Що більше особа є публічною, то відкритішим для суспільства стає її життя. Але часто публічні особи не розуміють таких особливостей свого статусу і подають безпідставні позови

– Пане Романе, оцініть, будь ласка, як юрист, характер позовів до українських журналістів?

– У більшості позовів до журналістів в Україні йдеться про вимогу спростування інформації. Їх ще називають позовами про захист честі, гідності й ділової репутації. Позови, які стосуються правомірності оприлюднення певної правдивої інформації (позови щодо захисту права на таємницю приватного життя), трапляються набагато рідше, але за кількістю їх можна поставити на друге місце.

Причиною позовів про спростування інформації часто є незбалансованість журналістських матеріалів, коли позиція якоїсь сторони конфлікту взагалі не представлена або отримана з третіх рук, а не безпосередньо від них. Буває і таке, що позивачеві просто не сподобалось, як журналіст у публікації передав його слова. На мою думку, якби журналісти краще дотримувались вимог об’єктивності та збалансованості при подачі матеріалу, висвітлювали всі основні точки зору, то таких позовів до журналістів в Україні було б суттєво менше.

Стосовно позовів про захист приватності: оприлюднюючи інформацію про людину варто зважати на її статус – що більше є публічною особа, то відкритішим для суспільства стає її життя. Почасти публічні особи не розуміють цих особливостей свого статусу і подають безпідставні позови.

Якщо розглядати майнові вимоги до журналістів, то раніше суди тільки зрідка стягували більше 10 000 грн як компенсацію моральної шкоди, хоча після нещодавньої інфляції ця планка може піднятися.

– Якою є кількість позовів з боку журналістів і чи реально такі позови (наприклад, проти чиновників) виграти?

– Наша громадська організація «Інститут масової інформації» веде певну статистику «позовів журналістів», але, як на мене, про якісь тенденції не дуже коректно говорити, оскільки це поняття абсолютно розмите, – позов про ненадання чиновником інформації чи щодо незаконного звільнення з роботи може подати будь-яка людина незалежно від її професії.

Стосовно шансів виграти справу в суді, то за наявності достатньої юридичної підтримки в багатьох випадках це реально, навіть у справах проти чиновників, щоправда, остання процедура є найбільш довготривалою. Якщо зазвичай справа триває півтора року, то адміністративні справи в центральному регіоні України можуть тягнутися два або ж два з половиною роки, оскільки не так давно створений Київський апеляційний адміністративний суд ще кадрово недоукомплектований і просто фізично не встигає розглянути всі справи. Припускаю, що подібна ситуація може спостерігатися в інших регіонах.

– Чи знають українські журналісти свої права і чи вміють їх застосовувати?

– Приблизно на «3» бали за п’ятибальною шкалою. У країні тотального правового нігілізму журналісти, на жаль, не є винятком.

– Чи сприятливе українське законодавство в судових позовах для журналістів? Чи звертаються українські судді у своїх рішеннях до висновків Європейського суду?

– Якщо маєте на увазі позови про спростування інформації, то вітчизняне законодавство я оцінив би загалом як адекватне. У нас уже нема кримінальної відповідальності за образу чи наклеп, а практика Європейського суду на рівні закону прирівняна до джерела права. Проте застосування українського законодавства в багатьох випадках несе на собі відбиток радянської правової школи, коли суди керуються законодавством, а не правом, тобто недосконалою формою без заглиблення у зміст. Можна навести приклад із тією ж Конвенцією про захист прав людини та практикою Європейського суду: судді почасти посилаються на норми самої Конвенції в судових рішеннях, але дуже рідко роблять посилання на практику Євросуду по Конвенції, що свідчить про спрощене й поверхневе сприйняття цього документу.

– Поділіться досвідом роботи з судами: згадайте свої виграні та програні медійні справи.

– Найсерйозніша програна справа стосувалася рейдерської атаки на ЗМІ, хоча в цьому випадку йшло кілька судових процесів у різних судах, і я був залучений лише до частини з них. За моїми даними, рейдерам усе-таки не вдалося захопити фактичний контроль над підприємством (найменування і прізвища клієнтів у справах називатиму, коли це можливо).

У справі за позовом Світлани Плужнікової до «Української правди» та Олени Притули, де інтереси журналістів я захищав разом із адвокатом Т. Шмарьовою, нам вдалося переконати апеляційний суд відхилити позов, який фактично зводився до вимоги спростувати обґрунтоване припущення.

Зараз у мене завершується справа за позовом журналістки щодо поновлення на роботі в газеті «Хрещатик», стягнення зарплатні й компенсацію моральної шкоди. Остаточно газета змушена була таки виплатити присуджену суму.

Розмову вела Тетяна Цінкевич

Comments are closed.