За минулий рік ми багато разів повторювали: мас-медіа перебувають під тиском влади. І не без підстав… Але якщо придивитися, то стане очевидно, що багато проблем української журналістики пов’язані не лише із сьогоденням, але й з недавнім минулим: недотримання елементарних стандартів у роботі з інформацією та неповага до аналітики – на жаль, і вчора і сьогодні залишаються популярними принципами роботи регіональних медіа. У фокусі нашого огляду – газета „Первая Крымская” та її участь у висвітленні екологічних проблем 2008 р.

2008 рік: хроніка порушень екологічної безпеки в Криму

ВИКИД ХЛОРУ
ПОЖЕЖІ НА ПОЛЯХ
ЗАБРУДНЕННЯ ЧОРНОГО МОРЯ
ТУЗЛА
КЕРЧЕНСЬКА ПЛЯМА
РОЗМИВАННЯ БЕРЕГІВ
БРУДНІ ПЛЯЖІ
ЗНИЩЕННЯ ЛІСУ ТА ІНШИХ ПРИРОДНИХ ОБ’ЄКТІВ ТУРИСТАМИ
БРАКОНЬЄРСЬКЕ ЗНИЩЕННЯ РИБИ
“ДЕРИБАН” ЗАПОВІДНИХ ЗЕМЕЛЬ
РОЗПАЮВАННЯ КАЗАНТИПА
УТИЛІЗАЦІЯ ТВЕРДИХ ПОБУТОВИХ ВІДХОДІВ
БІЗНЕС НА ДЕЛЬФІНАХ
НЕЗАКОННЕ ПОЛЮВАННЯ
ЕПІДЕМІОЛОГІЧНІ СПАЛАХИ

Інформаційні статті в „Першій Кримській” відображають кілька тенденцій, без обговорення яких важко зрозуміти, що відбувається в регіональному інформаційному просторі Криму. Перша – це велика кількість белетризованих текстів із довгими заголовками та іще довшими лідами. Причому, у лідах переважно розміщується основна інформація. Дочитавши такий текст до кінця можна переходити до наступного матеріалу – тому що тема виглядає вичерпаною. У цьому ви зможете переконатися самі, прочитавши наступне: „Політики та чиновники знову обіцяють зробити Керч майданчиком “будівництва століття”. Про спорудження мосту між кримським і Таманським берегами вже у котре заговорили на найвищому рівні. Тепер нібито сам президент Віктор Ющенко поцікавився, а що там із мостом, і навіть дав протокольні доручення Кабміну. Після цього „керченський прорив” у майбутнє просто зобов’язаний знайти реальні обриси. А поки що в найсхіднішому регіоні півострову не ліквідовано наслідки техногенної екологічної катастрофи, яка спалахнула більш ніж півроку тому. Одним словом, де тонко, там і рветься…” („Керч знову на вістрі прориву”, рубрика “Політика”, Гліб Сергєєв, № 223, 8-15 травня). Там, де потрібні конкретні джерела інформації, використовуються неозначено-особові та безособові дієслова: „Тим більше, що в ці дні ще одну пляму виявлено вже біля узбережжя Коктебеля” („Керч знову на вістрі прориву”, рубрика “Політика”, Гліб Сергєєв, № 223, 8-15 травня). Статистика викидів, яка була би тут дуже доречною, а також аналіз ситуації в контексті сталого розвитку Криму взагалі не представлені в матеріалі.

Порушення інформаційної логіки тексту – ще одна тенденція публікацій на екологічну тематику. Так, наприклад, у ліді статті „Без нового полігону ТПВ (твердих побутових відходів – прим. авт.) курортний сезон на ПБК не почнеться” (Ольга Котеньова, рубрика “Інфраструктура”, № 214, 29 лютого – 6 березня) мова йде начебто про проблему утилізації твердих відходів. Але левову частину матеріалу присвячено детальному описові бюрократичних війн на різних поверхах місцевої влади. А у повітрі без відповіді зависає слово, навколо якого й обертається весь синтаксис – корупція.

Схожа ситуація спостерігається й у публікації „Дорога наша Тузла: мільйони гривень йдуть у пісок” (рубрика „Соцзахист”, Наталія Якимова, № 240, 5-11 вересня). Спочатку автор розмірковує про неліквідовані наслідки катастрофи на Тузлі, що нагадує переказ офіційного звіту, потім звертається до проблем фінансування берегоукріплювальних робіт, а те, із чого варто було починати всю цю розмову, дає наприкінці: „Кинути острів напризволяще означає також нові катастрофи – уже на кримських берегах: буде змінюватися складна система морських течій, через що берег на Керченському півострові почне йти під воду. Величезна маса піску неминуче вплине на глибину протоки, а отже, на безпеку судноплавства. Щоб закріпити острів остаточно, за найобережнішими підрахунками, буде потрібно ще… близько 160 млн. грн.” Журналіст написав статтю і в кінці тексту залишив читача у здивуванні, коротко повідомивши про те, які наслідки для Криму буде мати у найближчому майбутньому ситуація, що склалася. Якби матеріал починався із цього повідомлення, то питання би ставили інакше. А так у читача формується більш ніж толерантне ставлення до найважливіших аспектів життя, а екологічні проблеми просто не усвідомлюються як реальна загроза інтересам кожного кримчанина.

