«Медіакритика» піднімає дискусійні теми не лише про проблеми змісту українських ЗМІ, але й про те, як ми вибираємо цей зміст. «Ми» — це журналісти, редактори, медіаменеджери, продюсери, глядачі. А ще усі ті, хто поширює «культурний продукт» серед глядачів. Пропонуємо до прочитання інтерв’ю з арт-директором кінотеатру «Факел» Наталією Гаврук-Гавриліною (Москва), яка розмірковує про те, як живуть кіно і його глядачі, які утверджують своє право на альтернативну думку щодо російської дійсності початку ХХІ століття.

Коли люди хочуть побачити кіно, чи потрібен їм інтерпретатор? Чи не стає він третім зайвим?

Наталія Гаврук-Гавриліна: Я думаю, що інтерпретатор потрібний. Усе питання в тому, хто він? Якщо він — кінокритик, культурний оглядач того чи іншого ЗМК, куратор, то мені здається, що важ- лива не лише його компетентність, але й етика. Чи готовий такий інтерпретатор до діалогу з глядачем? Наскільки цінним для нього є цей глядач? А цей режисер? Розумієте, можна переглянути усі фільми Бергмана і нічого не навчитися. Можна вивчити естетику радянського кіно, а застрявати на одному і тому ж: «Місце зустрічі змінити не можна» і «17 миттєвостей весни» — це наше все. Ось це «все» й відсікає інші кінокартини, капсулює час і глядача в одно­му і тому ж місці. Це зручно для телевізійного прокату, це легкий інструмент ідеологічної пропаганди, це й відповідно до очікувань певних прошарків аудиторії. Але ж людина розвивається. Нам пора дорослішати, ставлячи собі складні питання. Для цього не завжди треба виходити на Болотну чи на Майдан. Людям важливо виходити один до одного і вчитися розмовляти новою мовою.

Мовою кіно?

Н.Г. Кіно — це і тема, і ключ, і простір, в якому відбувається наше становлення у своєму індивідуальному розумінні світу. Подивив­шись на дітей, які після казки Роу виходять з кінотеатру і отри­мують в подарунок книжку з розмальовками, я одного разу поду­мала: «Те ж саме отримує дорослий після перегляду Бергмана або Антоніоні». У нашому кінотеатрі є чимало прикладів, як дорослі глядачі, подивившись картину, довго говорили про те, що їх спантеличило. Їм були потрібні вуха, було важливо, щоб їх почули інші. І ми підхопили цей інтерес і вирішили продовжити діалог на імпровізованому майданчику кінотеатру. А потім — на сторінках в соціальних мережах. І дуже скоро кількість наших читачів почала зростати і зростати. Охочих висловитися виявилося так багато, що ми узялися створювати тематичні програми. І мені здається, що в Москві люди дедалі більше задаються питанням: а чи достат­ньо є «засобів» для зближення з культурою? Що таке ці «засоби»: фестивалі, зустрічі з режисерами, з кінознавцями? На фестивалі є якісь майстер-класи, як наприклад, в Сочі або в Петербурзі. Але фестиваль — це хвиля. Ось вона є, а от пройшла, і знову тиша. Треба, щоб у людини постійно була можливість бути на хвилі: додаткові матеріали про режисерів, картини, зйомки, розшифров­ки сюжету — їх немає.

А що таке «розшифровка»?

Н.Г. Дискусія після перегляду фільму. І складність не в тому, щоб розговорити людей. А в системі: проводити такі заходи треба не раз в рік і не лише в дні кінофестивалів.

Можливо, час ще не настав? Та й чи була ця культура обгово­рення раніше? Напевно, ми ще не навчилися регулярно звер­татися до природного права мати свою думку?

Н.Г. Я не згодна. Думаю, молоде покоління якраз хоче говорити. Адже що таке моє слово? Моя думка. Вона може бути сформульо­вана по-різному, я маю право на її висловлення. Інше питання — в якій формі це відбувається. Люди сьогодні ходять натовпами на класику зарубіжного кіно, переглядають Тарковського, Германа, Наумова, Звягінцева… Вони дивляться фільми, біля яких можна дихати. Вони заповнюють зали на тижнях кіно. Доки в кінотеатрі всі разом, відбувається щось важливе — переживання не лише часу тривалості картини або сюжету, а переживання тієї спільноти, якої бракує в реальності… Розумієте, люди можуть протесту­вати, ходячи за ручку на ті фільми, які дають їм альтернативну реальність. Коли вони стають в черзі на хороше кіно — ось так вони протестують.

