Американський президент у відставці Річард Ніксон, учасник сумнозвісного Вотергейтського скандалу, третій рік зберігає вимушене мовчання. Порушити його і пролити світло на темні сторінки президентства Ніксона вирішує уже добре відомий на той час британський шоумен Девід Фрост… Звучить як зав’язка одного з фільмів від юніверсал пікчерс. Проте насправді ця історія – сюжет із реального життя, який і став основою історичної драми  Рона Говарда «Фрост проти Ніксона» (2008).

Автентичне фото. Девід Фрост і Річард Ніксон під час інтерв’ю.

Оточення Річарда Ніксона вважало, що завдяки телевізійному інтерв’ю він зможе вийти із самоізоляції й відновити репутацію, що досвідчений політик зможе перехитрити журналіста. До того ж, колишній президент мав серйозні фінансові проблеми, тож у цьому інтерв’ю він також вбачав джерело для збагачення. Фрост керувався власними мотивами: він хотів домогтися привселюдної сповіді скандально відомого президента перед народом і вийти на якісно новий рівень у своїй  кар’єрі. Забігаючи наперед: брудні маніпулятивні прийоми не допомогли Ніксону досягти його честолюбної мети.

Девіда Фроста складно назвати журналістом у класичному розумінні. Затятий шоумен, екстраверт, харизматичний улюбленець публіки, залюблена у гроші та славу зірка телеекранів. Ці характеристики складають про Фроста враження марнославного пройдисвіта, що понад усе прагне легких грошей та слави. Однак про його персону говорять цікаві факти: він вів 20 телевізійних програм, написав 14 книг, був кавалером ордена Британської імперії, відзначений двома нагородами Emmy і званням почесного члена Британської академії кінематографу й телемистецтва, брав інтерв’ю в усіх британських прем’єр-міністрів у 1964–2010 рр. та інтерв’ював усіх американських президентів у 1969–2008 рр. Сьогодні його безперечно можна назвати легендарною особистістю у світі журналістики, і не останню роль у цьому зіграла його бесіда з Ніксоном. Насамперед він був видатним майстром інтерв’ю, прихильником глибокої розробки однієї теми. Інтелектуал і балакун за своєю природою, Фрост завжди мав про що поговорити з найсильнішими світу цього. Він казав: «З політиками слід бути пильнішими, ніж з іншими, бо вони мають владу над життям інших. Ось чому вони мусять бути підзвітними суспільству». Саме це переконання і підштовхнуло його  на проведення одного з найвідоміших в історії журналістики інтерв’ю – з головною фігурою Вотергейтського скандалу, колишнім президентом США Річардом Ніксоном, який сам зрікся президентства, не піддавшись процедурі імпічменту, але водночас не визнавши своєї провини перед американським народом.

• Вотергейтський скандал розгорівся у США за чотири місяці до президентських виборів, 17 червня 1972 року. Тоді у вашингтонському комплексі “Вотергейт” поліція заарештувала п’ятьох осіб, які проникли до приміщення штаб-квартири Національного комітету Демократичної партії. Під час обшуку заарештованих було виявлено два міні-мікрофони, набір відмичок, а також 5300 доларів. Одним із заарештованих виявився Джеймс Маккорд – співробітник виборчого комітету Річарда Ніксона, решта четверо були кубинськими емігрантами з Маямі. Ця бригада намагалася встановити в штабі прослуховування і, за деякими даними, фотографувала документи суперника Ніксона на виборах, кандидата в президенти від Демократичної партії Джорджа Макговерна.

Девід Фрост виклав Ніксону за інтерв’ю 600 тисяч доларів… Журналіст не мав ані грошей на гонорар, ані охочих купити у нього готові записи розмов. Коли від нього відвернулися майже всі (крім зібраної ним команди ентузіастів, які готували матеріали для інтерв’ю), Фрост не здався і на весь голос заявив – інтерв’ю відбудеться за будь-яких обставин. Образ журналіста у фільмі сконструйований ніби іншим таким самим журналістом: обійшлося без стереотипних кліше, натомість цікаві риси Фроста як професіонала у своєму ремеслі виділені і підмічені до дрібниць. Із цих дрібниць, однак, найкраще і можна скласти уявлення про його персону. Девід Фрост постає перед глядачем не як гіперболізована карикатура на збірний образ журналіста, а як цілісна, унікальна і жива особистість, яка викликає таку ж живу і щиру емоцію.

Ніксон також готувався до розмов із журналістом не сам: над його відповідями працювала команда фахівців, яка визначала, що колишньому президенту говорити вигідно, у якому світлі слід подавати компрометуючі для нього факти, як правильно викручуватися із ситуації, аби перекласти будь-яку провину на когось іншого. Варто визнати, Ніксону це вдавалося протягом усіх бесід з Фростом. Цікавим способом дезорієнтувати журналіста була також його на позір пристойна, проте насправді груба і зневажлива поведінка: в’їдливо, але з незмінною ввічливою посмішкою зробити Фросту зауваження, що в нього жіночі туфлі, прокоментувати, що журналіст читає з роздруківки, у той час як ВІН не користується жодними допоміжними засобами, глузливо запитати, чи зібрав Фрост уже гроші на гонорар.  Те, наскільки боляче такі коментарі зачіпали Девіда, можна було прочитати на виразі його обличчя.