У статтях, які піднімають проблему епідеміологічної безпеки громадян, є відчутним нагнітання тривоги і страху, хоча виглядають ці тексти кумедними розповідями, які нагадують „рецепти” пана Малахова із програми „Малахов+”. Візьмемо, наприклад, публікацію Наталі Дрьомової „Сімферополь став столицею усіх видів гнусів” (рубрика „Соцзахист”, № 230, 27 червня – 3 липня): „Чимало чудових куточків Криму біля синього моря користуються не дуже гарною репутацією серед відпочивальників через силу-силенну комарів, ґедзів, мошки та інших охочих попити чужу кров. Якщо „наметники”, влаштувавшись у місці, яке запало у вічі, виявляють, що їх внесено в меню кусючих комах, їм неважко зібрати речі та перебазуватися. А що робити тим, хто придбав путівку на базу відпочинку або в пансіонат, а кожен вечір починається з атак настирливих крилатих навал?”. Автор наводить дані про малярію, яку переносять комарі, подає також деяку статистику, пов’язану із кліщами, далі „підбадьорливо” повідомляє, що „комарі переносять паразита-дірофілярію, а цей хробак дуже любить селитися усередині ока”, але не вказує даних щодо захворювання, викликаного саме цими комахами у кримському регіоні. А завершується „розповідь про гнусів” „страшним” попередженням: „Якщо раптом звідкись летить маленький комарик – знайте, чим його зустріти. Для когось його укус може виявитися дуже небезпечним”. Відсутність конкретики й „невбудованість” матеріалу в систему грамотної роботи з аудиторією щодо питань епідеміологічної безпеки дає підстави сприймати подібні публікації як „сезонні” на рівні „побалакати”…

Налякати і залишити без виразної інформації – такою є установка в статті „Чорна вдова” обороняється – є перші вкушені” (рубрика „Соцзахист”, Наталія Дрьомова, № 29, 1 – 7 серпня). Після прочитання цього матеріалу наші знайомі провели літо на дачі у паніці: мало того, що каракурт зустрічається в їхньому районі, так ще й сироватки від нього в Україні немає. Як немає в статті будь-яких рекомендацій з надання допомоги до приїзду лікаря: „Найголовніше, не намагатися лікуватися самостійно і не затягувати із походом в лікарню або травмпункт, інакше є шанс замість звичайного лікарняного ліжка чи амбулаторного лікування потрапити одразу в реанімацію”.

Продовження страшних історій знаходимо в статті „Пацюки готові штурмувати Севастополь – а грошей на їх витравлення немає” (рубрика „Соцзахист”, Наталія Якимова, №225, 23 – 29 травня). Може видатися, що мета публікації – „поставити на місце комунальників” і змусити їх боротися з навалою небезпечних гризунів: „Якщо ми не бачимо пацюків, це не означає, що їх немає, це означає тільки те, що їхню чисельність вдається утримувати на певному рівні. А от регулярні зустрічі із хвостатими й зубастими – це сигнал про те, що гризунів стало багато. Дуже багато! Стільки, що вони змушені шукати їжу удень, не дуже й боячись людину”; „Те, що загони пацюків крокують севастопольськими пляжами, давно вже не є новиною”. Що має зробити читач після ознайомленням з текстом? Переконатися в безпеці свого життя, звернутися до ЖЕКу, довідатися, що про це знають сусіди, не піти на пляж… Проблема в тому, що автор статті не розглядає висвітлену ситуацію в контексті відповідальності сторін на різних рівнях державної влади, які впливають на питання санітарного стану міста. Тому що, не називаючи жодного прізвища, автор критикує інстанції „загалом”. Крім того, автор не шукає жодних альтернатив для участі самих громадян у вирішенні цієї проблеми. Виходить, що пацюки, люди, влада та журналісти існують у своїх окремих світах, не зв’язаних між собою. І ніхто ні за що не відповідає.