А якщо держава не дозволяє збиратися разом в одному місці, а регламентує місця зустрічей за списком, то… Якщо держава дає коман­ду — усі вчителі йдуть інтерпретувати Феліні?..

Н.Г. Я говорю про пошук альтернативних форм. Назвемо це так: збори людей навколо кінотеатрів і без держави. Де люди можуть отримати інформацію про фільм? Це не мають бути інтерпретації у вигляді інструкцій. Але потрібна якась інформація про режисера. Адже чим є фільм, як не зустріччю з кіноперсоною? Багато лю­дей, виходячи із зали, хочуть отримати ще додаткову інформацію. Хотілося б, щоб людина могла піти і прочитати про фільм і ре­жисера, як-от в книжковому магазині: ти можеш сісти на канапу і ознайомитися з книгою, дати собі деякий час. Це, на мій погляд, і є кіноосвіта. А якщо людина вирішила затриматися довше, у неї є питання, є потреба в дискусії, то треба підтримати в ній це бажання і створити поле для такої розмови. Я вважаю, що альтер­нативними «гілочками» кінопрокату можуть бути: асоціації, творчі об’єднання, громадські організації.

Хоча ухиляння держави від участі в розвитку культури — теж не рішення.

Н.Г. Якщо подивитися на наших «сусідів» — Європу, то ви­явимо не дуже втішний для нас факт: у Франції, приміром, кінопрокат і його політика — пріоритет державної культурної політики країни. Регулювання показів кіно на великому екрані спрямоване на розподіл сфер впливу між кінотеатрами, телевізійним ринком і кабельним ТБ. У «правила гри» вписано умови прокату тих картин, які не дозволено використовувати в іншій сфері кінопоказу. Тому підтримка авторського кіно і лобіювання інтересів масового кіновиробництва — це питання послідовності наповнення різних сегментів ринку і задоволення глядацьких інтересів.

Напевно, ще один важли­вий аспект розвитку куль­тури спілкування з кіно — це децентралізація влади традиційних інститутів куль­тури. Що ви про це думаєте?

Н.Г. У Москві, окрім ВГІКа (Всеросійського державного університету кінематографії) і ГІТІСа (Російського університету театрального мистецтва), більше нічого немає. У нас є гуртки, але туди не підуть життєтворні режисери. Це педагогічне середовище, яке само на собі й замикається. І виходить, що твоя творча ідея, твій авторський проект, занурений в поле тієї інституціональної форми, тієї інфраструктури, яка є на цей момент. У результаті — порушено комунікацію між культурними цінностями кожного з нас і інституціями, які традиційно створюють і підтримують цінності культури. Так і живемо. Ми окремо, а музеї, кінотеатри, галереї — окремо. У цьому сенсі дуже показовими є черги до музеїв Москви. Для мене цей факт є віддзеркаленням тієї ситуації, яка склалася в російському суспільстві: культура неодмінно має бути важкодоступною! Я не вірю в те, що музеї Москви не ви­конують покладену на них функцію. Я вважаю, що черги — це така форма державної регламентації стосунків між публікою і цінностями.

Але цей регламент підтримують люди. Кому суспільство може довіряти в питаннях смаку, критичної оцінки якості «культурних продуктів»?

Н.Г. Про це пишуть. Наприклад, «Искусство кино» і «Се­анс». В «ИК» неодноразово порушували тему омертвіння кіно, оскільки гроші від держави, зазвичай, отримують компанії, які відображають на екрані імперський розмах або лояльність вла­ди. Анімація, арт-хаус залишаються в тіні. А якщо подивити­ся ширше на ситуацію розвитку пострадянських мас-медіа, то задаєш собі питання: «Чи усвідомлюємо ми, хто такий сучасний співрозмовник?» Співрозмовник телевізійного шоу, кінокартини, журналу. Ми все ще прагнемо виховувати глядача (читача, слу­хача). Масова і обов’язкова кіноосвіта в Росії — це відмінний інструмент для пропаганди