Саме ті «жіночі» туфлі Фроста. Кадр з фільму

Девід Фрост, своєю чергою, також продемонстрував знання людської психіки.  Він знав, як гостро, але водночас ненав’язливо поставити різке питання, а коли варто промовчати, аби створити яскравий ефект. Під час інтерв’ю Фрост запитав у Ніксона про його зловживання владою, на що той відповів: «Коли це робить президент, це означає, що це не є незаконним». Навіть для такого стріляного горобця як Фрост, який має у своєму послужному списку сотню інтерв’ю з політиками, така відповідь виявилася повною несподіванкою. У цей момент Фрост відчув певну перевагу над опонентом, і таке балансування сил зберігалося протягом усіх розмов з колишнім президентом. До останньої зустрічі не було зрозуміло, хто ж таки переміг у цій телевізійній дуелі.

У фільмі є сцена нічного дзвінка Ніксона Фросту напередодні останнього дня інтерв’ю. Під час довгої розмови Ніксон ніби намагався переконати Фроста, що вони – в одному човні, що вони такі схожі і такі недооцінені. Президент вміло маніпулював емоціями вразливого журналіста, аби дезорієнтувати його і збити з пантелику…  Усі ці розмірковування Ніксон перекреслив чітким висновком – переможе хтось один.

Насправді цієї події не було в реальному житті, проте варто відзначити цікавий авторський задум. Завдяки цій деталі фільм підкреслив схильність Ніксона до хитрих маніпуляцій і водночас внутрішню силу журналіста, який на них не піддався. Тому останню, остаточну битву виграв Девід Фрост. Варто погодитися, що він сам також добряче схитрував, сказавши Ніксонові спокійним тоном просто в обличчя: «Якщо Ви цього не скажете, Вас це переслідуватиме до кінця життя». Ніксон із похмурим виразом обличчя вибачився за те, що «прирік американців на дворічну безглузду агонію». І визнав, немов під диктовку журналіста: «Я підвів американців і нестиму цей тягар до кінця свого життя».

Команда президента, що спостерігала за інтерв’ю із сусідньої кімнати, була шокована і налякана. Ніхто й подумати не міг, що якийсь англійський журналюга здатний змусити Ніксона визнати свою провину…

Фільм було знято за 38 днів. Можливо, це й зіграло на руку креаторам стрічки, адже і актори, і сцени виглядали настільки правдоподібними, свіжими, майстерно зіграними та відзнятими, що не залишилось жодних сумнівів у реальності описуваних подій. Чудові великі плани передають глибину емоцій героїв (мої гучні оплески Френку Ланджеллі і Майклу Шину за неймовірне акторське перевтілення); спокійні пастельні кольори і відсутність зайвих шумів (у вигляді звуків, зображень і слів) створюють гіпнотичну атмосферу.

Стрічка  «Фрост проти Ніксона» – приклад нетлінної класики, що засвідчує перемогу моральності над честолюбством і брехнею. А пристойні касові збори по всьому світу засвідчили чималу потребу у суспільстві як на такі фільми, так і на журналістські подвиги, які змінюють стан речей. Це інтерв’ю нарекли «телевізійною дуеллю», одним із найкращих інтерв’ю, будь-коли проведених журналістами, і ось чому.

По-перше, по обидва боки шахової дошки опинилися достойні і сильні суперники (саме суперники, адже, як сказав сам Ніксон, «Переможе хтось один»). Як і у спорті, де найцікавіший поєдинок – той, у якому важко наперед (а часом і до останніх хвилин) визначити переможця, це протистояння журналіста і політика викликало чималий інтерес через непередбачуваність розвитку подій і постійне зміщення сил.

По-друге, журналісту вдалося показати не лише супернику, але й усьому світу, що нехтувати мораллю і грати у брудні ігри, не затаврувавши себе ганьбою, політикам не вдасться. Принаймні у Сполучених Штатах, де слуги народу відчувають особливу моральну відповідальність перед громадськістю.

Складно уявити собі таке інтерв’ю в українських реаліях: викласти 600 тисяч доларів за розмову, яку в тебе ніхто не палає бажанням купувати, пояснюючи своє шаленство благородною метою встановити справедливість і захистити мораль. Залізти по вуха у борги, щоб годинами терпіти глузування підстаркуватого колишнього президента-злочинця… Як на мене – романтично. У найкращих традиціях донкіхотства. Але чи знайшовся би в нас ентузіаст, готовий ризикнути усім і зіграти у цю російську рулетку? Незважаючи на абсолютну реальність описаних подій, для мене цей сюжет усе одно залишається відверто кіношним. Може, тому, що я виросла у суспільстві, де платять не журналісти, а журналістам, і кількість нулів на виписаному рахункові безпосередньо впливає на продукт, який цей журналіст покаже світові. І ось це – вже не надто романтичний факт.

Оксана Романюк, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка

Comments are closed.