19 положень. 37 речень. Так виглядає Етичний кодекс українського журналіста. Його сучасна редакція затверджена 2013 року на пленумі Національної спілки журналістів України, але в її основу лягли ті ж самі положення, з яких він складався ще 2002 року. Здавалося б, мораль сама по собі незмінна. Натомість змінюється журналістика. З’являються нові напрямки та сегменти діяльності, проблеми і теми, засоби їх висвітлення тощо. Саме тому Етичний кодекс потребує корекцій, які б дозволили йому бути повним, вичерпним та сучасним.

Жанр інтерв’ю здавна був одним із улюблених у журналістів, але останнім часом ми бачимо справжній сплеск його популярності. Інтерв’ю Юрія Дудя збирають мільйони переглядів за лічені дні, а десятки талановитих журналістів запускають власні проекти, влаштовують бесіди з політиками, бізнесменами, спортсменами та іншими знаковими постатями України. Чи завжди розмір аудиторії є ознакою популярності автора? І чи можна назвати когось з них найкращим інтерв’юером країни? Для відповіді на ці запитання розглянемо трьох постатей, а саме: спортивного журналіста Віктора Вацка і його проект «Вацко Live», телеведучого Анатолія Анатоліча і його «Зе Інтерв’юер» , а також журналіста Дмитра Гордона, чия програма «В гостях у Дмитра Гордона» налічує вже понад 800 інтерв’ю.

Сьогодні український медіапростір поступово ознайомлює аудиторію із технологіями віртуальної реальності (далі – VR, віар). Дехто презентує її як унікальний ексклюзив, неймовірну новинку та робить головною особливістю свого видання, інші ж говорять про вседоступність такої функції та заперечують її новизну, вважаючи що VR-журналістика – давно відоме явище. Проте тут важливо не плутати ігрову віртуальну реальність та власне журналістську. VR-ігри відомі кожному, а от про новинні сюжети, у яких використовується графіка, складний монтаж, сферичні фото та відео на 360 градусів – чули далеко не всі.

У середовищі студентів журфаку побутує думка, що наприкінці другого курсу саме час почати підшукувати робоче місце. І хоча «неповна вища» цілком влаштовує працедавців, око починає сіпатися від переліку інших вимог. Вміння добре писати; знімати і монтувати відео; впевнено триматися в кадрі; володіти навичками сторітелінгу; бути обізнаним в HTML та Javascript; ну і вишенька на торті – англійська мова, звісно ж, вільне володіння. Не віриться, що такий індивід існує в природі взагалі (а коли б існував, то точно не спокусився би на вакансію за 8 тис. грн.)

Чи ефективною є робота Комісії із журналістської етики? Чи має вона реальний вплив на щоденну працю журналістів та їхню совість, чи змушує задумуватися про свій непрофесіоналізм і чинити так, як личить відповідальному працівникові ЗМІ?

Можливо інформацію і висвітлюють збалансовано, але про одних політиків пишуть частіше, а про інших не згадують. Так 17 січня вийшло розслідування програми «Схеми», щодо кандидата в президенти Володимира Зеленського, яку бурхливо обговорювали як загальнонаціональні, так і регіональні ЗМІ, а видання Сегодня.ua про це не писало. Натомість двічі йшлося про кандидата в президенти Юлію Тимошенко, що взяла участь у флешмобі...

Щодня жителі мегаполісів стикаються з тим, що в метро, підземних переходах, біля та церков та просто посеред вулиці у них просять грошей. Нібито на операцію сину/матері/чоловікові з АТО. Хтось через поспіх чи жадібність ховає докори сумління під спрямованим в ноги поглядом і мовчки проходить повз, хтось з доброї ласки вишкрібає з кишень дрібні купюри і кидає у прозорий ящик, а хтось застигає перед питаннями: не шкода п’яти гривень, але чи справді їх використають за призначенням?

Забезпечити швидкість та всюдисущість медіа значно легше, коли за журналістами стоїть олігарх, який фінансує усі ініціативи. Важче це зробити проектам, у яких за спиною немає потужного капіталу. Одним із таких є «Громадське». Як воно працює та подає інформацію?

Видання «Art Ukraine» привертає увагу через брак саме спеціалізованих українських культурно-мистецьких ресурсів. Та попри цікаві матеріали на сайті, журналістам варто рухатись нога в ногу з часом, удосконалювати подачу матеріалу та активніше популяризувати свій контент у соціальних мережах.

Медійники, сторожові пси демократії, четверта влада, захотіли перетворитися на владу першу – законодавчу. І подалися в парламент – писати закони. Чому журналісти пішли в політику, яку раніше багато хто з них називав «брудною»? Чи може новоспечений депутат-журналіст продовжувати писати?