Лекція викладача Школи журналістики Українського католицького університету Отара Довженка  в рамках дискусійної складової проекту CSM «Культура. Завтра». 

Війна – нова реальність для медій

Розгін Євромайдану 30 листопада 2013 року та подальші драматичні події в центрі столиці знаменували для українських медій прихід нової реальності. Журналістика в нашій країні стала справді небезпечною професією: за один рік було травмовано, викрадено, вбито більше медійників, ніж за всю попередню історію незалежної України. Щоб добувати найважливіші новини, журналістам доводиться щодня ризикувати життям. Насильство, якого ще побільшало, коли головними темами стали війна та її наслідки, перебуває у фокусі засобів масової інформації. Медії сповна розділили емоційну травму суспільства та разом із ним учаться жити та працювати в нових непростих умовах.

Вони не були готові до змін: журналістів із досвідом та розумінням специфіки роботи в гарячих точках в Україні можна було злічити на пальцях. Один із них, кореспондент «1+1» Андрій Цаплієнко, на майстер-класі в Українському католицькому університеті розповідав, яким шоком для нього була необхідність, вирушаючи на вулицю Грушевського у січні 2014 року, одягати бронежилет і шолом (у столиці власної країни!). Пересічним журналістам уміння вижити під обстрілом або накласти бандаж видавалось екзотикою.

Тепер, крім цього, їм довелось опонувати майстерність спілкування з військовими, пошук джерел на окупованих і прифронтових територіях, раціональне самообмеження у роботі з воєнною тематикою, правильний добір слів тощо. Брак цих знань і навичок відбився на якості матеріалів у перші місяці конфлікту на Донбасі. Наприклад, у теленовинах звичними були прямі включення з польового штабу антитерористичного центру в Ізюмі Харківської області, хоча жодної ексклюзивної картинки, яка виправдовувала б такий формат, там не було. Одним із головних ньюзмейкерів для медій став Дмитро Тимчук, донедавна маловідомий експерт, який завоював довіру журналістів (а відтак і прохідне місце у виборчому списку «Народного фронту» на парламентських виборах) упевненим тоном та рясним використанням військової термінології у своїх Facebook-дописах.

Втім, є й інша причина, з якої пости в соціальних мережах та тилові репортажі займають так багато місця у загальному масиві медіаконтенту. Головні події відбуваються у місцях, куди українським журналістам доступитись важко або майже неможливо. Комунікація військових із медіа та суспільством налагоджується вкрай повільно та супроводжується дезінформацією: прес-служби Ради національної безпеки і оборони, антитерористичного центру та силових відомств часто приховують важливі факти, поширюють неправдиву інформацію, перебільшуючи ворожі та применшуючи наші втрати.

Це, можливо, було нормою для пропагандистського супроводу воєн ХХ століття, але тепер має зворотний ефект. Для людини, що знається на сучасній війні, повідомлення силовиків про щоденне знищення кількох сотень бойовиків «ДНР» та «ЛНР» звучать як знущання. В інтерв’ю LB.ua колишній командир батальйону «Азов», а тепер народний депутат Андрій Білецький говорить: «…читая сейчас о 200 погибших в донецком аэропорту российских спецназовцах, расплываюсь в улыбке. Это «клюква» рано или поздно всплывет и вызовет еще большее разочарование и отторжение в нации. Я бы на месте журналистов не стал подобные вещи проталкивать. Чтобы вы понимали: в тяжелом бою за 20-тысячный городок, в котором с обеих сторон участвует по батальону, за день потери в 3-5 убитых — это много». 

---

Дезорієнтованість та несамостійність

Ще один чинник, що обмежує можливості та якість висвітлення війни – самоцензура. Журналісти не знають, що робити з фактами та матеріалами, пов’язаними з бойовими діями на Донбасі. Вони, з одного боку, публікують чимало конфіденційної інформації (наприклад, про дислокацію та пересування військ), що робить їх «знахідкою для шпигуна». З іншої, на власний розсуд уникають проблемних фактів і тем. До прикладу, точаться серйозні дискусії про те, чи слід висвітлювати злочини наших військових у прифронтовій зоні, такі як мародерство, зґвалтування, вбивства цивільних тощо.

