На телеканалі «ZIK» 22 січня в ефір вийшла програма «HARD з Влащенко», де запрошеним гостем був Андрій Портнов, колишній заступник голови Адміністрації президента-втікача Віктора Януковича, тобто, представник колишньої правлячої партії. Олії у вогонь підлило ще й те, що розмова була показана в ефірі у день четвертої річниці розстрілів на Майдані. Це інтерв’ю одразу збурило українську громадськість, яка розділилася у судженнях. Частина підтримує Влащенко і говорить про свободу слова, інша вважає, що присутність такої персони на українському телебаченні є неприпустимою.

Хто такий Андрій Портнов?

Він – юрист. У січні 1997 почав працювати в Києві в Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку. З 2005 до 2010 керував юридичним департаментом передвиборчого штабу Юлії Тимошенко. Був народним депутатом Верховної Ради України V та VI скликання. Увійшов до парламентського комітету з питань правосуддя.

У 2010 році перейшов на роботу в адміністрацію президента Віктора Януковича. Працював там першим заступником голови адміністрації. Після Революції Гідності виїхав з України, переховується від правосуддя у Відні (Австрія).

Про що йшлося в інтерв’ю з ним у програмі «HARD з Влащенко»?

Загалом тон передачі можна охарактеризувати як доброзичливий, незважаючи на те, що називається вона «HARD». Із Австрії Портнов вийшов на зв’язок по скайпу. Насамперед Влащенко запитала свого співрозмовника про його статус і санкції, тим самим наче намагаючись легітимізувати його статус в ефірі. Портнов заявив, що проживає за кордоном він легально, а санкції з нього зняв Європейський суд.

Окрім того, Влащенко розпитала Портнова про «закони 16 січня», прозвані «диктаторськими», зокрема про їхніх авторів. Коли той відмовився їх назвати (бо ж це небезпечно, вони ж оголошені в розшук Україною (!), то журналістка лише з розумінням кивнула.

«Революцію Гідності» Портнов назвав «переворотом», Влащенко, оминаючи гострі кути, називає це «події на Майдані». І коли Портнов говорить про те, чому Майдан став можливий, він стверджує, що «команда не до кінця адекватно оцінювала ситуацію», вживає термін «громадянський конфлікт», заявляє, що поняття «Революція Гідності» і «патріотизм» за ці чотири роки девальвувалися.

Власне, якщо проаналізувати, то інтерв’ю – набір м’яких і делікатних запитань і очікуваних відповідей, іноді навіть промов. Що ще може сказати людина, яка представляє так звану «стару» владу, яку народ зніс революцією? Що може сказати людина, якій закидають причетність до людей, які давали наказ розстрілювати мирне населення, громадян своєї ж країни? Такий персонаж може лише захищатися, виправдовуватися, говорити про свою невинуватість і критикувати нинішню владу, апелюючи до того, що «при старому правлінні було не так вже й погано». Це Портнов і робив.

Як відреагувала медіаспільнота?

Одна із перших реакцій відбулася не в мережевому просторі, а в телевізійному. Народний депутат Верховної Ради Іван Вінник демонстративно залишив студію програми «Гра в класику» телеканалу ZIK. Він заявив присутнім, що «ганебно знаходитися в тій самій студії, де впродовж години за запрошенням вашого генерального продюсера на шоу, яке має назву «Hard з Влащенко», Портнов розповідає, як нам будувати нашу країну».

Павло Казарін, журналіст телеканалу ІСТV, на своїй сторінці у «Фейсбуці» зазначив, що «під час суперечок за право на мікрофон поділяються на дві групи: ті, для кого у пріоритеті «легальність» і ті, для кого пріоритет – «легітимність».

З погляду «легальності» дозволено все, що не заборонено. В межах такого підходу Петро Симоненко може міркувати про те, якою має бути Україна. Портнов – критикувати корупцію. Адепти «русского мира» – сперечатися про декомунізацію.

З погляду «легітимності» право на трибуну потрібно заслужити. Такий підхід відсікає від ефіру тих, хто вважає, що земля пласка. І оголошує маргінальним будь-який майданчик, який дає однаковий час онкологам і екстрасенсам-цілителям.

Люди з минулого можуть отримувати ефір на умовах сповіді, а не проповіді. Інакше немає сенсу. Хоча б тому, що «стандарти журналістики» – це не про безвідповідальність. Навпаки – вони про відповідальність. Про готовність приймати рішення. Про здатність відчувати контекст. Про вміння бачити наслідки – не тільки для самих себе, але для поліса і його громадян.

Медіакритичне видання «Детектор медіа» опублікувало текст «Соромно перед тими, які загинули»: мережа вибухнула через інтерв’ю Портнова телеканалу ZIK». Журналісти зібрали дописи з соцмереж з реакцією на скандальну передачу речника МВС Артема Шевченка, депутата Антона Геращенка, громадського діяча Павла Нусса, політтехнолога Віктора Уколова, головного редактора газети «Ратуша» Миколи Савельєва, журналістки Першого Західного Софії Федини, журналістки телеканалу ICTV Катерини Зінов’євої, журналістка і блогера Юрія Гудименка, журналістка Галини Плачинди, ведучого каналу «1+1» Сергія Іванова, ведучої каналу «Еспресо» Марії Данилюк-Ярмолаєвої, журналістки Ольги Решетилової та інших.

Євген Якунов, заслужений журналіст України, у своєму дописі у «Фейсбуці» прирівняв Портнова до Путіна, Геббельса, Молотова і Медведчука, мовляв, усі ці персонажі занадто очікувані, вони ніколи не скажуть правди. Журналіст зізнався, що сам би ніколи Портнова в програму не покликав.

Сама ж Наталія Влащенко в інтерв’ю для «Української правди» сказала, що запросити Портнова в ефір – це її ініціатива, вона не нав’язана ніким, бо сама Влащенко є генпродюсером каналу. Те, що програма вийшла саме 22 січня – просто накладка, розмова була записана раніше і поставлена у графік.

В ефірі каналу «NewsOne» у програмі «Великий вечір» Дмитро Гордон прокоментував програму за участю Портнова і заявив, що «Наталія Влащенко – чудовий журналіст і вона має право запрошувати до себе в передачу кого завгодно». Сам Андрій Портнов у Гордона одразу асоціюється з прізвищем Януковича, тому не подобається журналістові, але «це не привід не показувати інтерв’ю з Портновим на українському телебаченні». Гордон зазначив, що він би теж хотів поспілкуватися і з ним, і з Януковичем, і з Оленою Бондаренко, і навіть з Гітлером і Сталіним, бо журналісти для того й існують – щоб дискутувати і доносити інформацію».

Отже, як бачимо, думки журналістів розділилися. З одного боку – свобода слова, відсутність цензури, можливість журналістів запрошувати до себе на програми того, кого вони хочуть. З іншого боку – почуття відповідальності за те, що вони показують, за те, кого вони показують, певний моральний обов’язок перед суспільством. І у цій ситуації кожен обрав власний шлях. А вартувало б усій журналістській спільноті виробити власні правила поведінки.

Ірина Ладика, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка

Фото: скріншоти з відео.

Відгуки (1)

Анонім,