвища, ми їх називаємо. Імена, прізвища, посади, суть правопорушення – всю цю інформацію ми даємо на форумі www.investigator.org.ua і в телевізійному проекті «Питання національної безпеки». Ми широко оповістили колег: «Є ухвала адміністративного суду –  вимагайте, щоб вам надавали прізвище!» Проте, якщо  ви зараз зателефонуєте в прес-службу прокуратури і запитаєте, хто ще звертався із цього приводу, окрім нас – вам дадуть відповідь: «Ніхто».

Я думаю, питання в тому, як  ми знаємо і використовуємо свої  права. Вам відмовляють у  інформації, яка має суспільний інтерес? Ви маєте право звернутися до вищого органу, або ж в прокуратуру чи СБУ, і держслужбовець, котрий вам відмовив, сам стає суб’єктом притягнення згідно із законом “Про боротьбу з корупцією”. І знаєте, такі  прецеденти вже є. Але журналісти чомусь про це не говорять. А от якби про це активно писали в пресі, напевно, багато урядовців не ризикнули б відмовляти в інформації. Наразі це  найпростіший спосіб притягнути урядовців до відповідальності за замовчування інформації.

З А К О Н  У К Р А Ї Н И «Про боротьбу з корупцією», ст.5
«Державний   службовець   або   інша  особа,  уповноважена  на
виконання функцій держави, не має права:
г) відмовляти  фізичним  та  юридичним  особам  в інформації,
надання якої передбачено правовими актами,  умисно затримувати її,
надавати недостовірну чи неповну інформацію»

Бюрократія створює масу перешкод, особливо для молодих журналістів. Це нерідко створює проблемні ситуації і занижує планку професійних стандартів.

Так, чиновники  можуть не надати інформацію або затягувати момент її отримання, вимагати інформаційних запитів… Але ми повинні розуміти «правила гри». Перше: запити писати потрібно, у тому випадку, якщо для відповіді вам посадовець має підготувати необхідні документи і т.і. Але потрібно розуміти, що саме ти хочеш довідатись, щоб  правильно формулювати свій власний запит. І паралельно необхідно шукати альтернативні джерела інформації, інсайдерські.

Насправді бюрократична машина, яка існує в Україні, якраз допомагає отримати потрібні  документи.. Тому що один і той же папірець проходить такий кругообіг, що в п’яти-семи відомствах можна знайти те, що ви не можете отримати в першому кабінеті. Це стосується земельних рішень, питань, пов’язаних з приватизацією майна, бюджетних тем. Але  важливо знати,  якими колами ходить один і той самий папірець, з якого кабінету його переносять в який. І важливо знати, яка інформація є у відкритому доступі. Зайдіть на  www.smida.gov.ua. Ви знайдете велетенський масив інформації щодо усіх емітентів країни:банки, ВАТ, ЗАТ, і навіть ТОВ, ними засновані, фінансові звіти, зобов язання, власники пакетів акцій, керівні органи і персоналії. Це – абсолютно відкрита інформація, і не треба туманними натяками писати, що за такою-то бізнес структурою хтось стоїть. Трохи складніше, але абсолютно вільно ви можете отримати інформацію у держреєстаторів та статистичному управлінні про засновників ТОВ.  Написали заявку, заплатили 50-60 гривень, і за кілька днів отримуєте офіційні дані.

Для мене найприкріше інше явище: якщо журналісти не використовують можливостей, що лежать на поверхні. Та ж  прес-конференція, яку проводять урядовці чи політики, часто перетворюється на піар-акцію. Чому? Бо журналісти задають питання, які мало цікаві громадськості, або ж не вміють задавати питань, або не задають їх свідомо, тому що беруть участь в розповсюдженні „джинси”. У нас 80% інформації – ретрансляція того, що урядовці і політики говорять самі. І журналісти цьому вірять! Хто сказав, що офіційне – достовірне? Більше всього недостовірності саме в тому, що повідомляють офіційні особи. Власне,  це і є адреси наших журналістських розслідувань.

Про методи перевірки офіційної інформації

Мінекономіки Криму повідомляє про те, що в Автономії з’явився супер-інвестор для будівництва заводів із утилізації побутового сміття. Була підписана угода на  920 млн. євро – це сума, що перевищує всі прямі інвестиції в економіку Криму за 15 років існування республіки. Поцікавтеся, що це за інвестор, що за гроші,  чим кримчани будуть розплачуватися за ці вкладення? Ні, всі газети публікують це повідомлення один до одного. Як перевірити? Беремо назву цієї фірми, вводимо в пошук Google.  Фірма баварська, шукаємо місцеві  реєстри – де, коли і ким вона була заснована,  який її статутний капітал.. І  знаходимо, що у фірми немає жодного успішного великого  інвест-проекту, жодного діючого проекту з утилізації побутових відходів, на сайті фірми бачимо  тільки  інсталяції, а статутний капітал – більш ніж скромний. То звідки в інвестора гроші? На тому ж сайті знаходимо координати директора фірми і намагаємось вже з ним з’ясувати питання, що виникли. У ході розмови він чесно відповідає, що планував взяти банківський кредит. Вивчаємо угоду з урядом і знаходимо майже між рядків згадку про підготовку кредитних документів. «Під які гарантії братиметься кредит?» – запитуємо уже прем’єр-міністра Криму. І той теж чесно відповідає: «Ми даватимемо гарантії і нашим майном,  і землею і т. д..» Після першої частини розслідування мінекономіки за першим же зверненням надає бізнес-план проекту, і ми дізнаємось, що повертати кредит збираються за рахунок кошів отриманих від продажу електроенергії , яка збираються отримувати від спалювання сміття. Причому, ціна вказана – у п ять разів вища, аніж на оптовому енергоринку України! І це вже зовсім інша історія, правда? Вона, до речі, після наших  публікацій не мала продовження. Але крім того, ми провели моніторинг дій та бездіяльності влади  по всьому Криму із вирішення сміттєвої проблеми, від якої курортний Крим потерпає, залучили експертів, в тому числі європейських,  дослідили ринок технологій утилізації ТПВ… Ось така велика робота, що почалась із маленького повідомлення Мінекономіки.