Особи та статус 222 сепаратистів, переданих бойовикам «ДНР» в обмін на визволення 146 українських військових і добровольців, не зацікавили вітчизняні ЗМІ, хоча, безперечно, така інформація була б важливою для суспільства. Пояснюючи небажання займатись цією темою, журналісти говорять про невпевненість у тому, що незручні запитання не зірвуть подальший процес обміну. Одвічна проблема журналістики – думати чи не думати про наслідки – постала надзвичайно гостро, і для її вирішення вітчизняним медіа бракує тривалої традиції дотримання професійних стандартів.

Маючи й раніше великі проблеми з безсторонністю, у 2014-му українська журналістика просто не повернулась із Майдану. Співпричетність та ідентифікація з протестним рухом змінилась патріотичним піднесенням у висвітленні війни та прагненням узяти на себе пропагандистську функцію, з якою, на думку багатьох журналістів, не впоралась держава. Будучи насправді об’єктами інформаційної війни, медійники чуються її суб’єктами.

Та насправді суб’єктність ЗМІ – принаймні, їхня незалежність і свобода дій, – після Майдану не зросла. Економічна криза скоротила рекламний ринок чи не вдвічі, тому навіть ті медіапідприємства, які рік-півтора тому заробляли собі на хліб, стали дотаційними чи опинились під загрозою банкрутства. Чимало ЗМІ закрились або скоротили штати, й конкуренція на ринку журналістської праці зросла. Медійники стали міцніше триматись за робочі місця. Це дає менеджерам і власникам змогу маніпулювати журналістами, спонукаючи їх порушувати професійні стандарти. Для медіапроектів, які не мають багатого власника-спонсора, єдиним шансом пережити кризу стає прихована реклама і агітація.

2005-го року після Помаранчевої революції медіа працювали більш-менш чесно близько дев’яти місяців і почали повертатись до маніпуляцій, прислужництва та прихованої реклами після розколу помаранчевої команди. 2014-го аналогічний період тривав три місяці й завершився після президентських виборів. Уже в травні провідні медіахолдинги розпочали «олігархічну війну», обмінюючись компроматом у рамках захисту бізнес-інтересів своїх акціонерів. А з початком парламентської кампанії більшість ЗМІ (окрім державних) обслуговували передвиборні потреби власників і політичних патронів так само старанно, як до Майдану. Закономірний наслідок – зневіра, розчарування у професії та відхід від журналістської роботи багатьох із тих, хто мав великі сподівання на обіцяні Майданом зміни.

Емоційна нестабільність, постійний стрес – невротичний стан суспільства в періоди великих політичних катаклізмів, – відбивається на медіа. Головною емоцією, що пронизує людину та суспільство під час війни, є страх (болю, втрати, насильства); однак його панічні напади супроводжує жадоба помсти. Налякана загрозою насильства людина вимагає від держави та інших людей застосовувати більше сили у відповідь. Величезна кількість вимог (часто абстрактних, фантастичних) до держави й політиків співіснує з глибокою недовірою до них. Ура-патріотизм – із невпевненістю у власних силах та самокатуванням. У блискучій статті «Поздравляю, вы убиты» соціальний психолог Олег Покальчук пояснює це тим, що факт війни вимагає від людини змінити своє життя. Якщо ж ми живемо «по-старому», нас наздоганяє почуття провини. Ритуальні дії, зокрема допомога фронту, волонтерська діяльність, участь у мітингах, полегшують ці симптоми.

Іще однією ознакою суспільного неврозу є різке зростання медіаспоживання. Аудиторія новинних сайтів у вирішальні моменти подій на Майдані, в Криму та на Донбасі зростала на порядок. Українці проводять більше часу, переглядаючи телевізійні новини або оновлюючи інформаційні стрічки онлайн-видань. У такий спосіб виникає ілюзорне відчуття контролю та причетності до важливих подій. Однак рано чи пізно виникає зворотний ефект – перенасичення інформацією, огида до новин і бажання дистанціюватись від них. Так учорашні активісти стають пасивістами.