Такі підходи до розгляду проблем екологічної безпеки громадян, які мешкають у різних куточках Криму, спостерігаються і в інших статтях. Що означає „Життя із запахом хлору” (рубрика „Інфраструктура”, Ольга Котеньова, № 253, 5-11 грудня)? Це історія про наслідки витоку хлору в атмосферу у Старому Криму без виразних пояснень та коментарів відповідальних осіб. Не уточнюючи в медиків, наскільки ситуація є небезпечною для здоров’я людей, не залучаючи до дискусії експертів, журналіст іде шляхом найменшого опору: звертається за коментарями до співробітника організації „Екологія і світ” і подає читачам „картину в цілому”. Ми, звичайно, розуміємо, що експертні оцінки екологів професійно пов’язані зі знаннями різних галузей науки і можуть відображати ситуацію антропогенного навантаження „у цілому”. Але ж, панове добродії, і в антропогенного навантаження є цілий ряд показників, за якими воно, власне, й визначається! Тож навіщо ними зневажати? І чому проблема туристичного регіону, яка безпосередньо впливає на життя та смерть людей (нагадаємо – мова йде про онкологічні захворювання!) розглядається так „мляво”? У нормального читача з цього приводу виникає дуже багато запитань… І серед них – де конкретні факти та коментарі? Навіщо замовчувати певні теми? Наприклад, уникання прямої критики місцевої влади та пошуки „ворога”.

У статті „Дикі птахи залишилися без догляду” (рубрика „Інфраструктура”, Наталія Якимова, 1-7 лютого) піднімається ще одне серйозне питання: у Криму немає служби, яка вивчала б шляхи поширення пташиного грипу і відсоток його носіїв серед диких птахів. Однак тема отримує досить несподіваний детективний поворот. Міркуйте самі. виступає Кримський орнітолог Олександр Грінченко виступає як експерт і дає такий коментар: „В Україні вже два роки, з того моменту як було виявлено вірус, працює американська експедиція. На Дністрі, вчені відбирають і відбирають птахів, досліджують їх, збирають матеріал. І зовсім не з якихось альтруїстичних міркувань. Нашу країну вони використовують як полігон для досліджень: якщо спалахне епідемія серед людей, вони одразу виділять живий вірус, зроблять вакцину, врятують світ і зароблять гроші. В інших країнах працюють такі ж експедиції, вони цим питанням дуже серйозно займаються”. Перед нами – відсутність конструктивного аналізу, сарказм у викладі матеріалу, репліки, що орієнтують читача на непряму критику „невідомого винуватого” і власне, персоніфікація образу „ворога” в особі американської експедиції. Насправді ж – „невідомий винуватий” усім відомий – кримська влада. Але чи то увімкнулася самоцензура, чи то було непрофесійно опущено важливу інформацію.

Тим парадоксальніше виглядають публікації, розміщені в рубриці „Соцзахист”, які повністю руйнують уявлення про те, кого і від кого треба захищати. Напередодні Нового року у „Первой Крымской” з’являється стаття „Новорічних ялинок зрубають менше, і коштувати вони будуть недешево” (№ 48, 12-18 грудня 2008 р.). Її автор Наталія Дрьомова, на перший погляд, начебто планувала написати статтю про те, як погано, що люди рубають ялинки. Насправді ж зміст тексту говорить зовсім не про знищення природи, а про високі ціни на новорічні зелені деревця. Основну інформаційну частину статті займають відомості про ціни і побутові скарги автора на дорожнечу ялинок. Екологічні акценти – необхідність скорочення вирубки та перспективи збереження лісів – залишаються за кадром: „…Нині від справжньої ялинки доведеться відмовитися ще більшій кількості кримчан: надто вже кусаються, а точніше, колються, ціни”. І хоча матеріал міг виглядати інакше – якби він був написаний з точки зору турботи про найближче майбутнє тих же ж кримчан і передбачав пошук альтернативних варіантів святкового атрибуту (живе деревце в горщику або штучна ялинка) – усе звелося до банального захисту споживчого кошика. Причому тут екологічні проблеми? Читач засмучений, що не може придбати новорічну „іграшку”, як це було раніше. А газета йому співчуває.

