0
У класичній правовій державі та демократичному суспільстві ЗМІ є дієвим, ефективним важелем громадського контролю за основними владними інститутами.
Чи зреалізовують українські друковані та ефірні, як зрештою й онлайнові ЗМІ, цю одну з визначальних функцій у суспільстві й державі у наш складний та динамічний час? Навіть неозброєним оком видно, що радше «ні» як «так». Ми не вдаватимемося в публікації до системного й комплексного аналізу сучасного стану українських ЗМІ і їх основних принципів та усталених засад функціонування, а отже й пошуку відповіді на ключове питання – чому ЗМІ подекуди такі лагідні до дійсності й такі безпорадні до кричущих викликів далекого від демократичного суспільства? Але принагідно відзначимо, що окремі публікації у ЗМІ від всеукраїнських до місцевих видань – нерідко, а то й завжди переконують реципієнтів, а з часом і всю читацьку аудиторію та громадськість у тому, що ми живемо у нецивілізованому, тільки нам зрозумілому суспільстві, яке розвивається алогічно й аномально. Ці поодинокі публікації чи сюжети мають певний, подекуди належний резонанс. Але як тільки преса вдається до глибшого аналізу усталених негативних явищ, тенденцій або чинників, то відразу викликає на себе такий пресинг, що не в змозі його витримати, сходить з обраної дистанції. Тоді знову на тривалий період настає загрозливе медійне затишшя. Комфортне для ЗМІ й загрозливе для цивілізованого суспільства. Як аргумент, згадаймо цикл журналістських розслідувань журналістів ТСН (канал „1+1”) „Жесть мундира”, у якому на реальних фактах журналісти доводили кричущі зловживання силових структур і такі ж за масштабами їх недбальство й халатність. Вдуматися – невинну молоду людину закатовано або засуджено за найтяжчий злочин проти особи. А за кілька років з’ясовується – людина невинна, а справа грубо сфальсифікована. Хлопець і далі перебуває за ґратами. І навіть не орієнтується, коли в справі буде винесено виправдальний вирок. Телевізійний сюжет лише констатує факт, залишивши нам, глядачам, можливість у формі позатекстової інформації збагнути, наскільки для цієї окремої особи ситуація є безвихідною.
Показово, що з боку влади – правоохоронних органів, суддів і регіональної еліти були спроби заперечити сюжети проекту «Жесть мундира». Окремі з яких звучали у формі гіпотез: злочинні угрупування мстять, тому замовили такий сюжет. Журналісти витримували удар із професійною безкомпромісною позицією, аж доки в прямому ефірі із зустрічним звинуваченням не виступив міністр внутрішніх справ, який несподівано для авторів продемонстрував документи, що популярний телевізійний канал оготівкував через конвертаційний центр 100 тисяч гривень. Мовляв, ви такі чесні, справедливі, порядні, відстоюєте й пропагуєте торжество закону й верховенство права, то чому тоді свідомо вдаєтесь до кримінальних фінансових оборудок, уникаєте сплати податків й приховуєте реальний прибуток. Очевидно, що не автори передач користалися послугами конвертаційних центрів. Більше того, про ці оборудки вони і справді могли дізнатися вперше від пана міністра. Неоприлюднена інформація охолодила пом’якшила наступальність та рішучість журналістів. За дії керівників чи власників телевізійної компанії творчі працівники медіаустанови відповідальності не несуть. Це очевидно. А корпоративність й солідарність, з’ясувалось, проявляють.
Як результат, з ефіру зняли згадані сюжети. А високопосадовець більше не згадував про конвертацію коштів. Консенсусу досягнуто на рівні менеджменту компанії і керівника міністерства. Без жодних юридичних висновків для кожної із сторін. Підкилимно. Мирний, безболісний варіант, чи як прийнято його нині йменувати „нульовий варіант”, влаштовував кожну із сторін – і чиновників і медійників. Від подібних домовленостей втрачає суспільство.
Водночас, як позитив відзначимо, що в окремих якісних друкованих періодичних виданнях збільшилась кількість публікацій, у яких журналісти акцентують увагу реципієнтів на зухвалому й системному ігноруванні норм чинного законодавства й утвердження безправ’я громадян. Зокрема, авторитетний загальнополітичний тижневик «Дзеркало тижня» у номері газети за 14 лютого 2009 року у спарених рубриках «Влада/право» і «Гроші/Мікроекономіка і бізнес», на реальних прикладах переконливо доводить: ігнорування законних прав громадян набуло масового характеру й загрозливих маштабів та здійснюється незалежно від соціального статусу, величини матеріальних статків і посади, яку обіймає скривджена особа.
Зокрема у матеріалі Андрія Шаповала, під досить виразною назвою – „Остання стадія: орендар вважає себе власником орендованого приміщення” автор переконливо доводить, якщо „вірус брутального перерозподілу власності дійде до пересічних громадян – це становитиме реальну загрозу для самої держави». Якою може бути реакція власника приміщення розміром 213 метрів квадратних на одній із центральних вулиць Києва, якому орендар, провівши ремонт під специфіку свого бізнесу, пропонує виплатити 24 тисячі гривень і… стати одноосібним власником всього приміщення. При тому суди виносять неоднозначні за змістом ухвали, судових виконавців орендар не допускає в приміщення, а міліція знаходить вдосталь формальних підстав, як зазначає автор публікації, щоб не утруднювати себе забезпеченням проведення виконавчих дій. У цій дивній з позиції здорового глузду справі діє, за влучним твердженням журналіста, „телефонний правопорядок”, оскільки одним із засновників фірми-орендаря є син колишнього начальника податкової інспекції м. Києва.