---

Рука Москви

Одним із визначальних чинників нової медійної реальності стала проросійська та власне російська пропаганда.

Для багатьох українців уособленням російської пропаганди є ведучий телеканалу «Россия» Дмитро Кисельов, який розповідає безглузді страшилки про Україну. Слід усвідомлювати, що російське телебачення поширює пропагандистський продукт, адресований передусім мешканцям Росії. Живучи в ізольованому середовищі й маючи віддавна спотворену картину світу, вони готові сприймати будь-яку дезінформацію.

Наприклад, герой матеріалу The Search for Petr Khokhlov американської The New York Times каже, що зголосився добровольцем до війська донецьких сепаратистів, прочитавши, як українська Національна гвардія перерізала горло ветерану Великої вітчизняної війни. Російській пропагандистській машині удалося змусити росіян сприймати події в Україні крізь призму радянсько-німецької війни минулого століття, де українці грають роль «фашистів». Повернули до життя навіть пропагандистський штамп «интернациональный долг», яким виправдовували вторгнення радянських військ до Афганістану.

25% українців, толерантні до російських ЗМІ – це приблизно ті самі 25%, толерантні до Путіна та прихильні до євразійського інтеграційного вектору.

 

Вторинна аудиторія російських ЗМІ – ширша спільнота орієнтованих на Росію громадян інших держав, зокрема й нашої. Проте уявлення про впливовість і рейтинги кремлівського телебачення в Україні завжди були істотно перебільшені. Сукупна частка «России», «Первого канала» та НТВ у мирні часи не перевищувала 5-6 відсотків, а разом із іншими телеканалами безпосередня російська присутність у телепросторі могла становити відсотків десять. На Донбасі, в Одеській області та особливо в Криму показники російського телебачення були дещо вищими, в решті областей – дещо нижчими, однак лише в декількох населених пунктах воно справді домінувало. Значна частина глядачів російських телеканалів – пенсіонери, що ностальгують за радянським минулим.

Рішення влади заборонити ретрансляцію російських телеканалів на території України має доволі сумнівні законні підстави й викликало неоднозначну реакцію як суспільства, так і медійної спільноти.

Проте у підсумку воно виявилось і не таким болючим, як видавалося багатьом на початку, і принаймні частково виправданим. До того ж, опосередкована російська присутність в українському медіапросторі має значно серйозніші масштаби, а отже, становить більшу проблему.

Для світу Росія має інші, зрозуміліші йому формати пропаганди. Канал іномовлення Russia Today, ключовими ідеологічними меседжами якого є «не все так однозначно» і «вам не кажуть усієї правди», замаскований під повноцінне західне телебачення.

RT – дороге телебачення світового рівня, яке розповідає про весь світ, а не лише про Росію

 

Феномен його ефективності чудово пояснює британський дослідник пропаганди Пітер Померанцев. На рівні акцентів, недомовок та тенденційного добору фактів маніпулює й радіо «Голос России», яке до середини 2014-го року мало спеціальний проект в ефірі українського «Радіо Ера FM». Розпізнати російську пропаганду в україномовній програмі про міжнародні події було дуже важко.