Недолік професійної критики на сторінках „Первой Крымской” компенсується відвертим лобіюванням Рескомлісу, що проходить в коментарях одної і тої ж особи – Максима Голованя, керівника прес-служби, а також Віктора Тарасенко, лідера асоціації „Екологія і світ”, який працював у цій організації не один рік. Їхні оцінки наскрізною лінією проходять через матеріали „Керч знову на вістрі прориву”, рубрика „Політика”, Гліб Сергєєв, № 223, 8-15 травня; „На вивчення становища у Керченській протоці грошей не дали”, рубрика „Соцзахист”, Наталія Дрьомова, № 24, 27 червня – 3 липня; „На полях розгулялися палії”, рубрика „Інфраструктура”, Наталія Якимова, № 34, 5-11 вересня; „Дорога наша Тузла: мільйони гривень ідуть у пісок”, рубрика „Соцзащита”, Наталія Якимова, № 34, 5-11 вересня; „На земельному фронті без змін”, рубрика „Політика”, Гліб Сергєєв, № 42, 31 жовтня – 6 листопада; „Новорічних ялинок зрубають менше, і коштувати вони будуть недешево”, рубрика „Соцзахист”, Наталія Дрьомова, № 48, 12-18 грудня; „На півострові останнім часом стали більше саджати. Дерева”, рубрика „Інфраструктура”, Наталія Якимова, № 6, 15-21 лютого; „Екопоселення: чому люди втікають від цивілізації?”, рубрика „tеrrа incognita”, Юлія Ісрафілова, № 9, 7-13 березня.

Чому в цих статтях найчастіше зустрічаються коментарі екологів? Тому що традиційно вважається, що саме вони здатні професійно оцінити ті збитки, які можуть бути нанесені природі. Але ж окрім цих експертів існують й інші інстанції, відповідальні за вирішення проблемних питань, наприклад, система спеціально вповноважених державних органів (Рескомприроди Криму, Республіканська СЕС), різні контрольні органі – ветеринарна інспекція, „Держнаглядохоронпраці” у галузі охорони надр і геологічного середовища, підрозділу Міністерства НС України в АРК, і т.п.

А ще „існують” люди – свідки або потерпілі від екологічно-несприятливих ситуацій. На сторінках видання вони з’являються рідко, переважно як „місцеві жителі” – журналісти говорять, що „імена вони просили не називати”, але все ж таки у деяких випадках саме людська історія стає сигналом небезпеки: „Найбільший витік трапився на Старокримському БФС (Блок фільтрувальної станції – прим. авт.) у червні 2006 року. Тоді Олександр Попов уперше випробував на власному організмі вплив небезпечної речовини. “Мій будинок перебуває на відстані 300 метрів від БФС, – розповідає він. – Коли о пів на  шосту ранку я вийшов на вулицю,  відчув різкий запах  хлору, який обпалив мені верхні дихальні шляхи” („Життя із запахом хлору”, Ольга Котеньова). Щоправда, у цій ситуації Олександр Попов виступає в трьох особах: потерпілий, очевидець і експерт. І справа не в тому, що всі співробітники редакції повинні мати спеціалізацію в галузі екологічної журналістики, а в тому, що в кожному поданому випадку мова йде про елементарний захист прав громадян, безпеки їхньої території і можливого майбутнього. Чим більш грамотно і своєчасно була піднята проблема – тим більше залишається шансів на те, щоб читачі звернули на неї увагу, справді схвилювалися, а не опинилися під враженням містифікації фактів. Зрозуміло, що наслідки невирішених екологічних проблем можуть мати регіональне, а можливо – й глобальний вплив. У будь-якому випадку це буде пов’язано з життям конкретних людей, і якщо преса бере на себе відповідальність інформувати про це читачів, то недомовки, неточності, „стиль оповідки” є не менш небезпечними, ніж мовчання. Так замовчали Чорнобиль, таким же ж мовчанням щоліта супроводжуються викиди каналізаційних стоків у прибережні води Південного берега Криму… Можливо, місцевій журналістиці просто зручніше писати про „брудний курорт”? Тільки не кажіть, що читач „простий”, „тупий” і живе одними інстинктами.

І ще. Прочитавши всі матеріали, пов’язані з екологічною безпекою кримського регіону, можна зауважити, що намір журналістів критикувати владу за бездіяльність, неефективність управлінських рішень та непослідовність соціальної політики реалізується у хворобливих міркуваннях „коло та навколо”. Екологічна ситуація замість мети, на яку можуть бути спрямовані зусилля тих, хто пише, стає одним із засобів критики регіональної політики України. Журналістам начебто „незручно” називати проблеми своїми іменами. У результаті замість розгорнутого обговорення актуальних питань місцевого самоврядування на сторінках газети з’являються матеріали-натяки про погану інфраструктуру. Хроніки бюрократичних конфліктів розмивають проблеми екологічної безпеки, природні катаклізми розглядаються у вузько-утилітарному контексті. А найголовніше – у відриві від кримчан як співтовариства громадян, що проживають на одній території, здатних і зобов’язаних впливати на її збереження. І у відриві від України як держави, що претендує на збереження своєї цілісності.

Юлія Голоднікова, Юлія Мархоцька, м.Сімферополь

Публікація  написана в рамках проекту №SUP30010GR294 за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.

Comments are closed.