Книжкові блоги це дуже цікаве місце. Там і книжку порадять і поділяться лайфхаком, як непомітно пронести додому 31 новинку. Вони орієнтують людей у видавничому світі та якоюсь мірою впливають на літературний вибір читачів. Проте для популярності блога треба щось більше, ніж дописи про книги та гарний візуал.

Найбільшим каналом про книжки за кількістю підписок, що існує в українському телеграмі, є «Непозбувний книгочитун». Їх у ньому понад 37 тисяч. Це майже фантастична кількість, порівняно з іншими книжковими телеграм-каналами. У чому ж секрет такої популярності?

Найперше — стиль. Лаконічно, але з характером. Можливо, стиль письма такий самобутній через журналістську освіту блогерки Тетяни Гонченко, яка також є журналісткою-фрілансеркою.

Канал з’явився в листопаді 2018 року, а з ним і його прямолінійні дописи, що існують досі. Якщо в блогах переважно авторський стиль розвивається та змінюється разом з каналом, досягаючи власної родзинки пізніше, то цей мав усе що треба вже в першому дописі –  зрозумілість, цікавість, оригінальність, – що поступово збільшувало кількість його підписників упродовж років.

«Привіт! Я читаю книжки, купую книжки, пишу про книжки і працюю в книжковому магазині. Тут розповідатиму про: • книжки, які мені зайшли; • книжки, які мені не зайшли; • що навидавали українські видавництва; • різні довколакнижкові думки, які мені інколи хочеться десь складати. Книжкуймося, бо ми того варті :)» (29.11.2018).

Ідея десь складати книжкові думки вдалася, і станом на сьогодні, тобто через 7 років, “накнижкувалося” людей, кількістю в невеличке місто.

У відгуках Тетяна Гонченко описує загальний сюжет, атмосферу, плюси, мінуси та своє враження про книгу. У дописі на «Сніжний Ізюм» Аліни Дихман вона говорить, що ця книга, яку позиціонують як частково підліткову, насправді «максимально доросла». За словами блогерки, у сюжеті чисто дорослі проблеми й завдання, а сама історія розповідає про проживання втрати.

«…Мені було цікаво, як можна вплести деокупований Ізюм та нашу війну у жанр фентезі, щоб це виглядало адекватно і гармонійно. Але тут вдалося. Та й фентезійний елемент тут такий, умовний – скоріше як метафора…», – пише вона у своєму досить об’ємному як для телеграма відгуку. Але якими великими не здавалися б дописи в еру кліпового мислення, їхнє середнє охоплення сягає від 9 до 12 тисяч переглядів.

Загалом контент «Непозбувного книгочитуна» важко сплутати з наповненням іншого книжкового блога. Авторка через слова висловлює своє ставлення до всього: до книги, до героїв, до ситуацій, до майстерності письменників – «Буде багато серцерозбивального й щемкого…» або «…поміж приємних і милих героїв, яких хочеться обіймати через сторінки, описані і падлюки – все, як в житті».

Інший приклад, коли книжкові відгуки мають сучасне трактування в контексті сьогоднішніх реалій: «”Дорога” – це потужна і максимально депресивна історія, а в графічній версії вона стає ще депресивнішою, бо автор цієї адаптації про психіку читачів не піклується», — зауважує блогерка у відгуку на книгу-комікс «Дорога», а тоді проводить паралелі з нічним обстрілом Києва.

Водночас на каналі трапляється досить гостра критика, але не без аргументації. Нещодавно дісталося книзі «Пані Арета і цвинтар молодиці» Наталії Кобко. Вона задумувалася в тематиці фемінізму, але, судячи з відгуку Тетяни, в результаті, феміністичної ідеї книги виявилося більше, ніж самої історії. Та й детективна лінія, якою вона мала б бути, недостатньо сильна, бо розслідування ведеться без зусиль головних героїнь, що розслідують вбивство жінки.

«Жінкам все вдається не тому, що вони особливо кмітливі, а бо поліція навіть не намагалася щось розслідувати. Тому докази й свідки валяються під ногами і вистрибують на жінок без особливих проблем», — йдеться у відгуку.

Хоча вплив блогерів на вибір книжок їхніми підписниками важко заперечити, проте вони все ж не диктують людям, що їм читати і що про це думати. Літературні смаки підписника і блогера, за яким він стежить, не обов’язково повинні у всьому збігатися, та й особисте враження від однієї книги в них може бути геть різним.