До того ж, використовуючи різні методи, від підкупу й залякування до вибіркового інформування, Росія працює з іноземними журналістами, експертами, дипломатами, політиками. Результати такої роботи можуть виражатися в акцентах, доборі джерел і фактів, ба, навіть у слововживанні («громадянська війна», «повстанці», «ополченці» тощо). Наприклад, в Азербайджані російській пропаганді вдалося поширити чутку про переслідування азербайджанців в Україні через вірменське походження Міністра внутрішніх справ Арсена Авакова. Звучить абсурдно для нас, але переконливо для азербайджанців…

Твердження, що Україна програє інформаційну війну, стосується саме нашої неспроможності ефективно просувати своє бачення подій на Донбасі та в Криму на міжнародному рівні. Справді, Україна не має й навряд чи матиме змогу витрачати величезні кошти на іномовлення, системну роботу з західними ЗМІ, створення мережі своїх агентів і симпатиків в усьому світі. Спроби посилити державне іномовлення або створити приватне (Ukraine Today – проект медіахолдингу «1+1» Ігоря Коломойського) неспроможні змінити цю ситуацію в найближчому майбутньому. Хоча, згідно з результатами опитування, проведеного у грудні 2014 року Київським міжнародним інститутом соціології на замовлення громадської організації «Телекритика», створення якісного пропагандистського іномовлення підтримує більшість українців.

Суспільство готове до створення українського VOA чи DW, але держава досі вагається та готує законодавчу базу 

 

Та, на щастя, наше бачення значною мірою збігається з баченням західноєвропейським і північноамериканським. Російський ліберальний журналіст Аркадій Бабченко каже: «Вы проигрываете войну пропаганды. Но я не уверен, что в ней нужна победа. На данный момент видно, что в информационной войне Украина как раз таки выигрывает. Это с Путиным не здороваются, а не с Порошенко. Петр Алексеевич вхож во все европейские кулуары, а Путина уже не принимает никто».

---

Агенти національної небезпеки

Зовсім інший арсенал пропагандистських засобів застосовує Росія на українській території. Більшість є легальними – нейтралізувати їх, не порушуючи чинних українських законів, неможливо.

Агентами російського впливу залишається чимало засобів масової інформації, що працюють в Україні. Це медіа, що належать російським компаніям, проросійським олігархам та політичним силам, фінансуються представниками колишньої влади (режиму Януковича) або безпосередньо російським урядом. Жодне з них, – окрім тих, що базуються на окупованих територіях, – не насмілюється демонструвати відверто проросійську/антиукраїнську позицію. Зазвичай їхня риторика є радикально пацифістською (проти війни, що означає – проти придушення сепаратизму та звільнення контрольованих ними територій): вони закликають «домовлятися», «почути Донбас», покладають повну відповідальність за те, що відбувається, на Київ або умовний «Майдан». Вони більш чи менш системно використовують спеціально впроваджену російською пропагандою лексику: «ополченцы», «юго-восток», «самооборона», «народ Донбасса», «каратели», «частная армия» тощо.

Ще навесні та на початку літа 2014 року деякі з них, зокрема група «Вести» Ігоря Гужви та група «Україна» Ріната Ахметова, дозволяли собі відкрито виправдовувати сепаратистів. Зокрема, про травневе протистояння в Маріуполі газета «Вести» писала, що «ополченцы с оружием в руках защищают свой город от Национальной гвардии», а ЗМІ Ахметова практично легітимізували «ДНР», із якою співпрацювали його підприємства. Більше прикладів проросійських публікацій наводить Роман Шутов у дослідженні «Російська пропаганда в українському інформаційному полі».

Безкоштовна газета майже без реклами – вочевидь збиткове підприємство, що потребує постійного дотаційного підживлення 

 

Маніпуляції проросійських ЗМІ часто стають приводом для емоційної полеміки та громадянських ініціатив, що вимагають від держави заткнути «ворожим голосам» рота. На будь-які спроби, наміри чи заклики такого роду проросійські ЗМІ відповідають, посилаючись на свободу слова, плюралізм та інші демократичні принципи, які обмежуються в Росії. Це нагадує жарт про кримчан, які вийшли на мітинг за референдум щодо приєднання до держави, в якій заборонені як мітинги, так і референдуми. Поза тим, після низки доволі агресивних акцій біля офісів проросійських ЗМІ, а також проведених спецслужбами перевірок їхня риторика стала м’якшою, маніпуляції – обережнішими. Вони часто йдуть на демонстративні компроміси, наприклад, декларуючи відмову від найбільш одіозних російських телесеріалів.