Цінність й практичне значення журналістського розслідування Андрія Шаповала полягає в розкритті тіньової схеми, за якою шахраї-орендарі намагаються проникнути у співвласники на першому етапі, а вже згодом, пропонуючи символічні, знущальні суми виплати, позбавити законного власника його майна.
Редакція „Дзеркало тижня” сфокусувала увагу на утвердженні тенденції рейдерства на рівні окремої особи на зародковому етапі, автор і редакційний колектив застерігають – це остання стадія, своєрідний рубікон – за яким нас очікує хаос і соціальний вибух.
У іншій публікації „Продам депозит. Недорого” , авторами якої є Вадим Башта та Сергій Следзь, чільною є теза: „втративши довіру пересічного вкладника, банківська система стане непотрібною сама собі”. На прикладі конкретного вкладника, який ходить „по свої гроші, як на роботу”, автори показують громадськості, що у банківській системі країни творяться негаразди, співмірні із аферами сумнозвісного „МММ” та „Еліта-центром”. „Складається враження, – зазначено як тривожно-сумний висновок, – що банківська система завмерла за кілька кроків від прірви”. Герой публікації, обравши один із найбільших банків з участю іноземного (!) капіталу „наприкінці серпня минулого року розмістив на рахунку кошти від продажу нерухомості в Києві на суму 200 тисяч доларів. Через два місяці вкладник звернувся у фінансову установу, щоб зняти частину суми. Замість 200 тисяч доларів на рахунку виявилося лише… 200 доларів. Решту, як пояснили клієнтові, сам він зняв, причому в трьох різних відділеннях цього ж банку. Докази, що клієнт фізично не міг цього зробити, оскільки на той час перебував за кордоном (про що є відповідні позначки в паспорі), на хранителів грошей не вплинули. Банк категорично відмовився повернути кошти, які невідомо куди зникли з рахунку. Судову справу розслідують правоохоронні органи. Зрушень немає.
«Певна річ, людина шокована, втім – як і чимало інших клієнтів банків», – узагальнюючи стверджують автори публікації.
Напівдетективну, не менш цікаву історію описано й проаналізовано у матеріалі „Шпигуноманія по-гуцульськи” . У службовому кабінеті місцевого голови високогірного Рахова невідомі особи встановили систему відеоспостереження й прослуховування. Мер звернувся до прокуратури й СБУ із заявою, в якій зазначив, що не є фігурантом кримінальних справ, і попросив з’ясувати, хто й на якій підставі встановив у його кабінеті шпигунські пристрої.
Якщо апаратуру встановили без санкції суду – розставляє акценти журналіст, – то це вже підстава для притягнення до кримінальної відповідальності самих «слухачів і глядачів». А далі, дотримуючись професійних стандартів, творчий працівник редакційного колективу не може розкривати свого джерела конфіденційної інформації, журналіст повідомляє, що особа «наближена до правоохоронних органів Закарпаття», розповіла автору матеріалу про підгрунтя шпигунського скандалу: «Одна з політичних сил, що активно набирає рекрутів у свої лави, намагалася „ощасливити” своїм партквитком і мера Рахова. Коли ж той відмовився від такого „щастя”, від партійних босів одній із силових структур надійшла команда „фас”».
Автор публікації підкреслено дає зрозуміти – у нашій державі і далі політичні організації для «забезпечення статутної діяльності» долучають силові структури. Міцні традиції тоталітаризму даються взнаки? Чи інших методів не можуть осягнути претенденти на статус містечкового вождя? Ці запитання автор залишає відкритими.
Що об’єднує всі ці конкретні людські історії? Спільність їх у тім, що господар престижної столичної нерухомості і власник великого за українськими мірками банківського рахунку як і пересічний селянський хлопець, один із героїв сюжету «Жесть мундира», і навіть керівник адміністрації району з правової точки зору, з позиції букви й духу закону, є потерпілими особами. Їх права беззастережно й брутально порушено. Але реального механізму захисту прав людини й громадянина у нашій державі ще не створено.
Одним словом все, як у старому бородатому анекдоті. Приходить клієнт до адвоката й запитує: „Скажіть, чи маю право?..”. „Маєте”, – відповідає недослухавши адвокат. „Ні, Ви не зрозуміли, я хотів уточнити, чи маю я право?..”. „Маєте”, – знову однозначно відповідає юрист. „Добре, – зорієнтовується відвідувач, – сформулюю питання в іншому ракурсі: чи можу я ?.. ”. „Ні, не можете» – відразу дав вичерпну відповідь адвокат.”
Отже, це стало вже недоброю тенденцією, констатує якісна українська преса, щоразу більше громадян заявляють про своє право, але не можуть захистити свої законні права.
Поважний львівський юрист Юрій Кушнір застерігає «Море безправ’я кишить акулами» .
м. Львів
______________________
1 Шаповал А. Остання стадія: орендар вважає себе власником орендованого приміщення // Дзеркало тижня. – 2009. – 14 лют.
2 Башта В., Следзь С. Продам депозит. Недорого // Дзеркало тижня. – 2009. – 14 лют.
3 Мартин В. Шпигуноманія по-гуцульськи // Дзеркало тижня. – 2009. – 14 лют.
4 Кушнир Ю. Рубаи, лирика, размышления. – Львів: ПАІС, 2005. – С. 35.