У блозі переважно ті книжки, які входять в коло інтересів авторки, та все одно це коло досить широке. Художня література (романи; книги про родину, переживання чи осмислення життя), книжкові цікавинки, як епістолярний роман чи графічний роман,  українська класика, нонфікшн, зарубіжна література тощо.

Однак бувають несподівані повороти, як книги на премію від блогерів в рамках фестивалю «Книжкової країни», де Тетяна Гонченко теж брала участь. І ще більш несподівані повороти, коли фентезі чи любовні романи “заходять” Читунці й навіть отримують позитивні відгуки. А разом з тим, дружні насмішки аудиторії в коментарях.

Проте не лише книги. Тематика блогу стосується всього, що має відношення до літератури, видавництв, читачів і авторів. Відкриття та закриття книгарень, нові видавництва, літературні скандали, дописи різних людей, що якось причетні до книжкового світу, книжкові премії, інтерв’ю авторів та видавців на різних платформах і таке інше.

Також є стабільні рубрики, марковані хештегом в кінці допису. Про книжки, які надсилають видавництва, написано в рубриці #приїхало, рубрика по п’ятницях стосується книжок, які читають підписники, –  #що_читають_книгочитуни, про головне на каналі минулого тижня треба читати у відповідній рубриці щопонеділка, ще є рубрика «плітки книжкового ринку» і реклама.

#направахреклами

Реклама завжди маркована, а до шапки профілю прикріплене посилання на ціни, правила й цінності для тих, кого цікавить реклама у блозі. «Оплата офіційно через ФОП. При регулярній співпраці з юридичними особами можемо укласти договір», — вказує авторка.

Але не вся реклама може публікуватися, згідно з правилами блогу. Під «категорично не рекламую» підпадає: канали з піратським контентом; “контентні” канали: тобто неживі, не авторські; російськомовний контент; будь-що, пов’язане з політикою або де поруч було помічено російський слід; те, що на погляд авторки буде зовсім не цікаво її підписникам; те, що не збігається з її цінностями.

Послуги платних оглядів у блозі не існує, як і оглядів по бартеру. «Платні огляди не роблю, по бартеру – не працюю. Книжки на огляд – беру вкрай рідко, і тільки ті, які сама хочу прочитати. І навіть в такому разі швидке читання не обіцяю», – пише Тетяна Гонченко.

Блогінг — справа токсична

Як і всюди, в книжковому світі теж вистачає скандалів. Між «Непозбувним книгочитуном» та деякими видавництвами ведеться довготривале змагання, хто кого захейтить більше. У блозі найчастіше дістається «Нашому Формату» і «Фоліо». І трохи менше страждають КСД і Vivat.

Найпоширенішими причинами критики є обкладинки, зроблені штучним інтелектом, поганий переклад, неякісна редактура, загублені передзамовлення та переклад з російської, який взагалі не збігається з оригіналом, а  часто навіть із прізвищем автора чи назвою твору.

Про гучний скандал у 2024 році між Тетяною Гонченко та Владиславом Кириченком, власником «Нашого Формату», писала платформа від Детектор медіа «Антоніна». А все через критику на каналі «Непозбувного книгочитуна», коли Кириченко погрожував більше не продавати книги свого видавництва у книгарні «Сенс», бо Тетяна, за словами видавця, «працює в екосистемі “Сенсу”», а на своєму каналі «не забуває при кожній можливості шпильнути або принизити» його видавництво. А вони себе «не на помийці знайшли».

На що Тетяна Гонченко для «Антоніни» відповіла, що Кириченко «доволі специфічна людина», адже спочатку намагається згладити конфлікт між ними і пропонує інтерв’ю, а вже після цього без причин знову висловлює претензії каналу, де за весь період про нього вийшов лише один дружній іронічний пост. Хоча Кириченко, певно, не вважав його таким дружнім.

Інша ситуація призвела до “скандалу” через скорочено-саркастичний переказ Тетяни Гончак перших ста сторінок книги «Врозтіч» Ірини Виговської.

Чоловік письменниці образився і закликав прихильників висловити свою думку про Читунку. Тим часом підписники «Непозбувного книгочитуна» теж вирішили висловитися щодо свободи слова у світі літератури, тому блогерці довелося легенько втихомирювати людей, бо ситуацію вже “розрулили” між собою вона та письменниця Ірина Виговська.