Зображення Росії та України як двох сестер, які часто трапляються на ліберальних російських ресурсах, є лише парафразом міфів про братські народи

Росія багато в чому готова йти на компроміси та маневрувати, аби зберегти своє (мас)культурне домінування в Україні та «спільний простір», у якому донедавна не існувало межі між українським і російським культурним продуктом. Існування ліберальної російської спільноти, яка на словах підтримує Україну й навіть проводить «Марші Миру» (які Кремль чомусь дозволяє), стає аргументом, що перешкоджає розриванню цих культурних зв’язків. Цю позицію чітко сформулював в інтерв’ю «Телекритиці» генеральний продюсер компанії Film.ua Group (виробляє серіали для російського і українського телебачення) Віктор Мирський: «Россия, в том числе творческая Россия – это не только Михалков, Кобзон или Охлобыстин. Россия – это также Макаревич, Шевчук, Ахеджакова, Басилашвили, Акунин, Шендерович, Быков, Ефремов, а также сотни, тысячи, десятки тысяч, а я верю, что и сотни тысяч, а в скором времени – и миллионы других приятных, симпатичных, умных людей. Россиян. Среди них мои друзья. Мы – географические соседи, наши родственники, друзья, знакомые, коллеги и просто хорошие, добрые люди живут по обе стороны границы. Нас можно обмануть, поссорить на время в угоду сиюминутным политическим интересам и амбициям, но не более».

Такий підхід створює величезний простір для маніпуляцій: прагнення дистанціюватись від Росії трактуються як ксенофобія (русофобія); суб’єкт агресії – не російська держава, дії якої підтримує більшість населення Російської Федерації, а особисто Путін, тим часом український і російський народи залишаються «братніми». Ця поширена у медіа та соцмережах риторика перегукується з об’єднавчою кампанією «Єдина країна/Единая страна», покликаною зняти міжнаціональні та мовні питання з порядку денного суспільної дискусії.

---

Бійці віртуального фронту

Якщо медійна присутність – це радше засіб оборони та збереження російських позицій у нашому інформаційному полі, то своєрідною наступальною зброєю є мережі так званих ботів. Це можуть бути як віртуальні персонажі, покликані створювати ефект масовості у розповсюдженні певних меседжів і фреймів, так і платні агенти (їх дещо помилково заведено називати «тролями»), які осмислено відпрацьовують замовлення.

Масове тиражування однакових повідомлень у Twitter 

 

Перша хвиля масового застосування добре відомої російським інакодумцям технології ботів в українському сегменті соціальних мереж була відповіддю на Євромайдан. Не можна з упевненістю сказати, чи використані для боротьби з Майданом ресурси належали російській владі, чи режим Януковича організував власні. Відомо, що мережі ботів були створені певними політичними організаціями в Україні; є власна «ботоферма» у медіагрупи Ігоря Гужви «Вести». Проте масштабна, багаторівнева скоординована робота з поширення пропагандистських меседжів, чуток, дезінформації та вигідних Росії фреймів (наприклад, «нас зливають», «це не наша війна») вказує на величезні ресурси, яких в Україні не має жоден олігарх і жодна політична сила.

У 2014 році ми спостерігали низку дезінформаційно-пропагандистських хвиль, підтриманих мережами ботів у соціальних медіа. Серед них, наприклад, виправдання анексії Криму («ми самі в усьому винні», «а що Україна зробила для Криму?», «якщо любиш – відпусти» і т.п.), дискредитація переселенців із Донбасу, роздмухування протестів проти мобілізації тощо. Подекуди вигідні російській пропаганді меседжі легітимізуються в нашому дискурсі за допомогою на позір проукраїнських персонажів, таких як усім відомий «колишній радник Путіна» Андрій Ілларіонов – вічний провісник дефолту.

