Швидко і відсторонено (?). Як змінюються журналістські стандарти у воєнний час

Антон Клименко

Опубліковано: 07-05-2022

Розділи: Огляди, аналітика, Стандарти якісної журналістики.

0

Ще два стовпи, на які спирається журналістика повсякчас, змінюються у час війни. Схоже, основним стандартом стає «не нашкодь»

У минулій публікації на цю тему ми з’ясовували, як – змінюються основні стандарти журналістики – достовірність та точність – у країні, що веде оборонну війну. Втім, на цьому зміни не закінчуються.

Від фаст- до майнд-постингу…

Інформація у часи війни важить значно більше. Чи не кожен українець відчув це на собі і з перших днів нової віхи війни з росією живе у постійному режимі перегляду новин. Через постійну загрозу і неможливість повністю контролювати ситуацію українці хапаються бодай за якісь більш-менш інформативні канали інформації. Бути в контексті новин зараз – це та мінімальна можливість взяти своє життя під контроль, убезпечити себе та рідних. Звісно, на практиці багато хто роздуває цю поінформованість. І жадаючи знати хоч щось, доходить до стану «чув про все, але загальної картини все одно не маю».

У такій ситуації стандарт оперативності стає як ніколи потрібним аудиторії і основою роботи редакцій. Великі медіа переходять у режим нескінченної стрічки, держава створює інструменти для оповіщення про повітряну тривогу в телефоні, президент щоденно звітує про хід війни. В Україну приїхали сотні іноземних репортерів, які включаються в ефір декілька разів на день, а їхні редакції роблять контент про війну з росією безкоштовним, аби якнайбільше розширити коло обізнаних.

Все це, звісно, дуже важливо як для України, так і для світу. Втім, як відомо, може працювати і на ворога, зокрема, через розвідку за відкритими джерелами (OSINT). То наскільки ж оперативною має бути інформація з місця подій? Розберемось на декількох прикладах.

Розглянемо питання оперативності на прикладах комунікації держчиновників. Перший кейс – публікація Андрія Садового на третій день війни. У себе на Facebook сторінці Андрій Садовий повідомив, що близько дев’ятої ранку 26 лютого 60 російських десантників висадились під Бродами, отримали відповідь наших військових і зараз “відступають в сторону лісу в район Лев’ятина”. Допис встигли активно поширити (зараз він має понад п’ять тисяч репостів). Протягом години СБУ і  голова ЛОВА Максим Козицький встигли спростувати цю інформацію. Та втім, Садовий досі не видалив допис.

Цей випадок демонструє нам, як екстрено важлива інформація, про яку написав мер з метою “попередити і запобігти”, виявляється пусткою через поспіх. Це лише один з прикладів такої, як нам здається, ненавмисної шкоди, яку робить багато хто. Зауважимо, що робить, цілком можливо, аби якнайшвидше повідомити інших. Згадаємо тільки повідомлення в вайбер-чатах на кшталт “Чув вибухи в районі X. Що там?”. Таку інформацію швидко спростують або принаймні не підтвердять, але паніку вже посіяно.

Втім, одна річ – інформація про десант, а зовсім інша – про локації “прильотів”. Особовий склад ворога принаймні має рації, тому розвідка про їхній стан в конкретний момент і не потрібна. А от у ракет і бомб немає інших “вух” і “язика”, окрім очевидців. Радник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко відомий “інсайдерськими публікаціями” в своїх телеграм-каналах, сумарна кількість підписників яких налічує вже понад 500 тис. У часи війни важливими інсайдами стала інформація про обстріли українських міст. Антон Геращенко постійно публікує саме таку інформацію. В умовах війни російським розвідникам складно не помітити настільки великий канал інформації. І хоча довести роль публікацій Геращенка реально неможливо, медійна спільнота вже не раз звертала увагу на неприпустимість таких публікацій. Так, зокрема, до заступника міністра звернулась речниця управління ДСНС у Києві Світлана Водолага у прямому ефірі з місця обстрілу п’ятиповерхівки.: «…зараз моє звернення до Антона Геращенка, який позиціонується як помічник або радник міністра МВС. Ви третій раз сьогодні здаєте російським окупантам точки, які вони недообстрілювали, третій раз називаєте точну адресу, куди потрапляють ворожі снаряди. Досить! Досить давати недостовірну інформацію й бути першим, не перевіривши її. Давати точні координати, де вороги обстрілюють наші житлові квартали. Досить!».

