Ведучий програми Majority of Minorities на Radio Skovoroda назвав три головні помилки, яких припускаються українські журналісти, коли говорять про меншини.

Більшості не існує, натомість, є безкінечна множина меншин, до яких належить кожен із нас – етнічних, професійних, релігійних, мовних, вікових, ґендерних. Так уважає львівський журналіст Володимир Бєглов, співзасновник Radio Skovoroda. Щоб довести свою теорію, він щотижня запрошує в ефір свого проекту Majority of Minorities («Більшість меншин») представника певної меншини. Героями ефірів були незрячі, люди з інвалідністю, вегетаріанець, феміністка, чоловік низького зросту, колишній наркозалежний, старовір, протестант, кримський татарин, колишній ув’язнений, колишній бездомний та інші. Вийшло вже двадцять із запланованих п’ятдесяти програм.

«Поки ми не усвідомимо, що більшості не існує, будемо страждати від тиску “думки більшості”, якої насправді нема: отже, існуватиме дискримінація»,  ̶  говорить Бєглов. Усім його героям, які застали радянські часи, важко жити в СРСР, а потім і в незалежній Україні, яка так само хотіла бути країною здорових гетеросексуальних білих чоловіків, витісняючи решту людей за межі картинки ідеального соціуму.

Перше, про що запитує ведучий героя – як його коректно називати. Адже, наприклад, людину низького зросту не можна звати карликом, а єврея – жидом, попри те, що ці слова є у словнику й трапляються в літературі.

Майже всі герої починають свою історію зі спогадів про школу – саме там людину зазвичай починають принижувати, саме там вона зазнає перших травм. Мішенню для знущань вони стають, бо мають ознаки, яких не можуть або не хочуть (бо не мусять) змінювати. «Наприклад, стать, колір шкіри, розріз очей, віросповідання, вага, татуювання. Саме у школі дітей часто починають лінчувати за цими ознаками. Добре було б, якби мою програму слухали школярі»,  ̶  говорить Бєглов.

Одна з причин агресивного ставлення суспільства до мешин – небажання дізнатись про причини проблеми. До прикладу, один із героїв програми – колишній наркозалежний – почав купувати наркотики ще в чотирнадцять років у звичайній аптеці, де йому ще й давали води, щоб запити таблетку. Говорячи про людей, залежних від алкоголю й наркотиків, або про бездомних, суспільство уявляє їх в образі смердючих невдах, що не мають сили волі, аби змінити своє життя. «Але, якщо поцікавитись історіями цих людей, починаєш розуміти, як тобі пощастило»,  – додає ведучий.

Головна помилка медіа в матеріалах про представників меншин – намагання ідеалізувати, вихваляти їх. Журналісти знаходять казкового персонажа, відмінного від нас, і описують його з позитивного боку. Хоча насправді це люди, які прагнуть бути такими самими, як ми.

Друга помилка – згадувати про меншини лише тоді, коли є формальний привід. Наприклад, день боротьби з ВІЛ/СНІДом або день поширення інформації про аутизм. Лише тоді медіа починають говорити про меншини. Натомість, про життя представників меншин варто писати в будь-який день. В Україні про ВІЛ-позитивного чи про рома з вищою освітою пишуть як про інопланетянина. І хоча в Україні кожен сороковий має ВІЛ, цю тему подають так, наче нас вона не стосується.

Третя помилка – звертатись до публічних особистостей, які представляють меншину. «Коли йдеться про ЛҐБТ, журналісти йдуть до Зоряна Кіся чи до Тимура Левчука. Треба шукати своїх героїв, а не множити образ однієї людини на візку як уособлення цілої групи людей. До того ж, складається хибне враження, що таких людей дуже мало», – рекомендує журналіст.

Меншини, за його словами, не потребують жалості. Адже жалість – це також дискримінація. Наприклад, не потрібно присідати, спілкуючись із людиною малого зросту. «Треба спілкуватись із ними, не нагинаючись до них. Нехай людина дивиться на тебе вгору – це природно», – рекомендує Володимир Бєглов.

Однією з найгостріших проблем українських медіа є некоректне висвітлення конфіліктних тем, пов’язаних із національними меншинами. Випадок у селі Лощинівка на Одещині, де ром убив дев’ятирічну дівчинку, став тестом на мову ворожнечі для журналістів. Заголовки рясніли згадкою про національність убивці. «З цього почали робити висновок, що всі роми погані й усіх потрібно вигнати. Але “всіх” не існує. Ми не можемо стверджувати, що всі жінки відьми, всі темношкірі – нелегали, а всі люди ромського походження шахраї», – говорить Володимир Бєглов. На його думку, правильний заголовок – «Чоловік у Лощинівці вбив дев’ятирічну дівчинку».

Навчити журналістів – та й людей загалом – уникати мови ворожнечі мала б освіта. До того ж, на думку Бєглова, в кожній редакції повинні бути затверджені правила спілкування з меншинами.

Петро Ткачишин, Школа журналістики УКУ

Фото Євгена Кравса

Comments are closed.