 Андрій Ілларіонов – улюбленець українських ЗМІ, які ретранслюють його страшилки про загибель української економіки та кровожерні плани Путіна

 

Далеко не кожен, хто поширює чутки, неправдиві повідомлення або панічні заклики, є кремлівським посіпакою. Як слушно зауважив Андрій Любка у колонці «Як російське потрапляє у наш дім?», «Поширюючи на свій фейсбук чергову заяву якогось російського «аналітика», ми своїми ж руками творимо над Україною павутину російської пропаганди. Навіть кепкуючи чи критикуючи, ми самотужки вводимо себе в механізм інформаційної пропаганди Кремля. Поширення російських новин про вбитих чи розіп’ятих дітей із власним кумедним коментарем – це зовсім не смішно, це вірусне розповсюдження пропаганди, саме для цього її й вигадали, а значить – ви перетворилися в інструмент, який несвідомо діє відповідно до написаних у Кремлі інструкцій».

Діючи на нашій території, (про)російські пропагандисти не розраховують переагітувати українських патріотів і зробити з них прибічників «русского мира». План-максимум для них – зруйнувати нашу картину світу, аби ми втратили проукраїнську систему координат і засумнівалися в доцільності спротиву. Якщо картина світу зруйнована, потрібен час і енергія, щоб збудувати нову. А за теперішніх обставин – підвищеного емоційного фону, невротизації, засилля неправдивої та напівправдивої інформації, – нова навряд чи буде адекватнішою за стару.

Наприкінці літа, коли інтенсивність бойових дій на Донбасі сягала апогею, політичний аналітик Юрій Романенко, відомий як організатор сумнівної акції «Достали!» у 2008 році, виступив із критикою волонтерського руху. Хоча головна думка тексту була начебто конструктивною – мовляв, держава паразитує за рахунок волонтерів, – він змусив багатьох людей, які витрачали час, гроші й зусилля на допомогу фронту, засумніватися в доцільності своїх дій. Згодом ідеї Романенка ще більш прямолінійно озвучив ведучий львівського телеканалу ZIK Остап Дроздов у жовтневій колонці для Insider. Майстерно сформульовані тези якщо не переконали, то спантеличили багатьох читачів, які не стежили за останніми заявами Дроздова й не знали, що він, до прикладу, є ініціатором руху проти мобілізації. Навіть якщо є охочі опонувати подібним інтелектуальним провокаціям, полеміка займає час і сили, відвертає увагу, емоційно виснажує її учасників та спостерігачів.

Не цураються пропагандисти й банальної фальсифікації. Це фото військових, що сплять у снігу, поширювалось на сайтах і в соціальних мережах із коментарем про державу, яка не подбала про своїх захисників. Згодом виявилось, що це фото російських спецпризначенців під час навчання, зроблене кілька років тому. Слово «фейк» (англійське fake – підробка) стало одним із головних запозичень останнього року в активному лексиконі українців.

---

Правди не існує

Фактоїд (factoid) – термін, запроваджений Норманом Мейлером 1973 року: «факт, що не існував, поки не з’явився в газетах». За російським дослідником Андрієм Мірошниченком, оскільки активність людей переміщується у віртуальний простір, віртуальні події, симульовані спеціально для медій, стають самодостатніми.

Ідеальний клімат для появи та безперешкодного поширення фактоїдів забезпечує невисока якість та відмова від стандартів, притаманна більшості українських засобів масової інформації. Без перевірки відрізнити факти від фактоїдів практично неможливо (пересвідчитись у цьому можна, пройшовши тест «Чи вмієте ви відрізняти фейки?» від журналу «Фокус»). Проте відмова від верифікації із вияву лінощів та непрофесіоналізму перетворюється на своєрідну філософську доктрину. «Дело не только в том, как верифицировать фактоид. Дело в том, что если фактоид получил внимание 5 миллионов человек, то надо ли его вообще верифицировать? Ведь тогда уже не важно, поддержан ли он каким-то реальным фактом. 5 миллионов просмотров – и ты уже факт, каким бы ложным ты ни был», – пише Мірошниченко.