З’ясувалося, що чоловік вирішив опублікувати пост, не повідомляючи про це дружину. Ситуація трохи вийшла з-під контролю, але конфлікт вдалося загладити в особистій переписці між Тетяною й Іриною, про що обидві сторони повідомили своїх підписників.

А відгук Тетяни на «Пані Арету і цвинтар молодиці», де, мовляв, всього було дуже багато, а сюжету не вистачило, навіть надихнув захисниць «Пані Арети…» дати блогерці звання «токсичної». Це зі свого боку заохотило підписників «Книгочитуна» закріпити за авторкою цей статус, тож на святкуванні семиріччя каналу подарували браслету з відповідним підписом.

Активність аудиторії (або книгочитуни існують в офлайні)

Зараз складно уявити, що на початку канал не мав відкритих коментарів. Усе, на що могли розраховувати підписники, це вибір емоджі-реакцій, якими можна було б прокоментувати допис.

Проте сьогодні книгочитуни створили цілу спільноту, яка навіть переросла у позаінтернетні книжкові клуби у тому ж «Сенсі» в Києві. Блогерка на книжковому клубі, присвячений конкретній книзі, записує цитати, які звучали при обговоренні. А пізніше публікує їх у блозі, разом із загальним балом, який книга набрала від учасників.

Великою подією на каналі було святкування дня народження блогу. Заради цього домовилися з книгарнею за приміщення. Там грали в книжкового крокодила, збирали книги для бібліотек невеликих міст, складали список найкращих і найгірших книжок, на особисту думку кожного і, як подейкують, скупили пів «Книголенду».

Ще на каналі регулярно збирають кошти на допомогу ЗСУ та благодійним фондам. На честь дня народження каналу благодійний фонд «Лелека» підрахував скільки вдалося зібрати донатів за два роки розіграшів книгочитунів.

«За цей час, завдяки активним розіграшам книжок, для «Лелеки» було зібрано 705 818 грн на допомогу бойовим медикам. Ці кошти стали турнікетами, наплічниками, ношами і врятованими життями», – написав фонд на своїй сторінці у фейсбук з підписом «Читання рятує життя!».

Знайти мінуси

Недоліки є завжди, а коли це книжковий блог, то мінуси у кожного можуть бути свої.

Якщо хтось захоплюється фентезійною тематикою (і це не «Літопис Сірого Ордену» Павла Дерев’янка), то канал вам може не сподобатися. Але якщо, крім жанрів, які не входять в коло інтересів авторки, читаєте щось ще, то можна спробувати довгими вмовляннями “підбити” блогерку на прочитання чогось нового, а потім довго писати про це в коментарях.

Ви також можете самі шукати цікавинки в інформаційному книжковому просторі й ділитися ними з іншими. Досить часто, коли авторка публікує на каналі коментарі підписників, але для такої справи бажано взяти в спільники кота. Бо котів там обожнюють не менше за книжки.

Критика, огляди і відгуки дійсно можуть бути занадто прямолінійними, а дописи про ваші улюблені видавництва подані не так, як би хотілося. Однак є такі видавництва, що майже завжди в топі похвали: «Локальна історія», «ВСЛ», «Апріорі», «Вавилонська бібліотека» та інші.

Ще один мінус – жарти. Новачкам або тим, хто не часто заглядає в канал, може бути складно зрозуміти суть жарту, а меми до чергового книжкового скандалу взагалі збиватимуть з пантелику, особливо, коли не знати про існування якогось скандалу. Проте завжди знайдуться охочі все роз’яснити.

Та головне в книжкових блогах, що вони не лише можуть об’єднувати людей  навколо книжок і добрих справ, а й завжди знайдуть, що порадити на всі випадки життя книгочитуна.

І ось декілька відповідей:

«Щоб непомітно занести додому книжки, треба спочатку звідти винести причину, з якої доводиться взагалі морочити собі голову такими планами»
«Я такі закупи заношу у кабінет на роботі та по одній-дві щодня у сумці несу додому)»

«Тут питання відкрите: до кого додому?) Якщо до мене, то навіть поможу))»

«Треба занести спочатку вомбата або фламінго. Поки всі будуть в шоці, можна непомітно пронести книги»

Питання, мабуть, наболіле, бо пропозиції обговорюють досі.

Лілія Кичма, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка

Comments are closed.