Діяльність Антона Геращенко – поганий приклад комунікації з держорганами. В той час, коли Міноборони постійно закликає громадян не публікувати фото і відео одразу після обстрілів, а також не поширювати інформацію про результати роботи українських сил ППО, заступник міністра сусіднього міністерства робить саме це. Безумовно, жителі українських міст мають бути проінформовані про безпеку, а увесь світ має бачити наслідки злочинів російської армії. Але не обов’язково в режимі реального часу.

Зовсім інша річ – публікація тих чи інших доказів про воєнні злочини. У часи війни обидві сторони можуть вдаватись до пропаганди, інформаційного хаосу, знайти правду в якому можуть лише безумовні докази провини тої чи іншої сторони. Ба більше, саме час публікації цих доказів значною мірою визначає їх вплив.

Яскравий цьому приклад – висвітлення Бучанської трагедії. Одразу після того, як Україна повернула контроль над Київською областю, українські військові і журналісти почали публікувати жахливі кадри з міста Буча, на вулицях якого лежали трупи цивільних, а у передмісті знайшли братську могилу на майже триста людей. Російські псевдожурналісти звинуватили у цьому ЗСУ – мовляв все це постановка, а цивільні якщо і померли, то тільки від українських обстрілів. Тези кремля розбила публікація NYT з супутниковими знімками Бучі від Maxar Technologies, на яких видно «темні об’єкти, за розміром подібні до людських тіл, які з’явилися на вулиці Яблонській між 9 і 10 березня», себто в період окупації росіянами.

В питанні оперативності найкраще послуговуватись здоровим глуздом та загальною порадою публікувати фото та відео з місць обстрілу мінімум через 12 годин. А за будь-яких уточнень чи вагань слід звертатись до місцевого очільника військової адміністрації, навіть не зважаючи на те, що місцева влада також помиляється (кому довіряти, як не їм?). Адже будь-яка оперативна інформація може бути корисна ворогу.

Так, наприклад, у нагоді ворогу могла стати інформація від очільника Львівської ОДА Козицького про готовність місцевих нафтобаз до посівної. Того ж дня росія випустила по Львову 6 ракет і зруйнувала нафтобазу, про яку писав чиновник. Наслідки вибухів у прямому ефірі знімали кілька іноземних телеканалів. Сам же Козицький повідомив про вибухи аж за 5 годин. На цьому ґрунті розпочалась активна дискусія, чи доцільно було вести такі трансляції (адже можна ненароком стати Антоном Геращенко). Спочатку редактор Детектора Медіа Отар Довженко, а потім і журналістська спільнота, звернулись до влади із закликом розібратись із вимогами для публікацій. За кілька днів Офіс Президента все ж опублікував вимоги.

Останній випадок ще раз підтверджує одну з наших попередніх тез: в часи війни кожна людина – журналіст, джерело інформації. Відтак, логічно, що не тільки профільні журналісти, але й інтернет-юзери та чиновники мають максимально зважено підходити до оперативності публікування новин. Наразі неможливо встановити, як вплинув допис Максима Козицького на вибухи на нафтобазі та чи дивились у російських окопах ефіри ABC, коригуючи вогонь. Але ж могли. А тому, перед кожним натисканням кнопки “опублікувати” слід подумати: “А чи не зашвидко? А чи не зашкоджу я?”