Не бажаючи розчаровуватись, людина свідомо відмовляється від перевірки фактоїдів, якщо вони зручно доповнюють її картину світу. І навпаки: якщо правда незручна й не відповідає уявленням людини, її завжди можна проголосити фейком. Реакцією навіть на переконливе наочне спростування фейків може бути релятивістське твердження: яка різниця, правда чи не правда, якщо це схоже на правду й могло би статися?

Українські онлайн-медіа не тільки тиражують фейки, але й не спростовують їх це після доведення неправдивості. Наприклад, 31 грудня сайт «Обозреватель» із посиланням на Facebook волонтерки Олени Суєтової повідомив про самогубство одного зі звільнених полонених. У своєму дописі, який був єдиним джерелом публікації «Обозревателя», Суєтова не називала джерел інформації; вона також стверджувала, що серед звільнених військових є кастровані лікарями, що співпрацюють із сепаратистами.

Повідомлення викликало закономірний шок; Міністерство оборони спростувало всі викладені в ньому факти. 5 січня той самий «Обозреватель» повідомляє: «СБУ завела дело из-за лжи о “кастрированных” украинских пленных». Проте оригінальне повідомлення з текстом допису Суєтової не зникло з сайту. Сама ж волонтерка зізналась, що не перевіряла інформацію: «Жуткая информация о пленных парнях поступила ко мне из трех разных источников, которым (я не журналист и не проверяла ее до конца) я поверила. Сейчас ведется журналистское расследование.  Ведь если это правда – мы обязаны помочь ребятам! Если это ложь – я приношу свои искренние и глубочайшие извинения всем, кого затронул мой пост».

Українська псевдопропаганда також створює та тиражує фейки – для підвищення бойового духу та, можливо, дезорієнтації супротивника. Добірку онлайн-ресурсів, які для цього використовуються, склав у вересні 2014-го Тарас Назарук. Одним із найяскравіших прикладів українських фейків стала комплексна фальсифікація фактів про протести польських націоналістів у Варшаві 11 листопада 2014 року. До неї долучились не лише розплідники фейків, а й поважні видання. Протестувальникам приписали антиросійське гасло «Ruska kurwa», яке стало мемом в українському інтернеті, хоч і залишилося зовсім не відомим самим полякам.

Найнебезпечнішою в цій ситуації є спокійне ставлення багатьох медійників до засилля патріотичних фейків – яке, природно, знижує загальну довіру до ЗМІ, – як адекватного засобу впливу на громадську думку.

---

Стихійний інформаційний спротив

Твердження, що Україна програє інформаційну війну Росії на своїй території, є хибним хоча б тому, що вона цієї війни не веде. Скоординованого спротиву російській пропаганді на українській території не існує, як і певного суб’єкта інформаційного спротиву з нашого боку. Це партизанська інформаційна війна, участь у якій беруть пересічні громадяни, блогери, медіаактивісти, журналісти, фахівці з комунікацій і всі, кому заманеться. Кожен із них діє на власний розсуд у відповідності до своїх уявлень про російську пропаганду та прийнятні методи боротьби з нею.

Наприклад, професійні медійники створили Кризовий медіацентр, який допомагає владі й медіа налагодити комунікацію. Тим часом самоорганізовані середовища постмайданівських активістів та окремі групи народних месників нападають на офіси телеканалів, які вважають проросійськими, конфіскують у розповсюджувачів газету «Вести», вимагають від держави розправи над агентами Кремля в українському медіапросторі. Важко сказати, чи допомагають, чи заважають такі дії у протистоянні російській агресії.

Наприклад, 4-го листопада журналісти українських ЗМІ примусили правоохоронців затримати журналістку російського пропагандистського телеканалу Lifenews, що працювала в центрі Києва. Цей інцидент збурив полеміку в медійному середовищі: дурниця чи патріотичний чин, самооборона чи зазіхання на обмеження свободи слова? Те саме стосується цілої низки ініціатив: позбавлення ліцензії мовників, які ретранслюють російський телеконтент, заборони російських телесеріалів, запровадження або навпаки, скасування обмежень для іноземних кореспондентів тощо.