Ще один приклад. В розпал газової війни спікер Верховної Ради АРК заявляє, що «Чорноморнафтогаз» зможе задовольнити потреби всіх категорій споживачів Криму. І  журналісти миттєво розповсюдили інформацію про „газову самодостатність” Криму. А потрібно було лише підняти слухавку і задати питання керівнику прес-служби ГАО «Чорноморнафтогаз»: «Скільки кубометрів газу «Чорноморнафтогаз» видобуває і які потреби всіх категорій споживачів Криму?». Так от, видобуває він 1,2 млрд. кубометрів, а потреби  всіх категорій споживачів Криму  у цьому році – уже два міл ярди кубометрів. Тоді ми вирішили поцікавитися: так може чи не може ГАО «Чорноморнафтогаз» задовольнити потреби і населення, і комунальних і промислових підприємств Криму? Може. І не тільки півострова, але і Херсонської і Одеської областей. Але для цього потрібне належне фінансування розвідки і видобутку газу, і допомога  уряду Криму з модернізації газотранспортної системи і розподільчих станцій,  щоб той газ подати.

Ось і вся необхідна робота, яку слід було зробити  журналістові. Чи потрібні для цього якісь додаткові  закони? Ні. Чи потрібна якась боротьба за права журналістів? Ні. Журналісти самі не допрацьовують – ось в чому біда..

Чи є в Україні умови для того, щоб «обов’язок» був не тільки «де-юре», але виходив від внутрішньої переконаності журналіста?

Є всі умови. І вже давно. Але журналісти часто поводяться так, ніби їм повинні подати інформацію на блюдці. А якщо не принесли, отже „відмовилися коментувати!” Чого ми хочемо? Ми хочемо скандалу чи публічності роботи урядовців і політиків? Тоді потрібно створювати двосторонній рух. Легко завчено говорити про  закритість судової системи, складніше журналістам активно до неї звертатися. Ось два приклади. Після того, як прокурор Криму заявив, що багато корупційних справ просто «валиться» в судах, ми звернулися до глави Апеляційного суду АРК, і він без проблем надав нам копії усіх справ, з яких відміняли рішення. Ця людина працює на своїй посаді понад десять років. Але наше телеінтерв’ю в його практиці було першим. Вас це не дивує?

Суди – єдина гілка влади, яка  не має прес-служб. Є уповноважені зі зв’язків з громадськістю і ЗМІ, як правило, судді або помічники суддів, але про них ніхто не знає. Сайти судів створені, але вони „мертві”. Щоправда, не всі.  На сайті Апеляційного суду Києва можна довідатися, коли, де і яка справа слухається, хто подав позов і хто – відповідач, знайти рішення тощо. У цей час наші колеги  з феодосійської газети «Кафа» щодня ходять в суд і читають паперові оголошення на стіні «сьогодні слухається». Вони можуть отримати цю інформацію тільки так. Враховуючи, що кількість людей, що користуються нашою інформацією, зростає з кожним днем, ми повинні вміти знаходити й перевіряти її миттєво. Після неодноразових невдалих спроб знайти потрібні документи на урядових  сайтах,  „Центр журналістських розслідувань” вирішив провести моніторинг Інтернет-представництв органів влади і місцевого самоврядування. Що і як оперативно на них повідомляється, і що замовчується? Хто відповідає за цю роботу і скільки грошей із бюджетів витрачається? Чи є змога користувачам задати чиновникам питання, чи є контактна інформація і чи можливий зворотній зв язок. Ви не уявляєте, скільки дурниць і як мало корисного  ми знаходимо.  Тут і сайти-двійники (бо кожен міністр запускає новий), і сайт –пам ятник, де до відвідувачів звертається вже покійний мер, і використання сайту для піару начальника (пиміром, половина знімків на сайті ВР Криму – портрети спікера, а сайт Керчі подає список із 32 нагород, які колись отримав мер).

Два слова про корпоративну солідарність. Шкода, що у нас почасти вона виявляється, лише коли треба на могилку квіти понести. Ми ж вважаємо, що корпоративність має бути перш за все у професійній роботі. Хай буде конкуренція якості, але коли у суспільства є потреба мати повну і достовірну інформацію – всі маємо діяти гуртом. З досвіду скажу, що коли ми з  колегами з друкованих ЗМІ Криму почали проводити спільні розслідування, їх результативність стала значно ефективнішою. Адже услід або одночасно з телерозслідуваннями виходили їхні газетні версії в тижневиках “Дзеркало тижня”, “Первая Крымская”, “Большая Ялта”, “Севастопольская газета”, регіональних “Огни маяка” и “Заря Присивашья”… Матеріали розслідувань, що містили новину (а це майже завжди так),  розповсюджувалися провідними українськими і зарубіжними агентствами, передруковувалися десятками інтернет-видань. Власне, це і підштовхнуло нас до створення власного Інтернет-видання.

м. Сімферополь

Comments are closed.