Коли нейтралітет стає слабкістю

Війна – вершина конфлікту, а журналісти у ній – свідки, які допомагають уявному, а згодом і реальному суду розібратись де праві, а де винні. “На папері” медіа мають бути максимально неупередженими очевидцями війни і виважено підходити до добору контенту, запрошень гостей і балансу думок. Втім, реалії дещо інші. І нейтральна позиція зараз дедалі більше походить на слабкість. Розглянемо зміни цього стандарту на декількох прикладах.

Українське телебачення – явище строкате і добре відображає український політикум. Політичні лідери роками використовували кишенькові телеканали для власних цілей: виборів, заплямування конкурентів, піару. Більшість телеканалів повсякчас знаходили і вирощували друзів, змінювали і знищували ворогів. У часи війни внутрішня конкуренція відходить на далекий план, тож і потреба у контролі над телеканалом перестає бути потребою. З перших днів війни «Суспільне», «Рада», «Інтер», ICTV, «1+1», «Україна 24» добровільно вели ефір в форматі телемарафону, а з 20 березня усі загальнонаціональні канали перейшли до єдиного мовлення рішенням РНБО (принаймні, віддавши частину ефіру під це). Таке рішення виглядає логічно, адже Україна зараз має одного ворога – російське військо. Відтак і медійний дискурс повинен мати на меті одне – донесення новин від офіційних українських джерел та контрпропаганду як єдиноможливий спосіб опору російській навалі. Звісно, наслідком єдиного мовлення є відсутність опонента владі. З ефіру надовго пропали Нестор Шуфрич, Віктор Медведчук. Набагато менше чути антиукраїнських експертів-посіпак. Але зараз в українському медіапросторі мають бути лише українські, а не кремлівські публічні особи.

Внутрішньовидова політична боротьба – одна річ, а от толерування російського – зовсім інше. Звісно, журналіст має подавати інформацію без зайвих емоцій, не викривляючи повідомлення. Втім, журналіст – це лише професія, а за нею стоїть людина, почуття і совість. Воєнні дії розгортаються настільки швидко і злочини росіян є настільки явними, що ведучі телеканалів вже не раз перейшли “межу”, називаючи східних сусідів “руснею”, “кацапами” тощо. У “мирний” час Нацрада з телебачення і радіомовлення вже б оголосила ряд попереджень за мову ворожнечі. Але поки єдина заувага: перестати вживати нецензурну лексику. Тобто фактично Нацрада закриває очі на вищезгадані висловлювання. І це ще один приклад відмови від нейтральності, який усі приймають.

Іноді українська влада і медійники вдаються до комунікації з росіянами: записують емоційні звернення російською, дають інтерв’ю чи доєднуються до ефірів як експерти. Інколи українцям вдається донести нашу позицію і розповісти факти, але буває й так, що навіть російські “ліберальні” журналісти вдаються до російської пропаганди. На нашу думку, саме таке можна було спостерігати  під час інтерв’ю Володимира Зеленського росіянам. Якщо коротко, журналіст “Коммерсанта” Владімір Соловйов цікавився в українського президента про хід переговорів і умови, на які готова піти Україна. Зеленський відповів, що Україна не обговорює найжорсткіші умови як от демілітаризацію та денацифікацію, а питання мови має бути вирішено через міжнародний договір з країнами сусідами. Соловйов різко відреагував на цю відповідь, мовляв, “ви відкидаєте більшість умов, про що може йти мова”. Ми впевнені, що такий хід журналіста – черговий приклад дії російської пропагандистської машини. Будь-який адекватний журналіст розуміє, що країна не піде на скорочення армії та втрату територій, адже це означає тільки одне – втрату державності.

Безумовно, нейтральність – важлива основа журналістики. Але, на нашу думку, в часи війни практично неможливо та й не потрібно бути десь посередині. Україна відстоює незалежність і воює на усіх фронтах, одним із яких є інформаційний. І наша істотна перевага в тому, що, ставши на українську сторону, журналіст не перестає бути правдивим. А сьогодні тільки правда є мірилом професійності.

Антон Клименко, магістр факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка

Comments are closed.