Чимало медій і окремих журналістів намагаються на власний розсуд займатись проукраїнською пропагандою, однак неможливість координації з державою та іншими учасниками інформаційного спротиву часто робить такі дії контрпродуктивними. Суспільство також не схвалює перетворення журналіста на солдата інформаційної війни. Згідно з результатами соціологічного опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології на замовлення громадської організації «Телекритика», майже 82% українців сподіваються від ЗМІ висвітлення подій із позиції об’єктивних спостерігачів. І лише 7,6% надають перевагу патріотичній позиції, яка допускає замовчування та спотворення фактів.

Держава – як і завжди під час війни – претендує на розширення своїх повноважень і отримання мандату на втручання в роботу медій. І водночас демонструє брак компетентних кадрів, спроможних вирішити численні комунікаційні проблеми. Посилення впливу держави на інформаційний простір відверто суперечить ліберальним ідеям Майдану; медійна галузь в Україні була й залишається надмірно зарегульованою й за мирного часу потребувала б дерегуляції, а не дужчого державного контролю.

Протиставлення держави та суспільства в Україні зберігається. Парадокс, але політики з безпрецедентним кредитом довіри від суспільства – президент, обраний абсолютною більшістю голосів у першому турі, широка парламентська коаліція проукраїнських сил та сформований нею уряд, – викликають ту саму недовіру суспільства, що їхні попередники. Громадянське суспільство побоюється посилення впливу держави на медіа, по-перше, усвідомлюючи її недостатню компетентність у цій сфері, по-друге, передбачаючи проблеми з відмовою від надзвичайних повноважень навіть по завершенні війни (яка в тій чи іншій формі може тривати роками).

Саме тому демократична медійна спільнота агресивно відреагувала на створення Міністерства інформації на чолі з відданим Петрові Порошенку Юрієм Стецем, колишнім топ-менеджером 5 каналу. Попри те, що «Мінстець» відразу продемонстрував готовність до переговорів, компромісів та відмови від частини повноважень, на які претендував, йому не вдалося завоювати довіру оборонців медійних свобод.

Громадська думка виявилась значно менш одностайною: третина опитаних підтримує створення Міністерства інформації, ще третина не має щодо цього певної думки. Вочевидь державі – як і в багатьох інших випадках – слід прозоріше, ефективніше та чіткіше пояснювати свої дії та наміри суспільству.

Прозорість, відкритість, правдивість у комунікації  з суспільством мали би стати правилом для наших можновладців. Адже, за Пітером Померанцевим, єдиний спосіб протистояти російській пропаганді – це правда. І медійникам, і громадянам – споживачам інформації – варто відмовитись від релятивістського підходу до фактів та химерних міркувань «революційної доцільності», що виправдовує обман та напівправду.

Що ж до оцінок і тлумачень, то ту найбільшим злом є узагальнення. Як (про)російські, так і патріотичні українські медіа оперують недостовірними й хибними узагальненнями про мешканців Донбасу, переселенців, сепаратистів, російських окупантів, українських військових і добровольців, українських політиків і волонтерів.

Часто висновки робляться на підставі поверхового аналізу та зовнішніх проявів. Репортерка Катерина Сергацкова, коментуючи висвітлення окупації Криму, робить висновок, що в перші тижні кризи журналісти приділяли забагато уваги проросійським і проукраїнським мітингам, тоді як правильніше було б говорити з пересічними громадянами. Те, що відбувається в їхніх головах – еволюція їхніх поглядів та уявлень, емоційна та раціональна електоральна мотивація тощо, – має набагато більше значення, ніж гасла на мітингах.

Майдан та подальші події 2014 року призвели до величезного свідомісного та ціннісного зсуву, що відбився на більшості українців. Цей зсув триває, й досліджуючи його, медіа не можуть знайти й не повинні шукати простих відповідей на головні запитання.

Comments are closed.